Білорусь переходить на китайську модель?

Масова приватизація, реформування економіки та ставка на партнерство із Заходом — і все це за умов авторитарного правління. Ще два-три роки тому здавалося, що таку стратегію може застосувати кожна пострадянська країна, але не Білорусь. Однак зрушення, які впродовж останніх місяців відбуваються в білоруській економіці, не залишають сумнівів — наші сусіди проходять запізнену трансформацію.

Звісно, порівнювати ці перетворення зі змінами, що їх зазнали Україна та Росія в перші роки після падіння комунізму, аж ніяк не можна. Білоруська «економічна революція» по-старому керована згори сильною рукою президента. Результатом проголошених реформ і потепління відносин із Заходом можуть бути поступове інтегрування країни в глобалізоване співтовариство та цивілізаційний стрибок, однак цілком реальний також варіант, за якого зміни виявляться лише частковими та радше декларативними. Все можливо, бо сам Лукашенко ще не визначився щодо подальшої політики.

Чим усе закінчиться — невідомо, однак хто пасивно чекатиме на остаточний результат, той зрештою нічого на білоруському ринку не здобуде. А шанси українського бізнесу непогано заробити на співпраці з Білоруссю досить великі, і вони вже можуть більше не з’явитися.

Чим зумовлені останні доволі грунтовні зміни, які контрастують зі зразковою «стабільністю» останніх кільканадцяти років? Більшість аналітиків схиляються до думки, що до усіх цих кроків «бацьку» підштовхнув... Володимир Путін. Ні для кого не секрет, що Росія вимагає переходу на ринкові відносини у торгівлі енергоресурсами зі своїми колишніми сателітами. Слідом відбувається й економічна експансія російського капіталу.

У випадку Білорусі переломним моментом був початок 2007 року, коли «Газпром» припинив поставки «блакитного палива» нашим сусідам, а Лукашенко несподівано пішов на конфронтацію з Росією, замість прийняти цілковиту залежність від Москви. Все зрозуміло: на роль губернатора білоруський президент погодитися явно не міг.

З іншого боку, зростаючі проблеми із балансуванням бюджету та загроза економічної кризи у перспективі трьох-чотирьох років потребували надзвичайних дій. Хоч як крути, а рішення могло бути лише одне: диверсифікація поставок енергоносіїв, зміна економічного курсу та бодай часткова співпраця з Заходом на противагу російським впливам.

Від колапсу в нафтовій сфері білорусів врятувала «братня» Венесуела. У грудні минулого року заснували спільне підприємство Petrolera Belo-Venezolana, а вже цьогоріч компанія отримала дозвіл на освоєння трьох родовищ у поясі Оріноко, що дасть змогу Білорусі потроїти видобуток нафти.

На цьому справа не закінчиться: Білорусь готується до освоєння нових родовищ у Венесуелі, Ірані та інших країнах «антиамериканського табору», ведуться розмови з партнерами з Литви, Латвії та Польщі щодо викорис­тання нафтових терміналів у балтійських портах, а національна компанія «Беларуснафта» оголосила набір спеціалістів-нафтовиків для роботи за кордоном. Одне слово, досягнення бодай часткової нафтової незалежності Білорусі від Росії вже не за горами.

Білорусі в певному сенсі пощастило. Країни «антиамериканської коаліції», такі як Венесуела чи Іран, змагаються з продовольчою кризою й радше не можуть розраховувати на допомогу країн західного світу. А Білорусь має всі підстави для здійснення проекту «нафта за харчі», оскільки обсяги сільськогосподарського виробництва значно перевищують внутрішні потреби. Торік Мінськ експортував сільськогосподарську продукцію на 1,6 млрд. дол., а на поточний Лукашенко поставив завдання перетнути межу двох мільярдів «зелених».

Щороку продукція села приростає на 6—7%, що не дивує, коли взяти до уваги багаторічне перекачування величезних ресурсів у депресивні райони (в тому числі чорнобильські). Велике податкове навантаження у містах та неймовірний тиск на дрібних підприємців, щоб отримати гроші на інвестиції чи навіть фінансову підтримку занедбаних сіл, — це один із символів суспільно-економічної моделі останніх років. До того ж багатьох випускників вишів, котрі навчалися за державний кошт, примусово відправляють на дворічну роботу в цій же глухій провінції. Така політика врешті-решт мусила дати результат у вигляді зрослої продуктивності сільського господарства, що несподівано стало важливим козирем Білорусі у переговорах із заморськими постачальниками нафти.

