ЧИ СТАНЕ СПОГАДОМ НІМЕЦЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ЧУДО?

Німецька держава «соціального благоденства» довгий час була гордістю нації та прикладом для наслідування. Частка соціального забезпечення у валовому суспільному продукті становила близько 30%. З обсягом соціальних послуг — понад 1,1 трлн. марок на рік. Майже третину їх скеровували на виплату пенсій і понад одну п’яту — на передбачене законом страхування на випадок хвороби.

Водночас соціальна держава не ставила за мету абсолютну турботу про людину. Адже опорні точки концепції німецької соціальної ринкової економіки — це вільний ринок із двома його базовими елементами: «приватною ініціативою» та «особистою відповідальністю за свою долю», але в обов’язковому поєднанні з елементом соціальної справедливості й передусім — забезпеченням повної зайнятості населення. Для її реалізації створювався пакет законів, які гарантують забезпечення мало не на всі випадки життя.

Сьогодні ця концепція зіштовхується з новими викликами: зростанням безробіття, складною демографічною ситуацією, тривалими фазами стагнації, об’єднанням Німеччини й розширенням Євросоюзу на схід. Виявилося, що існуюча економічна система не готова до них, а громадяни дедалі частіше благають державу про допомогу.

Правляча коаліція — соціал-демократи й «зелені» — намагаються змінити становище, пропонуючи реформи, які далеко не завжди знаходять розуміння й підтримку навіть у своїх лавах, а про опозицію і, тим паче, виборців годі й говорити. Хоча проблема постала не вчора, жоден уряд навіть не намагався зачепити цю плекану німецьку «священну корову» — соціальну систему. Доти, поки в бюджеті пенсійного страхування не виникла «дірка» в десять мільярдів євро. То чого ж усе-таки не передбачили прабатько німецької соціальної системи рейхсканцлер Отто фон Бісмарк, винахідник німецького повоєнного економічного дива Людвіг Ерхард й інші, котрі стояли біля керма соціальної держави?

Страхуються всі!

Широкомасштабне соціальне забезпечення в Німеччині створювалося наприкінці ХІХ століття, в часи бурхливого розвитку промисловості, що супроводжувалося різким збільшенням кількості робітників із низькими зарплатами. Рейхсканцлер Отто фон Бісмарк заклав тоді основи прогресивного соціального законодавства: велика кількість бідних завжди небезпечна для влади. Було створено три галузі страхування, які й сьогодні є найбільш характерними для німецького суспільства: у зв’язку з хворобою й інвалідністю, за старістю, у зв’язку з нещасним випадком. Передбачалося також забезпечення у разі втрати годувальника у вигляді пенсій для вдів і сиріт. Згодом ці види страхування було зібрано в досі чинні імперські правила страхування.

Бісмарк у Німеччині вже давно став іконою. І якось забулося, що обов’язкове страхування в державі запроваджено в наказовому порядку. Чинили спротив усі: і сильна парламентська опозиція, і робітничий рух. Рейхсканцлера підтримали тільки Спілка індустрії, що складалася з представників капіталу, котрі швидко зрозуміли свої вигоди від страхування. До речі, невдовзі такі системи з’явилися й в інших країнах — Італії, Швеції, Франції...

Бісмарк хотів створити клас державних пенсіонерів, лояльний до уряду, надавши йому певні матеріальні переваги. Але не вдалося. Зате набрав чинності закон про пенсійне страхування, що заклало основи сучасного пенсійного забезпечення. Тоді ж відбувся відхід від давніх принципів утримання великих родин, коли на плечі дітей лягала фінансова відповідальність за батьків у старості.

Про часи Бісмарка в Німеччині зазвичай говорять багато й із задоволенням, як і про роки після Першої світової війни та Веймарської республіки, коли соціальне страхування постійно поліпшувалося. А як було з цим після приходу до влади нацистів? 1933 року ухвалено новий закон про страхування інвалідів, який не лише підвищив їм пенсії, а й гарантував прибавку від держави й покривав можливі ризики. Рейх також узяв на себе гарантії, що страхування не збанкрутує. 1938 року ухвалюються інші закони, що значно розширили послуги зі страхування й соціального захисту багатьох верств населення. Диктатор Гітлер приваблював співгромадян не тільки обіцянками світового панування, а й певними цілком реальними соціальними благами.

