Аграрка по-білоруськи-2

Стидовисько! Наша урядова делегація їде до Мінська по цукор! Україна, що була світовим лідером із виробництва цього продукту, ще донедавна уцяткована 194 цукроварнями, клянчить у сусідів 100 тис. тонн білого піску, котрі чотирма заводами забезпечують не лише внутрішні потреби, а й експортні…

Білоруських чиновників здивувала відсутність в урядовому десанті власників цукроварень, представників громадської організації — Національної асоціації «Укрцукор». Зате були менеджери торговельних мереж.

Можливо, сябрам до кінця і не зрозуміти мотивів приїзду українських повпредів. Мінекономіки, яке проштрафилося під час цукрового ажіотажу, вирішило самотужки загнуздати ціни за рахунок поставок чужого продукту. А що з того вийшло?

«Сезон варення»

Торік у нас теж звихрився цукровий ажіотаж, але 7 тис. тонн вистачило урядові, щоб його збити. В який спосіб? Регулювальні функції столиця передала місцевим органам управління: от вам енний обсяг — і вгамовуйте ринок! Облдержадміністрації визначали операторів, які хутко покривали нестачу у тому чи іншому районі.

Зазвичай ціни на солодкий продукт починають бешкетувати десь у червні — сезон варення. Але цього року затишшя панувало навіть у липні. А в серпні, коли ягода-малина давно вже відійшла, ціни рвонули вгору. Упокорювати їх взялося Мінекономіки. Незграбно і бездарно.

Судіть самі: за місяць внутрішній ринок поглинув 56 тис. тонн цукру, видобутих зі схронів Аграрного фонду і Держрезерву, — у 2,5 разу більше, ніж може проковтнути роздрібна торгівля. Та навіть ці обсяги не стриножили ціни.

Хто ж збурив зовні спокійний ринок? На це запитання мав би відповісти Антимонопольний комітет, який завжди стрімголов кидається у будь-який ціновий вир і винуватить здебільшого виробників — чи то олії, чи то цукру. Не маючи при цьому чіткої методології.

Знає, де собака попорпався, і Мінекономіки, яке в результаті непрофесійних дій іще більше розмагнітило ринок.

Нічого тицяти на цукроварні! Торік під час кризи вони продавали свій продукт по 634 дол. за тонну, а нинішнього — по 570. Чужою, а не національною, валютою оперую тому, що ми ніяк не можемо відв’язатися від неї. Ціна міндобрив для селян прив’язана до долара, газу для заводів — до тих же «вічнозелених». То звідки ж узятися дешевому цукрові? Причому зросла не суто заводська ціна, а абсолютна!

Не секрет, що на цукроварнях паразитує сила-силенна посередників. Знаєте, почім банки скупили цукор на заводах взамін наданих їм кредитів? По 2,90 грн. за кілограм! А постачальники газу-мазуту? По 2,40… Тобто посередницькі структури, які мають стосунок до бурякоцукрової галузі такий же, як я до космосу, запаслися тисячами тонн солодкої продукції. Слава Богу, торік заводи були обачнішими і не спродали захребетникам увесь цукор, як 2006-го.

Так от, цей запас німував до травня—червня. Але піковий період — «сезон варення» — Україна пережила без потрясінь. І тоді куплені за півціни тонни почали муляти їхнім власникам. Тим більше, на носі — новий сезон цукроваріння, за якого ціни завжди нижчі. Саме банкіри із газовиками, прагнучи чимшвидше позбутися солодкого тягаря, розкрутили ціновий ротор.

І повезли «рятувальники» цукор із Львівської області до Криму, хоча з Полтави до півострова ближче, а з Теофіполя, що на Хмельниччині, — у Донецьк, тоді як запаси цукру були і в Запоріжжі, і в Харкові. Звідти — по 3,50 грн. за кілограм, туди — вже по сім… Транспортні витрати, фінансовий «підйом» комерсантів… Є з чого ділитися «преміями» з чиновниками, котрі посприяли цим «кидкам»?!