З нафтою білоруси якось справилися, однак це все ж таки дрібниця порівняно з повною залежністю країни від «Газпрому». Білоруські товари були конкурентоспроможними переважно зав­дяки низьким цінам на газ, який до 2004 року коштував 30 дол. за тисячу кубометрів. А тепер Мінськ платить Москві вже по 129 дол. Ця «шокова терапія» принесла Білорусі серйозні проблеми з балансуванням бюджету, а також стрімке зростання дефіциту зовнішньої торгівлі. За даними міністерства статистики, від’єм­не сальдо за перше півріччя 2008-го збільшилося на 20% порівняно з аналогічним періодом 2007 року і досягло 2,2 млрд. дол.

Хоча, з іншого боку, все ж не справдилися чорні пророцтва деяких аналітиків, згідно з якими в останньому кварталі 2007 року Білорусь мала потрапити в економічну кризу. Навпаки — дані за перше півріччя поточного року показують, що ВВП зріс на цілком пристойні 10,3%. Білорусі пощастило, бо протягом останніх місяців світова кон’юнктура на провідні товари білоруського експорту (калійні добрива, продукцію нафтопереробки, продовольчі товари, автобуси і трактори) була надзвичайно успішною. Та якщо все добре, звідки ж зростаючий дефіцит?

Відповідь проста: на відміну від попередніх років, нинішнє економічне зростання має радше кон’юнктурний характер, а причина зростаючого дефіциту лежить у структурі економіки. Економіку підбадьорили надходження від приватизації та високе економічне зростання Росії, Казахстану й інших країн СНД, наслідком чого було підвищення попиту на імпорт з Білорусі. Однак російський стимул потрохи вичерпується: останні дані свідчать, що білоруські товари втрачають конкурентоспроможність на пострадянських ринках.

З іншого боку, можлива економічна криза в Росії не обов’язково потягне Білорусь на дно, адже залежність Мінська від східної сусідки вже не така сильна, як колись. Досить сказати, що тепер уже не Росія, але Євросоюз є першим торговим партнером у наших сусідів, що зрештою не повинно дивувати — це природна тенденція, яка панує скрізь на пострадянському просторі.

Водночас білоруська економіка, як і раніше, дуже залежна від імпорту сировини (насамперед металів) та енергоносіїв. Так склалося, що ціни на ці ресурси зростали ще швидше, ніж на продукцію білоруського експорту. За такої ситуації білоруському уряду стало зрозуміло, що утримувати нинішній стан у довгостроковій перспективі неможливо. Хоча, на щастя, добра кон’юнктура та існуючі резерви дають змогу здійснити необхідні реформи відносно безболісно.

Уряд розмірковує приблизно так: перші позитивні ефекти реформ економіка відчує за два-три роки. Доти все ще якось котитиметься по інерції, хоча певні проблеми (зокрема зростаючий дефіцит) поглиблюватимуться. Отже, їх можна погасити тільки надзвичайними заходами, такими як надходження від масової приватизації, а також західні кредити і гранти. Тож скористатися з торішньої ЄСівської пропозиції скасувати санкції в обмін на політичні поступки — це не такий уже й поганий варіант, як здавалося попервах.

Перехід від слів до діла не зайняв багато часу, й на початку року уряд гордо сповістив про запровадження пакета законодавчих змін. Серед них — скасування «золотої акції», спрощення процедури заснування та ліквідації підприємства (час реєстрації, за теорією, скоротився з 25 до п’яти днів) тощо. Підприємства, які інвестуватимуть у розвиток депресивних сільських територій, користуватимуться низкою пільг — зокрема, до 2012 року їх звільнять від податку на нерухомість і прибуток, а машини та устаткування для таких фірм звільнятимуть від ПДВ. Аналогічні преференції надаватимуть підприємцям, які інвестуватимуть у малих містах (до 50 тис. жителів). Розвиткові підприємництва сприятиме також істотна лібералізація обороту землі, а також гарантування незмінності прав, набутих інвесторами — резидентами вільних економічних зон.

