БАГАТІ ТА ЇХНІ «МОЛОДШІ БРАТИ»

Підходи сильних світу цього до проблеми підтримки бідних країн останніми роками істотно змінилися. Після подій 11 вересня ця сумна тема набула кардинально нових відтінків, звучання і ваги. На превеликий жаль, і в третьому тисячолітті понад третина населення земної кулі живе за межею бідності, витрачаючи один-два (а то й менше) долари на день. За оцінками Міжнародної організації праці, близько мільярда чоловік у світі не мають роботи, а 80 відсотків працездатних позбавлені доступу до системи соціального захисту. Тим часом дохід на душу населення в розвинених державах у десятки разів перевищує аналогічний показник для навіть відносно благополучних країн, що розвиваються.

Волаюча нерівність, бідність і злидні, розпач і безвихідь, які панують у країнах «третього світу», є ідеальним грунтом для паростків ненависті до «ситого» добробуту багатих країн. Цей чинник, поруч із міжнаціональними та релігійними протиріччями, є одним із головних, які підживлюють тероризм. Розпочата президентом США Джорджем Бушем війна проти тероризму поруч із занепокоєністю, що зростає, тими погрозами, якими є для міжнародного співтовариства країни-аутсайдери, додали питанню про міжнародну гуманітарну допомогу принципово нового значення в очах політиків. Проте, як і раніше, швидкого, рішучого, кардинального переходу «від слів до діла» і відмови від політики «подвійних стандартів» поки що не передбачається.

Усі на боротьбу з нерівністю?..

Ще до сумно відомих терактів уряду розвиненого світу почали поступово схилятися до думки про необхідність зміни політики стосовно «бідних родичів». Прийнята 2000 року «Тисячолітня» декларація ООН зобов’язала багаті держави збільшити підтримку світу, що розвивається.

Тоді на саміті ООН у Нью-Йорку була поставлена благородна мета забезпечити всім дітям планети початкову освіту й вдвічі зменшити до 2015 року кількість людей, які живуть менше ніж на долар у день. Проте, як визнає чимало міжнародних організацій, процес цей йшов занадто повільно. Багато хто з розвинених країн дотепер не наблизився до встановленої ООН оцінки, відповідно до якої відрахування на допомогу повинні становити 0,7% від національного ВНП. Країни ЄС, приміром, у сукупності надають удвічі меншу закордонну допомогу й лише до 2006 року Євросоюз пообіцяв довести цей показник до 0,39%. У США питома вага витрат на підтримку найбідніших країн ще незначніша — лише 0,1% від загальної вартості вироблених товарів і послуг. У той самий час Сполучені Штати витрачають на оборону більше, ніж 10 держав, які йдуть за ними, разом узяті, а сукупні військові витрати найбагатших країн становлять 674 млрд. доларів. Загальні розміри допомоги, яку надають бідним країнам, для порівняння, становлять лише 50 млрд. на рік.

Головна причина цієї диспропорції полягає в тому, що ідея надання гуманітарної допомоги державам, які розвиваються, у нинішньому її вигляді не дуже популярна у виборців-платників податків країн-донорів. На їх думку, корупція, яка панує у світі і яка все посилюється, а також неефективність чинних механізмів розподілу такої допомоги не дозволяють їм реально полегшувати становище найбідніших. У свою чергу, жителі країн, що розвиваються, звинувачують розвинений світ у тому, що він воліє краще допомагати своїм власним компаніям або ж використовувати допомогу для здійснення політичного тиску. Навіть у тих випадках, коли на словах люди повідомляють про свою підтримку, насправді вони, як правило, не занадто видобувають гроші з гаманця. І це справді так: частка допомоги, що надається групою розвинених країн-донорів світу, що розвивається, на даний час помітно знизилася порівняно з рівнем 1980-х.