А поки возили, придумали нову інтригу: власного цукру не вистачає! Треба ввозити тростину-сирець! Коли ж останній подорожчав удвічі, всі замовкли. Бо зрозуміли: собівартість вітчизняного цукру із буряків, хай там як, буде нижчою, ніж ціна чужинського.

Чому ж уряд, зацікавлений у ціновому штилі, так байдуже споглядає за руйнівними діями цукрових «термінаторів»? Адже навар від двох третин реалізованого цукру осів у їхніх кишенях! Чому на противагу спекулянтам не виступив державний регулятор — Аграрний фонд? Та тому що торгувати було нічим. Уряди жодного року не виконали норми про створення інтервенційного запасу цукру, як того вимагає закон.

Якби АФ закупив у цукроварень 250 тис. тонн, а не десяту частину, звісно, він вийшов би на ринок не злидарем, а принцом. Держава виграла б і фінансово, і соціально. А так — програш. По всіх напрямках. Уряд може сплохувати і наступного року, якщо з нинішнього врожаю не закупить належних 14% внутрішнього споживання цукру — 314 тис. тонн. Тим більше, кон’юнктура як внутрішнього, так і зовнішнього ринків спонукає до цього.

Уже зараз заводи, не маючи обігових коштів, наввипередки продають іще гарячий цукор: зафіксовано ф’ючерсні контракти зі смішною ціною — 4,5 гривні за кілограм. Фахівці прогнозують, що оптово-відпускна ціна бурякового піску усталиться на рівні 5,5 грн., тоді як сирцевий коштуватиме 6,5—7 грн. Чом би уряду не розробити дієвого фінансового механізму, який зацікавив би селян засівати не 328 тис. гектарів цукрових буряків, як нинішнього року, а бодай півмільйона? І, з огляду на дефіцит цукру у світі до 10 млн. тонн, не імпортувати власної продукції…

Та це — у перспективі. Нинішнього ж року, цілком імовірно, український цукор може випурхнути з рідних обіймів і опинитися за кордоном. Уже зараз за тонну у Молдові правлять 900 дол., віддалених районах Росії — 1200 дол., у Європі — стільки ж, але євро. Так, «щедрий» експорт пом’якшить ситуацію у сусідніх країнах, дасть змогу заробити посередникам і по повній програмі «взує» нашого дядька з тіткою.

Нам, на превеликий жаль, бракує економічного прагматизму і прозорості. Останнє стосується діяльності Аграрного фонду — державного регулятора, а не відомчого регулювальника із міліцейським жезлом. Чи мають рівний доступ до так званих тендерів АФ усі учасники ринку? Допустивши до державної годівниці «свої» фірми, керівництво Аграрного фонду тепер не може із закуплених 25 тис. тонн цукру знайти кінці щонайменше 5 тис. Вони виявилися віртуальними.

— Ми — мастаки посварити виробника з переробником, а от всадовити їх на одну призьбу, пов’язати інтересами… Немає тями! Без передиху боремося з внутрішніми проблемами, зовнішніми: завезли і канадську мушку, і американську блішку, і церкоспороз… Тепер затято викорінюємо. Як і вичищаємо поля, запаскуджені фальсифікованими китайськими гербіцидами, — бідкається Микола Ярчук, голова правління Національної асоціації «Укрцукор». — Цукроварня — це не тільки бізнес і виробництво. Сьогодні це інтеграція аграрника з промисловцем, а держава, і в цьому її помилка, розглядає високотехнологічне підприємство як гуральню, як підсобний цех.

Цукор Терещенка, пригадаймо, став рушієм у розбудові столичного Хрещатика, вулиці Володимирської, на якій функціонувала цукрова біржа… Хоч як скрутно було в ті часи, але держава вишукувала бюджетні кошти, аби сприяти експорту цукру, бо розуміла: міць імперії — у присутності на зовнішніх ринках. Вірю, ми ще будуватимемо цукроварні. Прийде нова генерація, яка зрозуміє, що зарано ставити крапку на 250-літній історії українського бурякового цукру. Урядовці повинні бути не бізнесменами, а передусім державниками. Як у Білорусі.

