ВЕЛИКИЙ КРЕДИТНИЙ ПОХІД ЩО СКАЗАЛО МІНЕКОНОМІКИ ТА ЩО ВІДПОВІСТЬ ЕКОНОМІКА

Коли про необхідність цільової емісії на суму 10 млрд. гривень (7 млрд. — на фінансування держзакупівель зерна, 3 млрд. — на закупівлю сільгосптехніки) говорить у червні ц.р. відомий у минулому український агрокерівник, екс-спікер Верховної Ради Олександр Ткаченко й вимагає від міністра — «Запишіть!», це сприймається як парламентська екзотика. Та коли перспективи трьохмільярдної цільової емісії вже до кінця 2002 року для кредитування інвестиційних проектів цілком серйозно обговорюють на засіданні в Мінекономіки за участю банкірів, виникає гостре бажання подивитися на календар — де ми, чи туди потрапили? Аж ось високопоставлений чиновницький люд починає бурхливо вітати «інвестиційне починання», а несміливі заперечення банкірів сприймаються як буденний прояв «плюралізму», і починаєш розуміти — потрапили туди. Ми — в Україні, де розпочинається освячений Президентом похід за зниження відсоткових ставок для національного виробника.

Без іронії, мета хороша — дати економічним суб’єктам трьохмільярдний ресурс. Причому не три-шестимісячний, а дво-трирічний і не під 29, як нині, а під 12 відсотків річних. Навіть за нашої сумної звички не забувати передусім про людей потрібних і впливових, певна частина грошей усе-таки досягне реального сектора. І її гідно оцінять. Не лише робітник Василь, котрий раніше перебивався випадковими заробітками, а й покупець Марія Іванівна, що зможе у більш-менш віддаленій перспективі придбати конкурентоспроможний український продукт. І, звісно ж, монстр на ім’я Бюджет, до якого надійде прибутковий податок від Василя й ПДВ із купленого Марією Іванівною товару.

Але й це ще не всі плюси, оскільки майбутнє зростання грошових агрегатів, хоч як би намагалися в уряді уникнути цього слизького питання, просто не може не позначитися на показникові інфляції. І країна мало того що одержить мільярди для продовження економічного зростання, а й плавнесенько так перейде від дефляції до інфляції. Коли все зробити швидко-швидко (а ще краще — вчора), то є шанс посприяти виконанню в принципі нереального бюджету-02.

Правда, за інфляцію та стабільну гривню в нас відповідає Національний банк. І поки дуже складно сказати, що може подвигнути його не на словах (тут уже все давно о’кей!), а на ділі зайнятися втіленням даного проекту в життя. Адже чого домагається уряд? Аби не було банального друкування грошей і не менш банальної роздачі їх під заздалегідь визначені проекти — фі, це так несучасно! Уряд в особі міністра економіки Олександра Шлапака та віце-прем’єра Василя Рогового переконує громадськість: емісії не буде. А буде рефінансування з боку НБУ тих комерційних банків, котрі знайдуть у дбайливо підготовленому Кабміном списку проектів дорогі своєму серцю чи близькі за духом настільки, що їх необхідно прокредитувати на два-три роки за ставочкою 12%.

Тут ми вступаємо на хисткий грунт кредитно-грошових домислів.

Крім усього іншого, належить дуже змінювати порядок рефінансування комерційних банків. «У напрямку лібералізації» — появився хтось із урядових, завважте, чинів, котрі за стан грошово-кредитного ринку з зрозумілих причин не відповідають (оскільки відповідає НБУ). Як це виглядатиме на практиці, нині не скаже жоден експерт. Ясна річ, аби банки одержали довгий ресурс для кредитування реального сектора, їм необхідні такі само довгі гроші «перепозичити» в НБУ. По суті, ми втручаємось в грошово-кредитну політику не лише нинішнього року, а й двох наступних. У країні з хронічно малореальним бюджетом, постійними парламентсько-урядовими чварами, шахтарськими пікетами й особливо у світлі виборів-04 хтось дасть руку на відсіч, як саме ця політика складатиметься?

