ЗАХІД РЕФОРМ НЕ КУПУЄ

Борговій історії України майже десять років. Починаючи з 1992-го, відбувалася поступова активізація її державних запозичень на зовнішніх та внутрішніх фінансових ринках. Протягом 1993—1999 років обсяг зовнішнього державного боргу щорічно збільшувався в середньому на 64 відсотки і на початок 2000-го становив 12,4 млрд. дол. США. Високі темпи зростання заборгованості, труднощі з її обслуговуванням і достатньо обережне ставлення до України потенційних зовнішніх кредиторів (унаслідок як ситуативно-панічних настроїв, спричинених азіатською кризою, так і незбагненно дорогих дебютних запозичень на ринку єврооблігацій, що досягали 16—17% річних) дали вагомі підстави для критичної оцінки вітчизняної боргової політики. Все частіше зазвучали тривожні попередження про реальність сповзання національної економіки до боргової ями. Варто визнати, що для таких зауважень були вагомі підстави...

Будь-які запозичення мають негативний ефект лише тоді, коли вони економічно не самоокуповуються. Коректне застосування цього, загалом очевидного, постулату передбачає як мінімум ретельну інвестиційну оцінку проектів, під які залучаються позики, і подальший контроль за їхнім використанням. Говорити про суворе дотримання цього правила не тільки в Україні, а й на всьому пострадянському просторі не доводиться. Гучні скандали, пов’язані з нецільовим використанням зовнішніх кредитів або «приватизацією» державних ресурсів на фоні зростаючих зовнішніх держзобов’язань давно вже стали надбанням не тільки вітчизняної, а й міжнародної громадськості.

Різноспрямована динаміка реального ВВП України та її зовнішнього боргу протягом 1992—1999 років також не додавала впевненості щодо можливості його своєчасного погашення. Проте розглядати вітчизняні запозичення тільки під таким кутом зору було б необ’єктивно. Приміром, наявність зовнішніх кредитів відіграла найважливішу роль при досягненні відносної курсової стабільності національної валюти в 1994—1996 роках. Подолання в зазначений період її девальваційних ефектів було одним із основних чинників відновлення керованої динаміки цін. І якщо сьогодні 28% річної інфляції розглядаються як формальний привід для відставки уряду, то п’ять років тому такий рівень видавався дуже віддаленою перспективою. Остання ж стала реальністю значною мірою завдяки позикам Міжнародного валютного фонду, які, до речі, ще не всі погашено Національним банком і продовжують підтримувати курсову стабільність гривні.

Щодо торішньої динаміки зовнішніх боргових зобов’язань України, то їхній розмір і структура зазнали істотних змін. На початок поточного року обсяг зовнішнього держборгу становив 10,3 млрд. дол. США. У 2000-му вперше протягом одного фінансового року його розмір було скорочено — на 2,1 млрд. дол., або на 17%, причому практично перед усіма кредиторами. Так, заборгованість перед міжнародними організаціями зменшилася на 0,7 млрд. дол., за двосторонніми міждержавними договорами — на 1,1 млрд., борг перед закордонними комерційними банками — на 1,5 млрд. Приріст заборгованості — на 1,3 млрд. дол. США — стосувався тільки зобов’язань, оформлених облігаціями зовнішньої позики (як результат реструктуризації боргу перед приватними кредиторами).

Структура державного боргу України свідчить про орієнтацію її зовнішніх запозичень переважно на кредити міжнародних фінансових організацій (табл. 1 на стор. 8). Оскільки в їхній системі Міжнародний валютний фонд є першим серед «рівних», його безпосередня позиція істотно впливає на загальний кредитний статус України. Частка її зовнішнього боргу, що прямо й опосередковано залежить від взаємовідносин із МВФ, збільшилася протягом 1994—2000 р. від 10 до 44%. При цьому на початок цього року Світовий банк контролював трохи більше 20% зовнішньої заборгованості України, МВФ — близько 19%, європейське співтовариство і ЄБРР — відповідно 3,1 і 2,1%.

Водночас українська економіка продовжує перебувати у відносній енергетичній залежності від Росії, обсяг державного боргу перед якою протягом усіх 90-х років коливався в діапазоні 2—3 млрд. дол. США. У грудні 2000 року він досягав 2 мільярдів, що становило понад 19% зовнішньої заборгованості країни.