Повоєнна Німеччина, завдяки реформам, запропонованим тодішнім міністром економіки Людвігом Ерхардом, зуміла вистояти не лише тому, що геть розбитий народ почав робити те, що й належало, — сумлінно працювати, повіривши уряду та його не вельми популярним заходам. Німці відмовилися від нацистського минулого, але не забули, що в більш ранній історії в них був ще й мудрий Бісмарк. Вони модернізували його систему соціального страхування відповідно до реалій життя, й вона охопила практично всі верстви населення.

Сьогодні німців страхують від усіх можливих бід, які можуть звалитися людині на голову. Здається, досі тут не можна було вберегтися хіба що від власної дурості, але це ще як подивитися. Зважте самі: близько 90% громадян зареєстровані як платники внесків й одержувачі грошей із кас соціального забезпечення. 84% чоловіків і 82% жінок віком від 20 до 60 років беруть участь у пенсійному страхуванні. Тутешні громадяни страхуються на випадок нещастя, хвороби, безробіття, догляду хворих, банкрутства підприємства, перекваліфікації на більш перспективну роботу...

Скоріш за все я перерахувала далеко не всі види страхування (а є ще й десятки різноманітних пільг, які полегшують людині життя). Але в цих ідеться про соціальні послуги: і працюючі сплачують внески в різні сфери соціального забезпечення, і соціальна система значною мірою бере на себе фінансові наслідки передбачених випадків. Вона також виділяє гроші на утримання дітей, їх виховання, навчання, квартирну плату, надає соціальну допомогу особам, неспроможним працювати, підтримує молодь, виплачує відшкодування жертвам війни. Є також страхування, передбачене законом про податки. І, ясна річ, пенсійне страхування, яке є основою соціального забезпечення в Німеччині.

На всі ці потреби скеровують майже третину валового внутрішнього продукту Німеччини.

Відповідно до закону, пенсійним страхуванням охоплено всіх працюючих. Обов’язкові внески — 19,5% від загальної суми заробітку — вносяться в касу на паритетних засадах (половина — роботодавцем, половина — найманим працівником). А ті, хто не підлягає обов’язковому страхуванню, можуть укласти добровільний договір.

Усі громадяни Німеччини — і чоловіки, і жінки — виходять на пенсію, досягнувши 65-річного віку. Але можливі й варіанти, коли працівник може піти на заслужений відпочинок і в 55. Із часів реформи 1957 року пенсія працівника з середнім заробітком і 45-річним стажем роботи досягла майже 70% від його чистого доходу, а в декого навіть 73%! Сума пенсії залежить передусім від суми заробітку, із якого сплачено страхові внески.

Крім державних багато фірм добровільно виплачують своїм співробітникам виробничі пенсії у вигляді додаткового забезпечення в старості. Співробітник зберігає за собою право на одержання такої пенсії навіть якщо йому довелося піти з фірми, не досягнувши пенсійного віку. Правда, за умови наявності 35-річного стажу роботи й 10-річного терміну зобов’язань про виплату пенсій. Або трирічного — за наявності 12-річного стажу роботи. Якщо навіть роботодавець виявиться неплатоспроможним, пенсію виплачують із спеціального гарантійного фонду. За рахунок пенсійних страховок оплачується також курортне лікування й надається допомога в одержанні нової професії, якщо це необхідно за станом здоров’я. Після смерті застрахованого члени родини одержують певний відсоток його пенсії.

Держава-благодійник

Як відомо, до хорошого людина не тільки швидко звикає — воно її ще й розслабляє. При найвищій у світі вартості праці німці досі працюють менше, ніж у будь-якій іншій індустріальній країні. Велика пенсійна реформа 1957 року поставила зростання пенсій у залежність від загального зростання доходів: вони постійно збільшувалися відповідно до підвищення середнього заробітку найманих працівників. З’явилося поняття динамічних пенсій, їх одержувачі перетворилися на багату верству населення. І хоча давно минули часи, коли німецькі пенсіонери по кілька разів на рік вирушали на курорти з туго набитими гаманцями, вони досі забезпечені краще, ніж будь-яке інше покоління.