Проте, Білий дім, що, як один час здавалося, сильно охолонув до зовнішньої допомоги, оголосив, що за три роки збільшить її на 5 млрд. доларів. Під час виступу в Монтерреї американський президент раптово заявив, що йдеться навіть про 10 млрд. Чи то Буш обмовився, чи то ще щось, але слово — не горобець, а дарованому коню в зуби не дивляться. І прибічники зовнішньої допомоги були в захопленні. Цей крок може стати найкрупнішим збільшенням американської допомоги світу, що розвивається, за останні 30 років. Таким чином, американські донорські вливання зростуть рівно вдвічі, що, утім, усе одно набагато менше за встановлені ООН орієнтири.

Оголошуючи про збільшення допомоги, представники Білого дому наполягли на новому до неї підході: вони закликали, приміром, до того, щоб значна частина кредитів міжнародних організацій бідним країнам була замінена грантами, тобто, щоб гроші просто дарувалися — за ті чи інші економічні та політичні досягнення. У свою чергу, інші розвинені країни ставляться до ідеї грантів скептично, вважаючи, що в цьому випадку обсяги майбутньої фінансової підтримки країн, що розвиваються, можуть бути скорочені. Річ у тім, що частина грошей, отриманих бідними країнами, припадає на ті кошти, які вони самі виплачують у ході обслуговування раніше ними ж узятих кредитів.

У відповідь представники американської сторони резонно відмічають, що чимало кредитів, узятих бідними державами в розвинених країн, швидше за все ніколи не будуть повернуті, і, таким чином, фінансову допомогу розвиненого світу в більшості випадків цілком можна розглядати як надання грантів. Оскільки одержувачі допомоги взагалі не можуть повернути позики й залазять у боргову яму, краще їм ці гроші просто подарувати.

Вашингтон також наполягає на суворій звітності одержувачів: вони повинні будуть продемонструвати практичні результати, досягнуті за зовнішнього фінансового сприяння.

Створення ефективнішої системи надання гуманітарної допомоги обговорювалося і на зустрічі представників Міжнародного валютного фонду і Світового банку, яка відбулася в другій половині квітня у Вашингтоні та супроводжувалася засіданням міністрів фінансів «великої сімки».

В яких обсягах необхідно надавати допомогу і який механізм для цього обрати? Яким чином можна подолати корупцію та неефективність місцевих органів влади, які істотно утрудняють підтримку найбідніших держав? І, нарешті, які зобов’язання розвинений світ може накладати на країни–реціпієнти міжнародної фінансової допомоги?

Одним із дійових способів може виявитися метод надання так званої «прямої допомоги», який активно просувається зараз вищими посадовими особами МВФ і СБ. Робити це передбачається за рахунок значного підвищення ролі Міжнародної фінансової корпорації (МФК), що спеціалізується на так званих мікрокредитах — нерідко розміром навіть менше 100 дол., що виділяються безпосередньо «суб’єктам підприємницької діяльності». З цією метою у «відстаючих» країнах створюються спеціальні місцеві банки чи кредитні спілки, добре поінформовані про місцеві реалії.

У розпочатій ще 1999 року програмі «прощення» зовнішнього боргу найбіднішим країнам на даний час беруть участь 26 із 42 потенційних держав-учасників. Проте, на думку експертів СБ, поки що ця ініціатива не привела до успіху. Критики звинувачують авторів програми в тому, що вона не дає бідним країнам реальної можливості вибратися з боргової ями й не в змозі захистити економіки, що розвиваються, і надзвичайно уразливі перед зовнішніми шоками.

Одна з найамбіційніших пропозицій в галузі списання боргів бідних країн була внесена 17 квітня двома вашингтонськими аналітичними організаціями — Міжнародним економічним інститутом і Центром глобального розвитку. Їх представники вважають за необхідне розширити кількість країн, які через свою бідність мають право на списання зовнішнього боргу. Причому як джерела фінансування даної ініціативи пропонується продаж частини золотого запасу МВФ.