Потягло на солодке…

Цього року на українському ринкові вже розчинилося 25 тис. тонн білоруського цукру. Аграрне міністерство і галузева асоціація «Укрцукор» сполошилися: такі обсяги — загроза національному бурякоцукровиробництву! І полетіли депеші до Державної податкової адміністрації і Держмитниці: не розмитнюйте білоруського цукру! Штрафуйте його продавців!

А як? Підкажіть, які законодавчі механізми задіяти, аби обмежити доступ на наші терени оцього «вбивці» галузі? По-перше, з 1 січня 2007 року цукор безперешкодно перетинає кордон згідно з договором про режим вільної торгівлі між обома державами, причому безмитно. Тільки-но ми заїкнулися про антидемпінгове розслідування, вилучення солодкого піску із привілейованого товарообігу, як білоруси — бац! І закрили смугастий шлагбаум перед нашими цукерками…

По-друге, якщо вже арештовувати, то не лише цукор, а й цукрові буряки, які ми ввозимо з Білорусі ешелонами через їхню дешевизну. По-третє, ДПА не має повноважень відстежувати рух цукру поза квотою А (внутрішнє споживання). Це — парафія Міністерства аграрної політики. Як кажуть, поговорили…

У мене зустрічне запитання до МінАП: хіба лише білоруський цукор загрожує зменшенням посівів цукрових буряків, закриттям заводів і підриває національну продовольчу безпеку? Виконавчий орган задіяв усі внутрішні чинники, аби протистояти цій експансії? Чи вчасно розрахувалося рідне міністерство з сільгоспвиробниками за бурякові гони і сплатило дотаційні 750 грн. за гектар (обіцяли навіть тисячу!)? Чи ж варто дивуватися, що цього сезону Україна засіяла лише 328 тис. гектарів. Такими куцими гони видалися тільки в 1918-му і 1944 роках — 310 тис. гектарів. Але ж які то були часи! Громадянська війна, розруха, Друга світова… А ми в мирну добу умудрилися скотитися до такого стану.

Давно вже слід відійти від суб’єктивної «погектарщини» і матеріально заохочувати селян у прогресивніший спосіб — залежно від урожайності і цукристості. А то що виходить? Лише торік середня врожайність коренеплодів балансувала на більш-менш пристойному рівні — 355, а в попередні? 2007 рік —294 ц з гектара, 2006-й — 285, 2005-й — 248, 2004-й —
238, 2003 рік – 201 ц з гектара. Ну, а в пізніші часи і до 200 не дотягували…

Те саме і з цукристістю. Які бюджетні доплати, якщо цей показник на рівні 13%? Та стільки цукру у кормових буряках! То, може, не морочитися і перейти на них?!

Але чому ж тоді у білорусів виходить? Торік вони проводили сортовипробування наших гібридів Український МС 72, Уманський МС 90 та Уманський МС 97. Знаєте, яка врожайність? Тільки не впадіть:
799 ц з гектара! А цукристість? 16,8%! І це при тому, що землі в них — не рівня нашим.

А що МінАП вирішило із цукроварнями? Які пустити під різаки, які перепрофілювати на виробництво біоетанолу? Стільки років товкмачимо! Глухо! Виходить, викинули на вітер бюджетні кошти за розробку програми реструктуризації заводів, та й по всьому.

За великим рахунком, позиція МінАП щодо зовнішньої «сипучої» загрози зрозуміла: захистимо вітчизняного товаровиробника! Воно розпинається про шкодочинство, а Мінекономіки тим часом готує «десант» білоруського цукру в обсязі 100 тис. тонн, попередньо не включивши його до квоти А.

За логікою МінАП, яке апелювало до ДПА, відповідно до Закону «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» в Україні можна продавати лише цукор в обсязі кво-
ти А. Той, що поза нею, підлягає штрафу у подвійному розмірі вартості товару. То хто наражається на неприємності? Мінекономіки?