В роки економічного дива, із 1950-х і до кінця 1960-х, система соціального страхування розширювалася. Це призвело до того, що мережа соціальних страховок виявилася занадто широкою. Ключовими подіями стали пенсійна реформа 1957 року й запровадження соціальної допомоги 1961-го. І хто міг передбачати, що лише через декілька років, приблизно в середині 1970-х, уся ця система почне розвалюватися...

Фахівці вважають нинішню німецьку соціальну систему надмірно роздутою. Пенсійне страхування не має накопичувальної бази, надходження в каси відразу витрачаються, що загрожує в майбутньому розорити молоде покоління. Суспільний і соціальний консенсус, яким колись так захоплювалися, сьогодні радше перешкоджає інноваціям і реформам.

Соціальна держава знову стала предметом дискусій фахівців-ринковиків, котрі дедалі частіше звертаються до спадщини прабатька законодавства соціальної держави — Отто фон Бісмарка. А також міністра економіки, згодом канцлера Людвіга Ерхарда, автора повоєнного «економічного чуда», котрий тоді застерігав від «божевільних надій на державу-благодійника для всіх» і попереджав, що солідарне фінансування може призвести до деградації економіки.

І хоча Німеччина має третю за розміром економіку світу, вона страждає від дедалі більшого безробіття, відпливу капіталу з країни та практично нульового зростання. Недавно статистичне відомство офіційно оголосило, що в другому кварталі валовий внутрішній продукт, порівняно з попереднім, скоротився на 0,1% — знаковий показник для всієї Західної Європи. Адже коли зростання немає, страждають усі інші економіки ЄС, оскільки в них теж уповільнюється розвиток або навіть починається спад.

Фахівці характеризують нинішній стан німецького народного господарства як рецесію або стагнацію. Хрестоматійне визначення говорить, що рецесія, тобто спад, — це негативне економічне зростання протягом двох кварталів поспіль. Саме це й відбувалося в Німеччині в першому півріччі. Правда, при мінімальному скороченні ВВП. Тож багато тутешніх економістів визнають за краще говорити не про спад, а стагнацію, тобто відсутність зростання. Правда, багато чинників указують на те, що наприкінці другого півріччя почнеться поступовий підйом. За прогнозами Deutsche Bank вже наступного року економічне зростання може становити 1,6 %. Але за умови, що почнеться впровадження реформ, запропонованих урядом, багато з яких ще узгоджуються з опозицією.

Усі раптом заговорили про кризу — і в економіці, і в соціальній сфері. Це «раптом» якось дивно виглядає. Якщо погортати німецькі газети й товсті економічні часописи минулих років, то попередження про неї з’явилися ще в часи нафтової кризи 1973 року, коли економічне становище Німеччини погіршилося. За дуже короткий час мільйон чоловік втратили роботу. Спочатку уряд робив спроби зберегти досягнутий рівень соціальної підтримки. Але з кожним роком це вдавалося все важче.

Автор книжки «Німецька соціальна держава — від бісмарківської ефективності до нинішньої безпорадності», викладач університету в Тюбінгу Габріеле Мецлер, котрий досліджує систему соціального страхування, пише, що знадобилося декілька років, щоб зрозуміти: далі так тривати не може. Необхідно було перейти до набагато більш скупої «викройки» соціальної мережі. Але будь-які спроби будь-якого з урядів наштовхувалися на різке неприйняття в масах. Навіть найдрібніші «втручання» в соціальну систему викликали протести населення. А також — ланцюгову реакцію в системі соціального забезпечення. Так, приміром, щойно скорочувався розмір допомоги за безробіттям, починалося зниження надходження грошей у пенсійну касу.

Проте сьогодні, перед лицем рекордно високого безробіття і швидкого старіння суспільства, далекосяжні реформи просто неминучі. Усвідомлення цього змушує уряд Герхарда Шредера й опозицію діяти разом. При цьому вони перевершують одне одного щодо пропозиції непопулярних заходів, проте вектор розвитку очевидний: медичне та пенсійне страхування обходитимуться громадянам набагато дорожче, ніж раніше.

