Атом. Уроки китайської

Чого українським енергетикам не бракує, то це звички складати грандіозні плани. Справа ця неважка: намалювати можна що завгодно й одержати під цю справу хоч невеличкі, але кошти для підтримки напівубитої галузевої науки. Тому за останні півтора десятка років нас потішили десятком різноманітних проектів, що і як в Україні будуватиметься.

Нещодавно прийнято чергову — і точно не останню — стратегію розвитку енергетики до 2030 року. Найбільше уваги приділяється атомній енергетиці, що, загалом, логічно: АЕС виробляють половину електроенергії у країні, причому (за винятком гідроенергетики) це найдешевша її частина.

Планується справжній ядерний ренесанс. Відповідно до «реалістичного сценарію розвитку ядерної енергетики», до 2030 року в країні побудують дев’ять нових енергоблоків, довівши загальну кількість діючих енергоблоків до 18. Сім із цих блоків збираються навіть будувати не стандартної для України потужності — по півтора мільйона кіловатів. Загалом, цілковите благоденство...

Реальність цих планів сильно затьмарюється набутим досвідом. Особливо якщо пригадати, з яким очевидним скрипом добудовували два практично готові до початку 90-х блоки на Хмельницькій і Рівненській АЕС.

Зараз невеликі заділи залишилися тільки на Хмельницькій АЕС. Там третій блок готовий приблизно на третину, на четвертому за фактом готовий нульовий цикл. Фактично саме на майданчику цієї АЕС і вирішуватиметься доля атомної енергетичної програми України. Саме там набиватимуться гулі під час відпрацьовування схем фінансування та відновлення напівзруйнованих будівельних організацій...

Вже відомо, що 3-й і 4-й блоки Хмельницької АЕС добудовуватимуть за російськими проектами. За основу візьмуть доопрацьований реактор ВВЕР-1000, встановлений на російській Балаковській АЕС і в Китаї. Хоча з цього приводу неголосне «фе» встигли висловити всі охочі, заявивши, що українські проектувальники, мовляв, деградували і не спроможні конструювати реактори. Справді, вітчизняні проектні організації не дуже процвітають, але в цьому випадку альтернативи просто не існувало. Майданчики на Хмельницькій АЕС готувалися саме під ВВЕР, і очікувати, що на них «посадять» інший тип реактора, було наївно.

У світі наразі відомий єдиний випадок перебудови напівготового заділу під інший тип реактора. Це — багатостраждальний іранський «Бушер». І перебудовує його саме російська компанія «Атомстройэкспорт». Тож і на третьому, і на четвертому блоках ХАЕС поява її спеціалістів (багато з яких — вихідці з України) практично неминуча. Так само очевидно, що поставлятиме паливо російський «ТВЕЛ» (на щастя, нині в нього паливо цілком світового рівня).

АЕС навіть за наявності грошей будується довго. Почати їх будувати мають у 2011—2012 роках, і, по ідеї, років через шість відбудеться запуск першого блоку.

Плюс потрібні досвідчені будівельники. Хоча відносно нещодавно ми самі будували блоки і навіть навчали інших.

Втім, ситуація не безнадійна. Приклади є. Торік у Китаї на березі Жовтого моря було завершено будівництво першої черги Тяньваньської АЕС. Проект виявився знаковим і цікавим, причому не лише для китайців, а й для атомної галузі колишнього СРСР.

Фактично, це — єдині реактори великої потужності, впроваджені «з нуля» російськими будівельниками за останні десять років. Для нас цікаво, що це той самий тип реактора, який експлуатуватимуть на Хмельницькій АЕС. А головне — це приклад, чого можна досягнути, якщо справді хотіти зробити справу. А не займатися балаканиною.

На початку 90-х, коли світ накрив синдром постчорнобильського шоку і будівництво атомних станцій практично завмерло, китайці заходилися розвивати ядерну енергетику. Це забезпечило їм непогані стартові умови: зарубіжні фірми просто вишиковувалися в чергу за право будувати.

У результаті в КНР з’явилася можливість навіть перебирати харчами. Від іноземців вимагали не тільки надійний і комерційно ефективний тип реактора, а й кредитну лінію на його введення в експлуатацію. Тобто фактично основним внеском Китаю було забезпечення майданчиком.

