Укотре про цінову й курсову стабільність гривні

Неоднозначна оцінка фахівцями квітневих дій Національного банку України зі зміцнення обмінного курсу гривні та досягнутого економічного ефекту, відставка Сергія Яременка — одного з найбільших фахівців у питаннях валютно-курсової політики, завзяте нав’язування Міністерством економіки позиції про необхідність подальшої ревальвації національної валюти в 2005-му і на 2006 рік дедалі сильніше загострюють питання про роль і місце Національного банку України в регулюванні економічних процесів і набір його інструментів для здійснення монетарної політики.

Вивчаючи публікації фахівців Світового банку про природу інфляції та економічного зростання, що грунтувалися на аналізі досвіду різних країн, неважко помітити, що немає однозначних даних, які вказували б на те, що інфляційні кризи пов’язані з погіршенням умов зовнішньої торгівлі чи політичними потрясіннями. Зате встановлено однозначний зв’язок інфляції зі стійким реальним дефіцитом бюджету. Майкл Бруно (віце-президент із питань економіки розвитку Світового банку) в одній зі своїх праць показав, що спроби уряду відкоригувати ціни у бік зниження (зокрема й за рахунок ревальвації обмінного курсу національної валюти) можуть стати одним із чинників, які ведуть до скорочення виробництва, а не до зниження інфляції! Нинішні економічні процеси в Україні на практиці підтверджують теоретичні дослідження пана Бруно.

Як топ-менеджер одного з комерційних банків, у квітні я часто розмовляв із клієнтами, які активно займалися зовнішньоекономічною діяльністю. Керівник одного з українських швейних підприємств, що працює на давальницькій сировині й поставляє свою продукцію в Європу (експортер доданої вартості), скаржився, що коли курс гривні стосовно євро впаде нижче за 6 грн./євро, то до нового року йому доведеться працювати зі збитками за контрактами, розірвати які неможливо. А далі треба буде вибирати — або 1200 людей викидати на вулицю, або переорієнтувати випуск продукції на інші ринки, що швидко не робиться і також призводить до скорочення робочих місць.

Підписуючи контракти в лютому, директор орієнтувався на документ Національного банку України («Основи кредитно-грошової політики на 2005 рік»), де декларувався курс у діапазоні 5,30—5,27 грн. за долар США. До цього можна тільки додати, що, на нещастя цього виробника, не на його користь змінилося за цей період співвідношення між євро і доларом США...

Згідно з чинною Конституцією, основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Сьогодні валютні резерви НБУ дозволяють викупити всю грошову базу, яка перебуває в обігу, що дає можливість установити практично будь-який обмінний курс. Це чудово розуміють і в Мінекономіки, і в Мінфіні. З іншого боку, неучасть НБУ в торгах на відкритому ринку сьогодні (що наполегливо рекомендують іноземні радники) означає значну ревальвацію національної валюти. Учасникам же зовнішньоекономічної діяльності необхідно, щоб дії монетарної влади були передбачувані (прозорі) на якомога більшому інтервалі часу, а не «різали» по вже укладених контрактах, ставлячи національного виробника перед фактом неминучих збитків. У ціну товару завжди закладають ризики, пов’язані з мінливістю (волатильністю) обмінного курсу. Та, на жаль, сьогодні ми маємо у своєму розпорядженні убогу інфраструктуру ринку, на якому неможливо застрахуватися від курсових коливань. Тому, аби в існуючих умовах, виконувати свій основний конституційний обов’язок, НБУ приречений здійснювати інтервенції на валютному ринку.

З огляду на те, що сьогодні основним покупцем боргових зобов’язань уряду є нерезиденти, немає сумнівів, що і Світовий банк, і Міжнародний валютний фонд наполегливо рекомендуватимуть уряду політику ревальвації обмінного курсу як антиінфляційного інструменту. Тим паче що існує велика різниця між сформованим обмінним курсом гривні й розрахунковим паритетом її купівельної спроможності за методикою міжнародних організацій. Послідовна політика в напрямі ревальвації обмінного курсу національної валюти призведе до того, що спекулятивні кредитори уряду одержуватимуть додаткові доходи, зменшуючи на мікрорівні доходи національних експортерів, розчищаючи поле для приходу закордонних стратегічних інвесторів у найперспективніші сектори економіки.