Усі ці та багато менших змін привели до того, що в останньому рейтингу Світового банку «Ведення бізнесу-2009» Білорусь визнали однією з десяти країн світу, які найшвидше реформують економіку. Та в цій бочці меду є ще ложка дьогтю. Гарні зміни справді є, однак здебільшого для великих товариств і на папері. Малий бізнес і досі душать, а все через те, що виконання ліберальних законів традиційно саботується низовими ланками адміністрації, звиклої до «відкотів» та радянщини.

Щойно проголосивши пакет реформ, уряд заявив про чергову революційну справу — програму масової приватизації. Часу на роздуми не було — бюджетні витрати та заборгованість держави перед «Газпромом» зростають надзвичайно швидко. Програма приватизації охоплює 519 підприємств, з них 179 мають приватизувати ще цього року.

«У нас немає олігархів і такого безладу, як у Росії та Україні», — звик повторювати Олек­сандр Лукашенко, зміцнюючи цим лозунгом свою популярність. Чи в нових реаліях ця характерна для сучасної Білорусі «стабільність» відійде у минуле, і країну чекає олігархізація, розшарування доходів населення та викуп усіх «ласощів» російським бізнесом?

Такий сценарій — це «чорний сон» білоруського президента. Адже це позбавило б його високої популярності (за незалежними оцінками, на останніх президентських виборах за Лукашенка справді голосували 40—45% населення), а з іншого боку, російська економічна експансія цілковито підкорила б його Кремлю. На це, зрештою, і роблять ставку Путін з Медведєвим, недвозначно пропонуючи Мінську: сповільнимо зростання цін на енергоресурси в обмін на акції найпривабливіших компаній.

Російська економічна експансія, зрештою, стала вже фактом. Східний капітал масово надходив у Білорусь ще задовго до офіційного проголошення масової приватизації. Нині ж ведуться розмови про можливий продаж російському капіталу двох НПЗ — у Новополоцьку та Мози­рі, в яких зацікавлений «Лукойл», та Мінського автомобільного заводу (МАЗ), котрий має потрапити до компанії «Русские машины».

Рішення про протидію, яке прийшло із запізненням, могло бути лише одне: співпраця з Заходом і пом’якшення російських приватизаційних апетитів низкою обмежень. Зокрема вирішили, що спочатку продаватимуть лише 25% акцій кожної компанії, що приватизується, а решту продадуть пізніше. Коли? Цього не уточнили, однак напевно тоді, коли знову закінчаться гроші. Або треба буде зміцнити прихильність Росії, Америки чи Європи.

Співробітництво з Заходом не випадково проголошене саме зараз. Із 2007 року Брюссель і Вашингтон стали дедалі виразніше натякати, що для розмороження відносин з Білоруссю не вимагатимуть уже цілковитої демократизації, а кожен вияв доброї волі Мінська щедро винагороджуватимуть. От і сталося. Лу­кашенко звільнив політичних в’яз­нів (зокрема, свого запеклого опонента Олександра Казуліна) та одним рухом позбувся одіозних співпрацівників, котрі накручували спіраль репресій. Разом з тим Мінськ почав демонструвати й інші ознаки пом’як­шення режиму.

Реакція Заходу була миттєвою. США та ЄС ведуть цілком конкретні дискусії про скасування заборони на в’їзд для білоруських високопосадовців, про розмороження їх банківських рахунків і скасування заборонних ставок мита на білоруські товари. Запроваджена Брюсселем заборона зустрічей з білоруськими політиками вище рангу віце-міністра вже стала фікцією — впродовж літа майже щотижня відбувалися робочі візити до Білорусі (або зустрічі на кордоні) польських, литовських і латвійських міністрів, рідше — представників інших країн Європи. Головна тема розмов очевидна: треба домовитися про умови, на яких європейські та американські підприємства можуть взяти участь у приватизації. Адже другої такої нагоди вже не буде.