Отже, формально вітчизняна економіка зазнає істотного фінансового й матеріального впливу двох зовнішніх центрів — МВФ і Росії, які, проте, не мають узгодженого погляду на бажаний вектор її економічної динаміки. Більш того, відома напруженість у відносинах між Росією й міжнародними фінансовими інститутами (зумовлена 70-річним періодом «холодного» та «гарячого» протистояння двох ідеологій і несподіваним дефолтом Росії трирічної давнини) потенційно ускладнює ситуацію. Не можна сказати, що розбіжність поглядів основних центрів зовнішнього кредитування України автоматично підвищує нестабільність вітчизняної боргової позиції. Проте відсутність у Києва власних важелів впливу на Москву та Вашингтон збільшує її кожного разу, як тільки звідти надходять звістки про прийняття рішень, що зачіпають вітчизняні економічні інтереси. Або про ініціативи з лобіювання таких.

На тлі достатньо розвинених відносин України з міжнародними фінансовими інститутами насторожує незначний обсяг її зобов’язань перед індустріальними країнами за двосторонніми договорами. Якщо 1993 року їхня вага у структурі українського зовнішнього боргу перевищувала 20%, то на початок 2001-го вона зменшилася до 8,2%. При цьому розмір заборгованості України трьом світовим лідерам — США, Японії та ФРН — скоротився протягом 1997—2000 років із 1,1 до 0,84 млрд. дол. США і фактично не відрізнявся від початкового рівня 1993 року (0,73 млрд. дол.). Дуже характерно, що загальний обсяг боргу трьом зазначеним країнам був у 2,4 раза менше заборгованості Росії й у 5,4 раза менше боргу міжнародним організаціям.

Усе сказане є своєрідним індикатором збереження російської домінанти в структурі двосторонніх державних відносин і місця України в системі міжнародної кооперації. Ці тенденції також вказують на відносну нерозвиненість двосторонніх відносин із державами, що визначають світовий економічний порядок; їхнє небажання приймати прямі кредитні ризики, пов’язані з фінансуванням Української держави, а також її нездатність привернути й утримувати увагу найбільш впливових міжнародних політико-економічних партнерів. Співвідношення вітчизняного боргу Росії і всій Західній Європі (2:1) опосередковано позначає економічні координати нашої країни в Євразійському регіоні та ступінь її притягання Європейським союзом. Зрештою, динаміка зовнішнього боргу свідчить про перенесення ризиків прямого кредитування України — через міжнародні організації — на світове співтовариство.

Безумовно, індустріальні країни зберігають свій вагомий політичний і економічний вплив на боргову ситуацію в Україні завдяки контрольній частині голосів у МВФ, Світовому банку та ЄБРР. Водночас вони фактично мінімізують власні потенційні втрати у випадку неповернення позик зазначеним організаціям. Та ж у контексті боргових відносин вітчизняна теза про стратегічних партнерів України набуває вельми неоднозначного звучання: якщо безпосередній економічний зв’язок з Росією простежується неозброєним оком, то індустріальні країни віддають перевагу його опосередкуванню через систему міжнародних інститутів.

Знаменно, що в 90-ті
роки форма кредитної та боргової підтримки, яка надається розвиненими державами, досить чітко відбивала те, що в Україні називають «стратегічними відносинами». Незалежно від того, чи надавалася вона на двосторонній основі або ж «продавлювалася» через міжнародні організації. В квітні 1991 року держави-кредитори Польщі прийняли в рамках Паризького клубу безпрецедентне рішення про зниження комерційного тягаря її боргових зобов’язань приблизно на 15 млрд. дол. США. У травні того самого року аналогічне рішення було прийнято й відносно Єгипту. (Сполучені Штати списали при цьому всі його військові борги.) Політична зацікавленість у недвозначній позиції зазначених країн на кордонах соцблоку, що валиться, й арабо-ізраїльського зламу мала вельми відчутні прояви. Так само чітко вона простежувалась і в процесі кількаразових реструктуризацій зовнішніх боргових зобов’язань Росії, що протягом 1993—1996 років зуміла укласти чотири угоди про розстрочку виплат на загальну суму в 68 млрд. дол. США.