Крім того, у даний час йде робота з підготування до реформування самої міжнародної фінансової системи. Ставиться завдання, по-перше, утруднити доступ терористичних організацій до коштів через ускладнення відмивання грошей і збільшення прозорості міжнародних фінансових потоків. І по-друге — скоротити кількість фінансових криз на ринках, що розвиваються, і мінімізувати їх наслідки. Світ уже, здається, доріс до розробки дійової формальної процедури проведення «суверенних банкрутств» і супровідних їх переговорів, реструктуризацій, відстрочок платежів і т.п. Методика, за ідеєю, нагадуватиме корпоративну, але поширять її на держави-невдахи.

Очевидно, що прийняття цієї програми буде значною мірою визначатися ставленням до неї США. Поки адміністрація американського президента ще не надала свою офіційну точку зору. А ось казначейство США спочатку виступило з різкою критикою пропозиції МВФ полегшити країнам, що розвиваються, реструктуризацію їх боргу без оголошення дефолту, після чого раптово представило цілком протилежні за змістом коментарі, додатково заплутуючи спостерігачів.

Дружба дружбою, а санчата...

Втім, подібна незрозумілість спостерігається й у МВФ. Чимало висловлень його керівництва і наміри, що заявляються, нерідко здаються такими, що спростовують один одного. Ця видима суперечливість свідчить про те, що нова, складніша система критеріїв надання фінансової допомоги справді розроблена. Ось тільки її суть і мета, яку дуже непросто розглянути за мішурою, котра супроводжує впровадження PR-акцій, можливо, дещо відрізняються від публічно заявлених.

Два перерахованих вище саміти, до речі, саме такі заходи і нагадують. Радує хоча б те, що за законами PR заяви мають підкріплюватися реальними діями. Отже, обсяги допомоги бідним країнам, швидше за все, справді будуть збільшені.

Як ми вважаємо, головна мета розробки нових методів — «ув’язування» дій МВФ із стратегією і тактикою ведення Сполученими Штатами глобальної війни з тероризмом. Країна з найкрупнішою у світі економікою є головним акціонером МВФ і Світового банку. Часом здається, що питання, хто насправді в цих структурах «рулює», зайві.

Зараз МВФ, здається, уже готовий розділити власних клієнтів на три головні категорії:

— союзники США з антитерористичної операції, які отримуватимуть допомогу майже точно;

— «нейтральні» країни (які не мають серйозного значення для реалізації стратегічних інтересів Вашингтона) — їм за фінансові ресурси доведеться боротися, виконуючи поставлені вимоги;

— і «безнадійні пацієнти», які виживатимуть самі.

Нова «система ранжирів» (а насправді політика подвійних стандартів, яка давно практикується) уже почала діяти. Ще до того, як Буенос-Айрес оголосив наприкінці минулого року дефолт по 141-мільярдному державному боргу, офіційні особи МВФ ясно дали зрозуміти, що нові кредити йому будуть надані лише у випадку, якщо уряд зможе реалізувати кілька важливих структурних реформ, не занадто турбуючись, чи було це того моменту реально. Анкарі ж, проте, допомога продовжувала надходити, попри те, що її платоспроможність і схильність до реформ ще більш сумнівні, ніж аргентинські. Не далі як 4 лютого Туреччина отримала чергові 10 млрд., тоді як Аргентина, яку терзає криза, продовжувала залишатися ні з чим.

Скринька відкривається просто: Туреччина, як, утім, і Грузія з Філіппінами і Узбекистаном, належать до першої, привілейованої категорії країн, чия позиція в боротьбі з тероризмом для США дуже важлива. Швидше за все, ці держави й надалі являтимуть собою занадто важливі карти в американському зовнішньополітичному пасьянсі, щоб дозволити таким другорядним питанням, як фінансова функціональність, заважати їх використанню «за призначенням». Отже, кредитні ін’єкції надходитимуть незалежно від успішності процесу реформ. Рецепти лікування економіки МВФ, звісно ж, випише, але чи збираються їм ретельно слідувати пацієнти, принципового значення не має.