Якщо уряд не відає, що робить ліве міністерство, а що — праве, то яка ціна такому Кабміну?

Усі хочуть солодко з’їсти! Власне, те, чого не вдалося 19 серпня делегації Мінекономіки у Мінську. Ні, там її частували чаєм-кавою, із цукром, але в дорогу останнього не дали. Ні 50 тис. тонн, ні більше.

— Не зійшлися в ціні?

— Ваші хотіли по-братськи, ми ж запропонували ринкове котирування — 550 дол. за тонну. За кілограм вагового цукру — у межах 6,21 грн., а фасованого у поліетиленовий чи паперовий пакет — десь 6,78, — деталізує хід перемовин Іван Данченко, керівник державного концерну «Білдержхарчопром». — Повернемося до цього питання пізніше, коли сезон цукроваріння набере обертів. Хоча навряд чи варто сподіватися на спад ціни.

Хто міг передбачити, що через засуху урожай цукрової тростини в Індії скоротиться порівняно з минулим роком майже на 10 млн. тонн? На рейтинг солодкого продукту вплинули і дефіцитні прогнози світового балансу. Зокрема, через затяжні дощі у Бразилії, яка є ваговитим виробником цукру у світі. Це змусить уряди країн-споживачів, а також великі торговельно-закупівельні компанії розпакувати стратегічні запаси. Думаю, неспроста лідери ринку солодкої продукції — Mars, Nestle та Krispy Kreme Doughnuts — закликали президента США Барака Обаму послабити контроль над імпортом цукру, попередивши, що в Штатах він може просто закінчитися.

Тому неврожаї цукрової тростини можуть спричинити підвищення роздрібних цін на неї і в Росії, яка завозить близько 2,5 млн. сирцю. Принаймні експерти не виключають такої можливості. Особливо після того, як світові котирування на цукор-сирець сягнули історичного максимуму за останні 28 років. Росія зорієнтувалася, і замість 100 тис. тонн бурякового цукру ми поставлятимемо їй 150 тис.

— І це після звинувачень вас у поставках на її територію цукру-сирцю? Деякі політики з Білокам’яної висловлювалися зі скепсисом, мовляв, зона вільної торгівлі — це політичний подарунок для білорусів. Росія взагалі не потребує стороннього готового цукру. Усе, що не зможе виростити на своїх бурякових ланах, вільно завезе у вигляді напівфабрикату — цукру-сирцю і переробить на власних заводах.

— Швидше за все, то були докризові висловлювання. Наразі Білорусь окреслила з Росією чіткий цукровий простір. Передусім домовилися про обсяги поставок нашого бурякового цукру, узгодили графіки, питання сертифікації. Чотири наші цукроварні — члени Союзу цукровиробників Росії. Наша спільна мета — протистояти експансії цукрової тростини, проводячи єдину митну політику. Відтак, селянам вигідно культивувати цукрові буряки, а нам — переробляти. Виручка від реалізації коренеплодів більша, ніж суми, виручені за зерно.

Ми нарощуватимемо виробництво й надалі, оскільки в єдиний митний простір включається і Казахстан, де є попит на цей продукт. Перші тонни відвантажили і до Євросоюзу — в Польщу. Вступаючи до СОТ і ЄС, ми передусім захищатимемо вітчизняний бурякоцукровий комплекс. Тільки-но Україна почне імпортувати сирець з нульовою митною ставкою, повірте, жоден бізнес не розвиватиме національне виробництво цукру.

Такої ж думки і Михайло Криштапович, директор Городейського цукрового заводу.

— Що вигідніше: вивозити валюту і фінансувати бразильських селян в обмін на цукор-сирець чи забезпечити роботою білоруського селянина, а з ним в одній шлеї — і переробника? Звісно, в усьому повинні домінувати власні інтереси!