За словами керівника польського МЗС Радослава Сікорсь­кого, котрий недавно зустрічався зі своїм білоруським колегою у Віскулях у Біловезькій Пущі (саме там, де розпався СРСР), офіційний Мінськ досить активно відповів на польсько-шведську ініціативу Східного партнерст­ва. Зараз обговорюють цілу низку проектів, зокрема ЄС має намір виділити Білорусі гроші на транспортні проекти, охорону навколишнього середовища та поліпшення умов роботи адміністрації. Європейська допомога може досягти навіть кількасот мільйонів євро, а ще мають надійти преференційні кредити. Та­кож розглядається участь Білорусі у неєесівських фондах (таких, як Норвезький фінансовий механізм, гранти уряду Швеції або екологічні програми для басейну Балтійського моря).

Європейські політики хочуть скористатися нагодою та максимально зменшити залежність Білорусі від Росії також і в енергетичній сфері. Та найбільші зрушення відбуваються на прикордонній з Литвою, Латвією та Польщею території, де реалізується чимало невеликих туристичних і гуманітарних проектів. Па­радоксально, але прикордонна спів­праця Польщі з Білоруссю набагато ефективніша, ніж з Ук­раїною, а спільні проекти на Ав­густовському каналі (виконано реконструкцію та відкрито водний туристичний перехід для яхт і байдарок) і в районі Біловезької Пущі явно контрастують з величезними чергами на українсько-польському кордоні.

Білорусь зацікавлена також в інтеграції з Європою в транспортній сфері, зокрема, в інвестуванні у нові термінали в балтійських портах (попри офіційну проросійську політику, білоруські товари перевантажують в основному у Клайпеді, а не у Калінінграді). Мінськ також запропонував Єврокомісії проект спільної реконструкції водного шляху Балтика—Чорне море, з використанням річок Вісла, Західний Буг, Прип’ять і Дніпро. Проте останній проект навряд чи реальний. Білоруська частина шляху вже майже готова, однак у можливість використання польської Вісли та Бугу для потреб пароплавства не вірять навіть найбільші оптимісти.

Та хоч би скільки говорили про пожвавлення контактів, реалізувати на практиці всі ці білорусько-європейські економічні проекти буде доволі складно. Проголосивши стратегічне партнерство з Заходом, уряд у Мінську «забув» переглянути величезний список нев’їзних громадян з європейських країн і США, який налічує аж 40 тис. осіб. У минулі роки заборону на в’їзд давали просто за нісенітниці — достатньо було прикордонникам знайти в багажі іноземця білоруськомовну книжку про національне відродження 1988—1995 років — «Сем гадоў адраджэньня».

Проблема полягає в тому, що багато нев’їзних — це саме ті спеціалісти, які координують співпрацю з Білоруссю на європейських підприємствах і в установах. Така поведінка деяких службовців і силовиків викликає здивування у найбільш високопоставлених службовців з економічних міністерств Білорусі та у білоруських дипломатів в західних країнах, котрі розуміють необхідність нормалізації відносин із закордоном. Саме ж оточення Лукашенка помітно поділилося на прозахідних реформаторів з економічних відомств та пов’язаних з Москвою силовиків, які і чути не хочуть про перегляд «чорних списків» і встромляють палиці у колеса реформ. З іншого боку, запрошення білоруських експертів до країн ЄС також виявляється нездоланною проблемою: сама процедура оформлення запрошень від європейської організації потребує купи документів і триває майже місяць.

Білорусько-європейську співпрацю часто рятує Україна, куди можуть їздити без віз і поляки, і білоруси. Парадоксально, але проблеми наших сусідів — це водночас великий шанс для Волині та Рівненщини, які можуть цілком непогано заробляти на діловому посередництві поміж Білоруссю та Європою. Відсутність обмежень у поїздках — це також неабиякий козир українських бізнесменів, котрі могли б взяти участь у білоруській приватизації чи просто налагодити співпрацю з партнерами на північ від Прип’яті.

Які позиції займе український бізнес у новому розкладі на білоруському ринку, побачимо вже дуже скоро. Одне можна сказати точно — виграє той, хто діятиме швидко.