Відповідно до чинного законодавства, ніхто не може втрутитися в питання, які належать лише до компетенції НБУ, — установлення дисконтної ставки, формування банками обов’язкових резервів, визначення рівня монетизації економіки, нормативів економічного регулювання банківської діяльності. Нині для управління грошовою масою Національний банк України має у своєму розпорядженні певний набір інструментів. Найжорстокіший із них — обов’язкове резервування ресурсів банками на кореспондентському рахунку в НБУ. За економічною природою — це один із найжорстокіших податків на банківську діяльність (крім податків, перегляду яких домагається ДПАУ). Саме до посилення резервних вимог вдалося керівництво НБУ в липні-серпні, коли потрібно було зв’язати зростання грошової пропозиції, що збільшилася за рахунок викупу валюти на відкритому ринку. Як фондовий інструмент для стерилізації надлишкової грошової маси НБУ може використовувати також депозитні сертифікати, які за своєю природою є капітальним інструментом.

Проте незрозуміло, чому для стерилізації грошової бази НБУ і досі не використовує і не розвиває такий інструмент, як вторинний ринок державних облігацій? У розвинених країнах це найбільш використовуваний інструмент з управління грошовою масою. Невже НБУ боїться перейти дорогу Мінфіну на первинному ринку розміщення боргових зобов’язань?

Залежно від ситуації на грошовому ринку, НБУ цілком може проводити операції як купівлі, так і продажу боргових зобов’язань уряду, ставши маркет-мейкером на вторинному ринку не лише з ВКВ, а й із ОВДП. А якщо дозволити банкам зобов’язання уряду частково зараховувати в обов’язкові резерви, що вже було в нашій історії, то можна швидко побудувати досить місткий фінансовий ринок капітальних інструментів.

Вторинний ринок ОВДП, керований маркет-мейкером, міг би стати інструментом не тільки для стабілізації відсоткових ставок на міжбанківському ринку, а й додатковим стерилізаційним інструментом надлишкової грошової маси. Та для цих кроків необхідні істотна перебудова структури Національного банку України, розроблення нових процедур управління, перерозподіл обов’язків і відповідальності при прийнятті рішень між підрозділами монетарного блоку НБУ.

Аналіз статистики (див. табл.) за останні роки не вказує на істотний зв’язок між динамікою обмінного курсу й приростом грошової маси, що було характерним для початку 90-х. Також не простежується кореляція між зростанням індексу споживчих цін і ревальвацією (девальвацією) національної валюти. Більше того, 2001 і 2002 роки показали, що використання викупу виручки експортерів як домінуючого каналу грошової емісії благотворно позначається на зростанні економіки. В умовах низькомонетизованої економіки, нерозвиненості товарних і фондових ринків, слабкості небанківських фінансових інститутів треба дуже обережно ставитися до догматів монетарних підходів з управління індексом споживчих цін.

Хто з уряду може сьогодні відповісти, якою буде ціна на фуражне чи продовольче зерно на внутрішньому ринку в березні наступного року? Де таку інформацію можна подивитися, а ще краще — укласти контракт на постачання? Де можна захеджувати курсові ризики? З боку Мінекономіки не докладають якихось істотних зусиль з організації прозорих товарних ринків і залучення торгового та банківського капіталу у формування форвардних товарних ринків.

Цією статтею я хотів би підтримати думку Сергія Яременка, що неправильно реагувати змінами курсу гривні на рухи по рахунку капітальних операцій. З огляду на зниження позитивного зовнішньоторговельного балансу, передумов для зміцнення обмінного курсу на 2005 і 2006 роки немає. А ось шкода для розвитку високотехнологічних галузей промисловості від ревальвації пряма. Крім того, уже на новому етапі розвитку необхідно осмислити директиву Європейського Союзу про те, що центробанки потрібно вивести з-під контролю виконавчої влади і надати їм цілковиту автономію в сфері монетарної політики.

Анатолій Олександрович Дробязко — відомий експерт у галузі макроекономіки та банківської справи.

У 1991—1993 роках працював директором ТОВ «Інформаційно-аналітичне агентство «Калина». У 1993—1997 роках — начальник аналітичного відділу АКБ «Персональний комп’ютер». З 1997 до 1999 рік — радник з питань економіки біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі. У 1999—2000 роках — голова правління ЗАТ «Інформаційно-аналітичне агентство «Гроші та Світ», головний редактор журналів «Мир денег», «Финансовые риски». У 2000—2001 роках — радник з питань макроекономіки голови НБУ. З 2001-го по 2003-й — начальник управління моніторингу найбільших банків департаменту моніторингу та інспектування банків НБУ. У 2003—2005 роках — заступник голови правління КБ «Володимирський».