Україна ж і через три місяці після закриття Чорнобильської АЕС не лише не отримала обіцяних їй кредитів на введення компенсаційних енергетичних потужностей. У березні поточного року Паризький клуб не підтримав перше прохання незалежної України про реструктуризацію зовнішніх виплат на дуже помірну суму — 1 млрд. дол. Оскільки рішення клубу є колективними і відбивають винятково добру волю його членів, подібні взаємовідносини скоріше нагадують не партнерство, а «стратегічне домінування», в якому «вже без’ядерна» Україна задовольняється становищем відвертого аутсайдера. Тому не дивно, що за рівнем пільговості зовнішніх зобов’язань вона явно тяжіє до країн, що фактично не мають преференцій з боку зовнішніх кредиторів. Зіставлення частини пільгових зобов’язань в обсягах зовнішнього боргу Польщі й України досить очевидно ілюструє цей факт (табл. 2).

На відміну від суверенних кредиторів, у приватних інвесторів найменше політичних мотивів для фінансової підтримки іноземних держав. Тому їхні рішення й оцінки зазвичай є досить об’єктивним критерієм міжнародного статусу національних реципієнтів. З огляду на це симптоматичним є торішнє зниження агентством Moodys кредитного рейтингу України — до одного з найменших рівнів Саа1 — з негативною перспективою протягом найближчих 18—24 місяців. Водночас сімейний банк Рокфеллерів (Chase Manhattan Bank), що поглинув того ж 2000 року всесвітньо відомий J.P.Morgan, фактично визнав надмірним ризик прямого кредитування України і залишив ринок її банківських позик. Зовнішній борг за його кредитами скоротився протягом 1998—2000 років із 680 до 15 млн. долл. і торік був частково переоформлений в облігації.

Отже, через десять років після здобуття Україною державності жодна індустріальна країна або впливовий транснаціональний банк не має розвинутих двосторонніх програм у галузі її прямого кредитування. Мабуть, серед основних причин цього — не відсутність альтруїзму в зовнішніх кредиторів (хоча взагалі незрозуміло, з якої причини вони повинні його відчувати), а вітчизняна нездатність об’єктивно оцінювати власні можливості, а також своєчасно й у повному обсязі виконувати свої зобов’язання.

Як це не парадоксально
на перший погляд, але досить індиферентне ставлення зовнішніх кредиторів України до її торішніх спроб одержати нові позики несподівано мало позитивні результати. Насамперед це стосується різкого абсолютного й відносного скорочення її державного боргу. Сьогодні апокаліптичні заяви щодо його надмірних розмірів, безумовно, перебільшені. Україна легко вписується в 60-відсотковий критерій Маастріхтської угоди: відношення її державного боргу до ВВП скоротилося за минулий рік із 63 до 44%.

Показники навантаження зовнішнього боргу на валовий продукт та експортні доходи також досить помірні — відповідно 32 і 53% (табл. 3). Це значно нижче 40 і 100 відсотків, що характеризують середній рівень боргового тиску в найуспішніших економіках, що розвиваються, із середнім доходом на душу — за класифікацією Світового банку — від 6000 до 8000 доларів США (у порівнянних цінах 1997 року). До зазначеної групи входять, зокрема, Бразилія, Чилі, Мексика — країни, що не належать до елітарного клубу індустріальних економік, але мають вільний доступ до світових ринків кредитних ресурсів і тому не покладаються винятково на прихильність зовнішніх кредиторів, їхні пільгові позики й можливості вимушених реструктуризацій.

За даними Світового банку, у 1992—1998 роках частка довгострокового боргу України підвищилася від 83 до 96%. Абсолютне домінування довгострокових зобов’язань також надзвичайно позитивно характеризує її зовнішню боргову позицію. Хоча, на жаль, «довгий» борг не є універсальним захистом від можливого його погіршення. Наприклад, у 1980—1990 роках частка довгострокових зобов’язань Уганди фактично становила 90% від загального обсягу її зовнішнього боргу, що цілком був сформований державними позиками і гарантіями. Середній термін погашення нових кредитів збільшився від 26 років 1980 року до 33-х 1990-го. Проте тоді ж загальна сума зовнішнього боргу збільшилася вдесятеро, а її відношення до експортних доходів країни підскочило з 208 до 1050%. А відношення щорічних виплат за зовнішніми борговими зобов’язаннями — з 56 до 61% експортних доходів. Як результат, незважаючи на формально «довгий» зовнішній борг, Уганда була цілком не спроможною до його погашення й обслуговування: на кінець зазначеного десятиріччя вона опинилася в списку країн — безнадійних боржників.