Правда, остання пропозиція опозиції здається такою, що заслуговує на особливу увагу: залишити все, як є, але скасувати безліч пільг. Проте від пільг доведеться відмовитися не лише пересічним громадянам, а й тим, хто ними керує...

Важкий договір поколінь

Один із китів соціального забезпечення в Німеччині (і не тільки в ній, а й, скажімо, в Україні) — добровільний договір поколінь. Його суттю є хоча й не зафіксовані в письмовому вигляді, але реально існуючі відносини між працездатним поколінням, що зайняте в процесі виробництва й відраховує кошти в пенсійні каси, з одного боку, і людьми похилого віку, котрі одержують пенсію, — з іншого. Тобто роблячи внески в касу й забезпечуючи старих, нинішні працівники вправі розраховувати, що наступне покоління точнісінько так само піклуватиметься про них. За дотриманням цієї наступності стежить держава.

Система проста. Але функціонує за однієї умови: наявності дітей, котрі, здавалося б, повинні народжуватися завжди. Та неймовірне стало реальністю: держава переживає демографічну кризу.

Німеччина старіє. Майже чверть її жителів — люди від 60 років і більше. 2040 року ця група становитиме вже 40% населення країни. Тобто, дедалі більше молодих вимушені посиленіше працювати, забезпечуючи прохарчування літніх. Грошей для власних потреб і реалізації власних планів у них залишатиметься дедалі менше. «Німеччина усихає, — б’ють на сполох фахівці. — Якщо нічого не зміниться, через півстоліття країні бракуватиме 7 млн. жителів. Німеччині загрожує економічне відставання й бідність...»

Унаслідок цих причин (і цілком незалежно від поганої економічної кон’юнктури, а також високого рівня безробіття) каси соціального забезпечення відчувають дедалі більші труднощі. Приміром, пенсійні каси нараховують 32 млн. членів, котрі сплачують внески. Водночас вони виплачують пенсії понад 20 млн. чоловік. Торік виплачено 228 млрд. євро, а отримано лише 223 млрд. Дефіцит погашено з резервних коштів. Проблема не лише в тому, що фінансові запаси майже вичерпано, а й у тому, що уряд повинен перерахувати пенсійним касам субсидії в 50 млрд. євро. Це, у свою чергу, є однією з причин дефіциту державного бюджету.

У кризі й система медичного страхування. Каси обов’язкового медичного страхування, що гарантують охорону здоров’я 90% громадян країни, торік одержали у свій бюджет 155 млрд. євро, а виплатили 158 млрд. Підвищити страхові ставки, аби вийти з цієї ситуації, не можна: і так майже 42% зарплати йдуть на соціальні відрахування. Вони важким тягарем лягають як на самих працюючих, так і на роботодавців, які нарівні з ними роблять внески в страхові каси з фондів заробітної плати.

«Хто знає, звідки беруться закони й ковбаса,
той не може спати спокійно»

Ці слова рейхсканцлера Отто фон Бісмарка часто цитують німецькі газети. Принаймні громадянам Німеччини, чий уряд запропонував на обговорення бундестагу пакет реформ у соціальній сфері, загалом не до сну. Соціальна система загалом і пенсійна зокрема, якою пишалися й у якій були впевнені кілька поколінь німців, виявилася неспроможною справитися одночасно з двома кризами — економічною та демографічною.

У листопаді федеральне відомство праці Німеччини оприлюднило нові статистичні дані про стан справ на ринку зайнятості: рівень безробіття продовжує зростати. Нині він перевищує 10%, тобто кожний десятий працездатний житель ФРН не має роботи. Тепер тут нараховується понад чотири мільйони безробітних... І на цьому тлі Кабінет Герхарда Шрьодера намагається проводити реформи.