Мені не з руки критикувати українських колег, бо ми — партнери, але ваш ринок страждає від давальницьких схем, від яких ми відійшли вісім років тому. Знаєте, наскільки це дисциплінувало ринок? Так, ми допомагаємо селянам технікою, авансуємо сівбу, жнива, але розраховуємося за сировину виключно грошима. І власники готової продукції — лише ми, чотири цукроварні. Як на внутрішньому ринкові, так і зовнішньому. Так визначено указом президента.

Президент Лукашенко поставив перед нами завдання — забезпечити продовольчу безпеку по цукру. Вже чотири роки ми на самозабезпеченні та ще й маємо експортний потенціал.

Цукрові мільйони: у рублях і тоннах

Білоруська цукрова промисловість своєю живучістю завдячує українцям. Наші інженерно-технічні кадри відновлювали тамтешні цукроварні, реконструювали їх, а їхні — навчались у наших вузах. Тепер білоруські цукровики передають досвід російським колегам. А ми? Розвалили Інститут цукру з багатющою бібліотекою, яку німці хотіли викупити за пристойну суму, закрили «цукровий» факультет в Університеті харчових технологій і наймаємо технологів із… Європи, платячи 4—5 тис. дол. на місяць.

Не справдилися прогнози Івана Демчака, заступника міністра аграрної політики: замість напророчених 60 заводів урожай нинішнього року переробляють лише 42. От вам і стратегія! І хоча чиновники бравують тим, що буде зварено 1,5 млн. тонн цукру плюс перехідні запаси, найімовірніше, ринок цукру, який останні три роки був профіцитним, не обійдеться без сторонніх домішок.

У 2000-х роках Білорусь із чотирма заводами виглядала початківцем у бурякоцукровій галузі. Коренеплоди займали 50—55 тис. гектарів, середня урожайність — 200—300 центнерів з гектара. І хоча цукристість при прийманні сировини була вищою за базову — 16,5%, заводський вихід цукру становив лише 12,7%, що нижче від європейського рівня.

Переробляючи трохи більше мільйона тонн буряків, білоруси варили 133 тис. тонн білого цукру. Однак за внутрішньої річної потреби 350 тис. тонн власного не вистачало, і доводилося докуповувати майже 60% сирцю.

Щоби позбутися набридливої імпортної залежності, потрібно було різко спуртувати. Лише за врожайності 350 центнерів з гектара культивування цукрових буряків стає рентабельним, а зі зростанням до 400, 500 і 600, навіть попри витрати, показник рентабельності здіймається відповідно до 20, 37 і 40%.

Собівартість сировини коливається і від плеча доставки. Найоптимальнішим варіантом стала концентрація посівів у зоні цукроварень із радіусом транспортування не більш як 70 кілометрів. Зайві 30 кілометрів «накручували» витрати на 29% і негативно позначалися на якості сировини.

Білорусь — не найкраща зона бурякосіяння. Біологічну продуктивність клімату, наприклад, тут оцінюють у 100—120 балів, тоді як у Польщі — 125—135, Німеччині — 125—140 балів. Але досвід найкращих тамтешніх господарств, які за прогресивними технологіями збирали 500 центнерів з гектара і вище, із виходом цукру 6,7 тонни на гектар, слугував для інших проблисковим маячком. Це мигтіння дратувало президента Олександра Лукашенка, і він зажадав від аграрників сталих валових зборів в обсязі 3 млн. тонн буряків.

Подумали: «бацька» встав не з тієї ноги. Для селян то були захмарні висоти. Як і для цукроварів: переробити таку масу коренеплодів могли заводи продуктивністю 30 тис. тонн на добу, а не з наявною — 15 тис. Отже, без модернізації підприємств не обійтися. А селянам слід було пересісти із недосконалих вітчизняних бурякозбиральних комбайнів, які губили третину врожаю, на імпортні високопродуктивні, що давали змогу додатково одержувати з гектара до трьох тонн коренеплодів, усерйоз зайнятися насінництвом. Усе це виливалось у солідну копійку.