До другої категорії належать держави, які на даний момент перебувають на периферії «арени військових дій», і від яких, на думку Вашингтона, крім проблем, взяти особливо нічого. Сюди належать такі країни, як багатостраждальна Аргентина, Югославія, ПАР і, на жаль, Україна. У цьому варіанті чек випишуть лише у випадку точного слідування вказівкам донорів, і ще за умови успішного ходу реформ (хоча тоді не зовсім зрозуміло, чи мають кошти МВФ справді життєво важливе значення).

Проблемні, але потрібні нині соратники з боротьби, до числа яких відносять Пакистан, Росію, Індонезію та Кенію, поки що займають пільгові місця, але незабаром ризикують опинитися в «загальному вагоні», якщо не зуміють і далі довести свою корисність.

Для того щоб уникнути великомасштабних криз, які майже неминучі за такого підходу, на все тій самій Аргентині була випробувана нова методика. Кредитні ін’єкції поступають рівно до того моменту, поки інвестори та партнери не встигнуть вибудувати «загороджувальну» стіну на шляху кризового вірусу. Таким чином, негативні «інфекційні» наслідки мінімізуються.

Ну а до третьої категорії належать держави з економіками надто крупних розмірів, щоб кредит у кілька мільярдів від МВФ мав для них хоч яке-небудь визначальне значення, і з занадто «запущеними» хворобами, щоб піддаватися ефективному лікуванню. Поки що тут лише Японія. У цьому випадку завдання МВФ — спробувати якомога довше стримувати поширення кризи, щоб загальносвітова економіка набула за змогою максимального імунітету до його проявів.

Недавня похвала однієї з перших осіб МВФ на адресу офіційного Токіо, який збирається нинішнього фінансового року послабити фіскальний тягар без скорочення бюджетних витрат, може, без урахування переліченого вище видатися дивною. Японський бюджетний дефіцит вже й так досяг 37%, а борговий тягар чотирьохтрильйонної (у доларовому еквіваленті) економіки неухильно наближається до похмурої восьмитрильйонної оцінки. Зниження податків у масштабах, достатніх для того, щоб вивести країну зі стану одного з найтяжчих за повоєнну історію спадів, затягне її в боргову трясовину настільки, що витягти такого бегемота звідти вже нікому й ніколи не вдасться. Судячи з усього, діагноз Країні вранішнього сонця вже поставлений, і на неї махнули рукою, але поки що приховують винесений вирок. Адже колись відносини між США та Японією були дуже схожими не те що на партнерські, а навіть на «братерські». Щоправда, з усіма побіжними негативними нюансами, що випливають звідси. Ось така «проза життя»...

Чимало спостерігачів, та й самі політики (серед них й американські) визнають, що простого перерахування фінансових коштів або підвищення ефективності механізмів їх розподілу та доставки донорам явно недостатньо для того, щоб докорінно поліпшити становище бідних країн. Набагато важливішим у цьому зв’язку могло б стати полегшення їм доступу на ринки багатих, надання можливості на рівних конкурувати з місцевими виробниками. Хоча ідея вільної торгівлі є улюбленою темою для міркування серед лідерів розвиненого світу, у багатьох випадках її реалізація відбувається виключно на словах. У даний час розвинені країни витрачають на підтримку своїх фермерів куди більше коштів, ніж вони виділяють на надання допомоги країнам-аутсайдерам. Більш того, Захід безсоромно продовжує підтримувати своїх фермерів багатомільярдними субсидіями, у той час як МВФ і Світовий банк вимагають від країн, що розвиваються, щоб вони припинили державну підтримку сільськогосподарського сектора.

А буквально минулого тижня американці пішли ще далі. Ними було оголошено про нове значне збільшення розмірів субсидій, наданих внутрішнім виробникам сільськогосподарської продукції. Розміри державних дотацій фермерам зростуть більш як на 80 млрд. доларів протягом 10 років. Це — плюс до вже наданих 100 млрд. щорічно. Коментар, як кажуть, зайвий.

За матеріалами провідних
світових інформаційно-аналітичних агентств