Визначено ключові пункти довгострокової реформи пенсійного забезпечення. Але передусім уряд уживає заходів для ліквідації дефіциту бюджету пенсійного фонду, що становить 10 млрд. євро. У кожного, хто відчуває брак грошей, у такому випадку два варіанти: скоротити видатки або якось поповнити вміст свого кошика. Ось уряд і пропонує два шляхи, причому обидва неприємні для населення: або зменшити витрати, скоротивши розмір пенсій, або збільшити внески в пенсійний фонд.

Підвищення розмірів пенсійних внесків, що становлять 19,5% від заробітної плати, поки що вдалося уникнути, але дірку, що утворилася в пенсійних касах, буде закрито, головним чином, за рахунок самих пенсіонерів.

Це рішення безпосередньо торкається 20 млн. літніх німців: 2004 року вони не одержать індексації пенсій у зв’язку з інфляцією. А 2005 року розмір такої індексації залежатиме не тільки від рівня інфляції, а й від кількості працюючих. Іншими словами, якщо й далі триватимуть спад економіки, зростання безробіття, то в пенсійну касу надходитиме менше грошей, що призведе до нового скорочення реального розміру пенсій.

Уперше за всю повоєнну історію ФРН пенсії фактично понизяться — на 0,85%, оскільки пенсіонери відтепер сплачуватимуть повний внесок за страховку за доглядом (нині вони сплачують половину цієї суми). У результаті, як прогнозує уряд, надходження в пенсійні каси зростуть на 1 млрд. євро.

Крім того, підвищення розмірів пенсій відбудеться не 1 липня 2004 року, як планувалося, а з 1 січня 2005 року, що дасть ще 1 млрд. євро. З наступного року пенсія (для «нових» пенсіонерів) нараховуватиметься не на початку місяця, як це було досі, а наприкінці (економія — близько 750 млн. євро). Не обійшли увагою і так званий резерв пенсійного фонду. Його розміри скоротяться до 20% від суми, необхідної на виплату всіх пенсій за місяць. Це принесе 4,7 млрд. євро. Раніше такий запас становив 100%.

Державні дотації, призначені для підтримки пенсійного фонду, із наступного року поетапно скорочуватимуться — загалом на 2 млрд. євро. Уряд вирішив, що внески в пенсійний фонд буде поступово звільнено від оподаткування, але тим, хто вийде на пенсію, доведеться сплачувати більш високі податки.

* * *

…Колись Людвігу Ерхарду вдалося створити німецьке «економічне чудо» з хаосу, залишеного Другою світовою війною. Нині уряду Герхарда Шрьодера не менш важко реформувати сформований сьогодні економічний порядок. Але найскладніше — змусити ерхардівську економічну модель працювати без збоїв: такі кроки вимагають зменшення апетитів суспільства. Але населення вже звикло до соціальних благ, і жертвувати навіть дещицею ніхто не поспішає.

Говорять, батьки й соціальної ринкової економіки, й «економічного чуда» розраховували на те, що втілювати їхні концепції доведеться дисциплінованому суспільству, всі члени якого свідомо, старанно й сумлінно трудяться. Говорять, вони не могли уявити, що в цьому суспільстві з’являться дві величезні армії — безробітних і одержувачів соціальної допомоги. Був також розрахунок на розвиток «особистої ініціативи й підприємницького духу», а виявилося, що на ділі це часто призводить до зловживань послугами соціальних служб. А також до процвітання тіньової економіки, оборот якої, за оцінками експертів, нинішнього року становив 380 млрд. євро, або 16,5% ВВП.

Схоже, нинішня економічна система вичерпала потенціал свого розвитку. Особливо в частині соціального страхування. Експерти критикують ментальність «повної соціальної застрахованості» й дефіцит «особистої відповідальності», на який робили ставку німецькі економісти-мудреці. Те, що в часи законодавчих ініціатив рейхсканцлера Бісмарка заслужило Німеччині славу однієї з передових індустріальних держав світу, сьогодні виявляється джерелом небезпеки для її економіки. Чи Бісмарк у цьому винен?

Питання в іншому: чи спроможне німецьке суспільство усвідомити, що потрібна повна перебудова соціальної системи, тим паче що основи соціального суспільства — його повної зайнятості — на жаль, уже не існує. І чи ризикне?