Кошти передбачила Державна програма відродження і розвитку села на 2005—2010 роки. За такі «підйомні» за цукрові буряки взялися навіть ті господарства, які раніше і з технологією не були знайомі. Для багатьох настільною стала книга німецького професора Дітера Шпаара «Цукрові буряки», яку, як кажуть, до столу видав Геннадій Старовойтов, головний редактор журналу «Сейбіт» (з білоруської — «Сівач») за сприяння міністерства захисту прав споживачів, продовольства і сільського господарства ФРН. Попит на посібник був таким, що довелося додруковувати тираж.

— За чотири роки господарства республіки із 350-центнерних врожаїв буряків піднялися до 450. А за два роки плануємо впритул підійти до 600-центнерної межі. По суті, чотири модернізовані цукроварні, що подвоїли потужності, вже не встигають за селянами. Торік переробили 3 млн. тонн коренеплодів, а цього очікуємо чотири. От і думаємо: розподілити «зайвий» мільйон між чотирма чи будувати п’ятий завод? — Іван Данченко задоволений роботою галузі. — На кожного білоруса припадають 55 кілограмів цукру за норми 36—38. Торік ми виробили 511 тис. тонн бурякового цукру і маємо змогу до 200 тис. тонн експортувати.

— Буряковий чи тростинний?

Я неспроста вивідував у Івана Івановича. Заводи переробляють цукрові буряки близько ста днів на рік, а потім переорієнтовуються на сирець.

— Побутує хибна думка, що білоруським заводам вигідніше виробляти тростинний цукор, аніж буряковий, — долучається до розмови Михайло Криштапович. — Та якщо порахувати, то цукор із тростини — недешеве задоволення. Сирець закуповуємо у Бразилії, звідти доставляємо у Ригу чи Клайпеду, перевантажуємо у вагони і транспортуємо у Білорусь. З урахуванням переробки тонна цукру обходиться у 600—700 дол., тоді як собівартість бурякового піску — в межах 500. Запитаєте: навіщо ж тоді ввозите, собі на збиток? Тільки для того, щоби, по-перше, завантажити заводські потужності у міжсезоння і, по-друге, експортувати сирцевий цукор й одержувати валюту.

— Отже, білоруси тростинний не споживають, я так розумію?

— Згідно з указом президента №78 від 11 лютого 2008 року, реалізовувати його на внутрішньому ринкові заборонено. Лише експортний варіант! У свою чергу, наш ринок закритий для імпортного цукру. 2007 року на нього встановили мито у розмірі 24%, що робить невигідним його ввезення. До речі, ціна на білоруський цукор, незалежно від сировини, з якої його виробили, однакова, її встановлює Мінекономіки. Як виробник, я не можу її ні підвищити, ні знизити.

Намарне намагався у білоруських магазинах на пакетах із цукром знайти дані про його походження: буряковий чи сирцевий? Товарознавці підтвердили: так, раніше у накладних вказували: виготовлений із цукрових буряків. Зараз просто пишуть: цукор-пісок. А яка різниця? Продукція відповідає ГОСТу…

Справді, цукор, який щодня купують жителі Білорусі, відповідає міждержавному ГОСТу 21-94 «Цукор-пісок. Технічні умови». Розробив його, до речі, Український науково-дослідний інститут цукрової промисловості, а Міждержавна рада із стандартизації, метрології та сертифікації ухвалила його 21 жовтня 1994 року і ввела у дію 1 січня 1996-го. Цей документ підтримали представники Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Узбекистану, України та Білорусі.

Зокрема, він визначає, що «сировиною для виробництва цукру-піску слугують цукрові буряки або цукор-сирець». При цьому частка сахарози (у перерахунку на суху речовину) у цукрі-піску повинна становити не менш як 99,75%, незалежно від сировини, з якої він вироблений. І жодного слова про те, що на упаковці необхідно вказувати, із чого саме його зварили. Отже, існуючий ГОСТ 21-94 справді ніхто не порушує.