Ахіллесовою п’ятою боргових зобов’язань України є профіль майбутніх платежів, найбільші обсяги яких припадають на найближчі роки. Висока нерівномірність розподілу зобов’язань може взагалі виявитися основною ознакою невдалої політики запозичень. Нездатність «перестрибнути» через пікові виплати всього одного періоду може послужити формальним каталізатором несподіваного витка слабко контрольованих запозичень. Очевидно, передбачаючи такі проблеми, Росія минулої зими намагалася ухилитися від платежів Паризькому клубу й перейти потім до їхньої реструктуризації. Формальних причин для цього в неї не було: за минулий рік обсяг її золотовалютних резервів збільшився у 2,2 раза — з 12,5 до 28 млрд. дол. Уже поточного року були періоди, коли він зростав майже на 1 млрд. дол. щотижня. Проте, пам’ятаючи про 2003 рік, коли необхідно буде виплатити Паризькому клубу близько 6 млрд. дол. за боргами колишнього СРСР, Росія намагалася заздалегідь ліквідувати небажане навантаження.

Зустрівши рішучий опір держав—членів Паризького клубу — «Захід не купує реформ!», — Росія не зуміла реалізувати свій задум. Що ж стосується України, то їй уже найближчим часом без серії реструктуризацій не обійтися. Заплановані на поточний рік зовнішні та внутрішні боргові платежі становлять майже 40% очікуваних надходжень державного бюджету. Такі зобов’язання навряд чи можна виконати без розстрочки і нових запозичень. (Примітно, що неконтрольований розмір піраміди ОВДП став очевидний, коли заплановані виплати за ними також наблизилися до 40% бюджетних доходів 1998 року.)

Безумовно, ситуація добре відома не тільки в Україні, а й її кредиторам, про що явно свідчить сьогоднішня позиція Паризького клубу. Якщо в останні два роки приплив валюти від чистого експорту дає змогу Національному банку досить безболісно погашати свої зовнішні зобов’язання, то Міністерство фінансів, не маючи емісійних можливостей, почувається досить незатишно. Заплановані на поточний рік зовнішні платежі з держбюджету більш ніж удвічі перевищують сукупне фінансування річних програм трьох міністерств — освіти та науки, охорони здоров’я, праці та соціальної політики — і становлять майже чверть його очікуваних доходів. Наявність таких диспропорцій була далеко не останньою причиною практично всіх останніх реструктуризацій.

Будь-яка відстрочка за
планованих платежів, що виникає з нездатності боржника виконувати взяті на себе зобов’язання, негативно позначається на його кредитній репутації. У цьому її безумовний мінус. Проте якісно проведена реструктуризація може додати бажаний імпульс економіці країни-реципієнта. Торішня розстрочка частини зовнішніх платежів України — наочний тому приклад. Завдяки її успішній реалізації вдалося заощадити близько 6 млрд. гривень бюджетних ресурсів, що становило близько 3,5% ВВП і майже 80% чистих експортних надходжень країни. Якби ці кошти залишили наш економічний простір і не були залучені до внутрішньогосподарського обігу, реальні темпи зростання за минулий рік могли не перевищити 2%. З огляду на дуже невизначену динаміку валютного курсу у випадку всіх запланованих зовнішніх платежів, досягнення економічного зростання взагалі могло бути вельми проблематичним. Як і погашення заборгованостей перед працівниками бюджетних організацій, пенсіонерами, студентами. Тож поширене уявлення, буцімто минулорічне зростання пов’язане винятково з позитивною кон’юнктурою зовнішніх ринків, є явно однобоким. Як і спрощене твердження про емісійні джерела погашення заборгованостей у бюджетній сфері.