Але є й зовсім технічні деталі. Нині Національний банк рефінансує комерційні максимум на шість місяців. Тепер позичати їм гроші буде потрібно на два-три роки. Нині в банків беруть заставу у вигляді державних цінних паперів, що дотепер були максимум річними (лише цього місця Мінфін уперше продав півторарічні). В ідеалі, аби догодити якомусь промисловому позичальнику, банкір — при здоровому розумі й добрій пам’яті — має спочатку сильно витратитися на середньострокові ОВДП, аби віддати їх у заставу НБУ, аби одержати рефінансування під виданий 12-відсотковий кредит... Ну а якщо не облігації, тоді що? Віддавати в заставу акції самих банків? Можливо, і набереться паперів на три мільярди, але навіщо фінустановам ризикувати своєю структурою власності заради чергової ідеї Кабміну?

Утім, залишимо самим фінансистам шукати аспірин і більш сильнодіючі засоби проти раптового головного болю. Поговоримо про ближчі, як для читача, матерії: хто будуть оті самі щасливі одержувачі кредитів під 12 відсотків. «Нам необхідно визначити перелік інвестиційних проектів, які проходитимуть експертизу в зацікавлених банках», — так охарактеризував процедуру віце-прем’єр Василь Роговий. Те, що за нинішньої слабкості уряду перелік сильно відгонитиме політичною кон’юнктурою, сумніву не підлягає. Але й це не найголовніша проблема, якщо банки все-таки одержать певну можливість вибирати соліднішого позичальника. Справжня проблема (й її не розв’яжеш кавалерійськими наскоками) у тому, що близько 45 відсотків українських підприємств хронічно збиткові. Величезні масштаби кредиторської й дебіторської заборгованості, не працює механізм банкрутства, відсутній законодавчий захист прав кредиторів, кульгає вітчизняне судочинство...

За таких умов уряд може, звісно, спробувати когось ощасливити пільговим кредитом, але, скоріш за все, одержить його фірма, афілійована з банком або принаймні дружня його головним акціонерам. Тобто не завжди той, хто найбільше потребує — з погляду суспільних інтересів — такої держпідтримки. Проте треба й банки зрозуміти: видавати грошики, тим більше довгі, своїм усе-таки безпечніше.

Частину коштів, прогнозують експерти, буде використано не за прямим інвестиційним призначенням, частина втече у позабанківський обіг, отож рівень готівки в фінансовій системі навряд чи зміниться...

«Потрібен Український банк реконструкції та розвитку!» — вигукнуть найпросунутіші читачі. Можливо, й потрібен. Але ми б не поспішали з висновками. Вдумливе ознайомлення з практикою подібних установ у багатьох країнах показує: свою ефективність вони однозначно довели, мабуть, лише в двох — Японії та Кореї. У багатьох інших робота ускладнювалася колізіями політичного характеру.

«Лишень і потрібно, аби підприємства тримали свої кошти на банківських рахунках, — тоді і кредитний ресурс у країні з’явиться. Не годиться, коли сукупний обсяг депозитів юридичних осіб приблизно дорівнює сумі депозитів громадян», — скажуть учені-економісти. І вони, безумовно, мають рацію. Тільки от для виправлення таких диспропорцій потрібна осмислена, ефективна економічна політика, копітка робота з її реалізації, а не клепання вузькогалузевих програм. Але від кого нам такої політики чекати? Від НБУ, котрий за законом відповідає тільки за стабільну гривню — не за економічне зростання і скорочення безробіття? Від випадкового набору міністерств, іменованого урядом і начебто відповідального за все? Від Верховної Ради, яка має всі законодавчі важелі, але рветься в основному до стоп-крана? Від Президента, котрий нинішнього літа звелів будь-що забезпечити кредити підприємствам під низький відсоток, але, мабуть, забув уточнити, що для цього слід змінити з десяток законів?

А загалом ідея правильна. І робота кипить. Міністерство запропонувало, Кабмін обговорив, міністр розповів на прес-конференції, журналісти написали (а редактор, треба думати, розмітить гонорар). Дивись, через рік-другий і безробітному нині Василеві копійка перепаде...