— Виходить, білоруси їдять рідний цукор, а ми — ваш, але тростинний? — запитую навідліг.

— Також буряковий, згідно з обопільними домовленостями, — стверджує Іван Данченко. — Якщо не довіряєте, шлях один – лабораторний метод. Лише так можна відрізнити тростинний цукор від бурякового. Маєте лабораторію? Ні? Везіть у Францію. І тоді вичерпаються усі обвинувачення: з Білорусі везуть тростинний цукор, тонна якого на 100 дол. дешевша за буряковий…

Іван Іванович пропонує нам пройти шляхом Фоми невіруючого, який здолала Росія. Можна зрозуміти дратування Олександра Лукашенка, коли росіяни безпідставно загальмували на Троєкуровському митному посту 580 вагонів із цукром. Але проби з кожного(!) не підтвердили сирцевого походження продукту. Зразки возили навіть на ізотопне дослідження у підмосковну Дубну. Вердикт? Буряковий!

Та навіть за такого висновку російські залізничники відправили назад до Білорусі ешелон із 57 вагонів. Аргументи? Затоварюють під’їзні шляхи.

Федеральна митна служба Росії спершу запровадила обмеження на пропуск вагонів, а згодом встановила так званий профіль ризику, який поширюється лише на злісних порушників — контрабандистів. Так білоруський цукор став не ввізним. Можна побиватися за втраченими мільйонами доларів, кивати на негречного сусіда… А Лукашенко скликав уряд і сказав: не продасте цукру — не працюватимете. І знаєте, чиновники миттю знайшли інші ринки збуту і продали.

Відтоді проблем із покупцями на білоруський цукор не існує. Не Україна, так хтось інший напроситься… За словами Івана Данченка, цукор із нового врожаю практично повністю законтрактований.

Утретє поспіль сезон цукроваріння усі чотири заводи починають з 1 вересня. Раннє копання коренеплодів сприяє ритмічній роботі підприємств. Селяни, щоправда, трохи втрачають на цукристості, але для цього запровадили своєрідний компенсаторний механізм. За буряки, здані у першій декаді вересня, цукроварні доплачують буряківникам 20%, другій — 10, третій — 5%.

— Якщо на початку вересня зазвичай недобираємо 0,5% до базової цукристості, то 20% її сповна компенсують, ще й у виграші залишаємося, — пояснює арифметику Анатолій Глинник, керівник сільгоспкооперативу «Снітово-Агро» Івановського району Брестської області. — 2002 року, коли очолив господарство, буряки займали 200 гектарів. Дорізали ще 100 гектарів і за рахунок урожайності втричі збільшили валовий збір. Потужний комбайн Holmer Terra Dos звільняє наші площі за кілька днів. Буряки з-під комбайна, без перевалки, здаємо на бурякоприймальний пункт, бо в буртах на полі вони втрачають до 10% цукристості за добу. Тому конвеєр, у якому задіяні десять вантажівок, безперебійний. До всього, у районі таких збиральних агрегатів, як у нас, аж три. Конкуренція: хто швидше протовпиться до вагової бурякопункту. Ніхто ж не хоче втрачати вигідних доплат. У виграші всі: ми, аграрники і переробники.

Попри кризу, білоруські цукроварні переживають золоту пору: вперше експортні ціни перевищили внутрішні. Покупці охоче працюють навіть за попередньою оплатою — лишень відвантажуй товар! Та навіть за сприятливої зовнішньої кон’юнктури білоруси насамперед дбають про внутрішній ринок. За соціально орієнтованої економіки найголовніше — інтереси власного народу. Тому спершу — внутрішні баланси і лише потім — експортні надприбутки. Зовсім не так, як в Україні.

P.S. До Мінська й назад добирався залізницею. До чаю і кави подавали рафінад не з написом «Укрзалізниця», а «Беларуская чыгунка». Цінник у кожному купе пропонував платити за нього на вибір — у гривнях чи білоруських рублях. Міжнародний товар!