А от друга умова як для країни, що розвивається, була нетрадиційною — передача технології і максимальне використання потужностей китайських підприємств.

Строго кажучи, абсолютно все, що могли будувати самі китайці, вони й будували. Там чітко розуміли ситуацію, що склалася, і відверто навчалися за чужий рахунок, на максимально вигідних для себе умовах.

Аби пробитися на китайський ринок, росіянам довелося піти на серйозні поступки. Приміром, крім зобов’язання побудувати два ядерні реактори та двохмільярдного кредиту під 4% річних, вони передали технологію виробництва ядерного палива. Хоча нині корпорація «ТВЕЛ» вважає, що паливо тієї конструкції трохи застаріло, і пропонує нові, економічніші його модифікації. Проте власне виробництво в китайців нікуди не ділося.

Для російського машинобудування контракт став рятівним кругом. В умовах катастрофічного спаду середини 90-х він підтримував життя цілої галузі...

Спочатку передбачалося, що нову станцію побудують під Порт-Артуром (Люйшунь), але потім її перенесли дещо на південь, у район прибережного міста Ляньюньган у провінції Цзянсу.

Прив’язуючи станцію, вирішили не чіпати місцевих полів, натомість зрізати схил цілком пристойної сопки. Ще недавно на місці АЕС «Тяньвань» було чотири узвишшя заввишки 200—250 метрів. Нині у скельному грунті вирізано гігантський майданчик, де після цілковитої виїмки працюватимуть вісім реакторів.

Водночас будували два житлові містечка для російських спеціалістів: на піку будівництва на АЕС працювало до 2 тис. росіян і, звичайно, тисяча китайців.

Китайці швидко вчилися будувати. А потім самі почали... вчити будувати.

Спочатку будівництво АЕС «Тяньвань» росіяни вважали не надто важкою справою: був колосальний досвід, надійне фінансування. Загалом, оптимізм вирував. До того ж тип реактора спочатку передбачався для участі в конкурсі на будівництво АЕС у Фінляндії і був непогано «вилизаний» під західного замовника. Тим дужче були шоковані росіяни, коли китайці пояснили їм, що ті... не вміють будувати об’єкт так, як треба.

У СРСР будівництво атомних станцій було досить своєрідним процесом. У країні просто не існувало двох цілком ідентичних реакторів. В один і той самий, але в ході й на ходу, вносилися якісь зміни, пов’язані або з поліпшенням конструкції, або з виробничими потребами. Зміни затверджувалися вже заднім числом. До цього звикли і вважали, що так і треба.

На Тяньвані замовник зажадав абсолютної відповідності проекту і зумів наполягти на своєму. Кожна з десятків тисяч деталей була виготовлена у суворій відповідності до проекту і на кожну була розроблена документація. Це уповільнило процес будівництва, але вперше у своїй історії «Атомстройэкспорт» споруджував об’єкт згідно із західними стандартами якості.

Заодно було практично повністю відкинуто радянські системи управління реактором, і в результаті на Тяньвані встановлено «сіменсівське» устаткування. Загалом, роль учнів із роззявленими від замилування ротами ніхто грати не збирався.

Забезпечувати вимоги замовника в період пострадянської кризи і порушення кооперації усередині Росії було, м’яко кажучи, непросто. Проте зрештою впоралися, хоча далося це недешево в усіх сенсах. До речі, деяку частину замовлень, утім, дуже невелику, одержали й українські підприємства.

Усе, що могло робитися добре, так і робилося. Словосполучення «китайська якість» при будівництві АЕС сарказму не викликає. З’ясувалося, що довга назва компанії-підрядника — «23-тя Китайська будівельна корпорація ядерної промисловості» — звучить гордо. І землетруси, які нещодавно струснули КНР, продемонстрували, що все було зроблено на совість.

Водночас китайці прагнули навчити на АЕС максимально можливу кількість своїх спеціалістів. Наскільки багато чого, можна судити з такого прикладу. Якщо на будівництво першої черги залучалося до 2 тис. спеціалістів із Росії, то на будівництво другої планується залучити на порядок менше. Решту господарі станції вже вміють робити самі.