Успіх торішньої реструктуризації мав для України також ряд менш очевидних на повсякденному рівні (але від того — не менш політично значущих) результатів. Країна довела свою спроможність працювати із зовнішніми кредиторами в умовах демонстративно вичікувальної позиції МВФ, якої той завзято дотримувався, щоб відновити власне реноме після відомого скандалу з валютними резервами НБУ. При цьому, мабуть, уперше за час співробітництва з Україною Фонд втратив тактичну ініціативу: країна самостійно скоротила свій зовнішній борг на величину, що фактично дорівнювала обсягу її трирічного кредитування за програмою розширеного фінансування (EFF), припиненою восени 1999 року з ініціативи самого МВФ. Крім того, відсутність нових кредитних угод і пов’язаних з ними зобов’язань дала змогу проводити більш незалежну економічну політику. А та супроводжувалася очевидними успіхами, розділити які міжнародні інститути не змогли через невдало обраний момент своїх показових санкцій. Ясна річ, за таких умов поновлення фінансової програми (у грудні минулого року) було вже питанням часу.

Отже, рік, що минув, продемонстрував доцільність сумлінного виконання боргових зобов’язань незалежно від наявності зовнішньої кредитної підтримки. Це сприяє довгостроковому поліпшенню кредитної репутації позичальника і підвищує ступінь його економічної свободи, оскільки щорічного прохача кредитів мало хто розглядає як справжнього партнера.

Необхідність оплачува-
ти рахунки дисциплінує боржника, стимулюючи ретельний аналіз прийнятих ним зобов’язань. Характерною рисою поведінки найбідніших країн світу, що потрапили до боргової пастки в період 1980—1990 років, виявилася їхня елементарна неготовність до пунктуального виконання кредитних угод. Для здійснення боргових платежів вони щорічно робили нові запозичення, обсяги яких інколи у кілька разів перевищували розміри запланованих виплат. Подібна багаторічна політика кількох десятків країн дала змогу доповнити практику боргового менеджменту спеціальним чинником суверенної некредитоспроможності — небажання виконувати боргові зобов’язання. Для України він видається тим актуальнішим, що на початку 90-х років у нашої країни був полегшений доступ до зовнішніх кредитів, обумовлений історично мізерними розмірами державного боргу.

Готовність іноземних кредиторів надавати нові позики притуплює почуття відповідальності, тим більше, коли у внутрішньогосподарських відносинах процвітають неплатежі й накопичені боргові зобов’язання, як правило, передаються «у спадщину» наступним складам уряду. Тому не дивно, що протягом 1992—1999 років обсяги зовнішніх запозичень України практично щорічно перекривали її боргові платежі. Реального боргового навантаження вітчизняна економіка не відчувала, і тиск зовнішніх зобов’язань на її фінансові й валютні ресурси був досить формальним.

Уперше вага накопиченого боргу стала відчутною торік, коли зовнішнім кредиторам було виплачено 1,7 млрд. дол., тобто в 3,5 раза більше, ніж величина нових запозичень. У кінцевому рахунку, ця несподівана ситуація вимушених нетто-платежів позитивно вплинула на фінансове становище України, надавши значний матеріал для аналізу й вибору її подальшої боргової стратегії. Не варто, втім, забувати, що, як ми вже зазначали, очевидні успіхи минулого року значною мірою були обумовлені вдалою реструктуризацією. Будувати ж боргову політику в розрахунку на щорічні розстрочки дуже недалекоглядно: надто швидко зникають бажаючі давати в борг, та й навряд чи можна розраховувати за таких умов на економічну незалежність і гідну політичну репутацію. Тому не дивно, що сьогодні реальну місткість портфеля зовнішніх кредитів на 2002 рік Мінфін оцінює в 300 млн. дол., що як мінімум удвічі менше розміру його середньорічних запозичень у 1995—1999 роках Розповіді ж про боргові списання, певною мірою, лукаві.

Кажучи про списання боргу, обиватель і політик мають на увазі абсолютно різні речі. Перший — зменшення його номінального розміру. Другий — комерційний програш кредитора через відносне зниження ціни обслуговування зобов’язань. Тому зазвичай — за невеликими винятками — зовнішні борги не списуються. Через це прописна істина про необхідність ретельної оцінки взятих на себе зобов’язань і наступного їхнього сумлінного виконання може виявитися для України найкращим рецептом посилення її боргового суверенітету, підвищення кредитного рейтингу та міжнародної репутації. Бо, як похмуро жартували три роки тому з приводу російського дефолту, боржник, який не платить за рахунками, мертвий.