Заодно китайці показали, як правильно писати контракти.

Як уже зазначалося, контракт на спорудження першої черги АЕС було укладено на досить пільгових умовах. Здавалося, його важко поліпшити. Та було б бажання! Приміром, погашення кредиту починається після прийняття блоку в комерційну експлуатацію. Проте після пуску першого блоку китайці вдумливо почали приймати його, вимагаючи усунути виявлені дефекти. Усе відбувалося в найсуворішій відповідності до процедури й контракту. При цьому блок працював близько півтора року і напрацював кілька мільярдів кіловат-годин в енергосистему КНР.

Заради справедливості варто зазначити, що причіпки були не заради причіпок, і другий блок було введено в комерційну експлуатацію набагато швидше, у вересні 2007-го.

Цікавою є й китайська структура управління АЕС. Станція входить до складу Цзяньсуської ядерної енергетичної корпорації, 20% акцій якої належить уряду провінції. І частина доходів від електроенергії, що відпускається, надходить безпосередньо йому. До речі, вартість китайського кіловата еквівалентна семи центам США, і це досить дешево. В Україні, де працюють аналогічні реактори, атомникам довго не давали навіть 2,5...

Втім, у цінових питаннях змагатися з китайцями мало кому до снаги.

Як уже зазначалося, майданчик будують ще мінімум під шість блоків. «Атомстройэкспорт» дуже розраховує одержати замовлення ще на два з них. Китайці анітрохи не заперечують, але підтримують маленьке, та безперервне почуття невизначеності. Розсипаючи компліменти, вони три роки нічого конкретного не говорили. Що непогано допомагало торгуватися.

Тільки наприкінці січня 2008-го китайська сторона звернулася до Мінфіну РФ із проханням надати російський держкредит для фінансування будівництва другої черги АЕС. Тож у росіян є шанс прокредитувати і ці блоки...

Однак уже наступні місцеві ядерники розраховують будувати винятково самотужки. Заодно китайці вже висловили скромне побажання... опанувати серійне виробництво реакторів ВВЕР-1000. Поки що під авторським наглядом російських спеціалістів.

Уміння захистити свої інтереси іноді призводить до курйозів. Президента США Джорджа Буша важко віднести до гарячих симпатиків комуністичної ідеї. Проте кілька років тому він особисто доводив конгресменам, які напрочуд відповідальні хлопці сидять у континентальному Китаї і як життєво важливо для Америки передати їм технологію новітнього американського реактора АР1000 компанії Westinghouse Electric. Нічого особистого (до КПК пан Буш не вступить), просто бізнес.

Коли чесно, автор не заперечує, якщо наші чиновники всіх рівнів виявлять половину вимогливості та кмітливості китайців. Можливостей для захисту інтересів країни в них буде предосить. Це стосується не лише Хмельницького, а й нових майданчиків, особливо тих, де будівництво розпочнеться з нуля.

Теоретично в нас і зараз вихідний рівень кращий за китайський. Практично — ще побачимо. Приміром, якщо пошукати в Інтернеті новини про «Управління будівництва Хмельницької АЕС» (або аналогічне Рівненської АЕС), три чверті з них виявляться про скандали навколо скуповування акцій, із штурмами, набором взаємних обвинувачень у «зливанні» активів, судами тощо. Аналогічна ситуація на «Турбоатомі», який напевно задіють у програмі. Про долю проектних інститутів краще взагалі промовчимо.

А от про розгортання програм для майбутнього будівництва — щось зовсім нічого. Якими силами збираються здійснювати програми будівництва, загадка. Вже зараз треба готувати тисячу зварників, спеціалістів інших професій. Росіяни будуть зайняті своєю програмою і хоч би не переманили залишки наших спеціалістів. Чи, може, ми вже на китайців покладаємося?

Нещодавно китайські представники пропонували нашому «Енергоатому»... допомогти з будівництвом. Обіцяли начебто поговорити і про фінансування. Якби почули про це років 15 тому, багато хто посміявся б. Хто сміятиметься ще років через десять?