ТУГА ЗА ЛІДЕРОМ СУБ’ЄКТИВНІ НОТАТКИ НА ПОЛЯХ «ПЕНСІЙНОГО» УКАЗУ

Президентський указ від 11 червня готувався давно. Принаймні автор цих рядків чув про його проект ще в лютому, очікував підписання в березні й на початку квітня, та перестав чекати, коли країну охопила прем’єрська сверблячка. З’явившись на початку цього тижня, документ дещо здивував навіть розробників — раніше його підписання пов’язували із рішенням ради регіонів при Президентові, наміченим лише на третю декаду червня. І нині всі розмірковують — чи йдеться про зміну акцентів і коли так, то чим це загрожує справі. Чи, може, надто запопадливими виявилися деякі працівники президентської адміністрації.

Я вас заінтригувала, чи не так? О, нічого страшного не сталося, і нам не треба, вигукуючи «Білі йдуть!», стрибати в одну з найближчих ям, любовно викопаних столичною держадміністрацією по всьому Києву. Президент не замахувався на існуючий пенсійний вік, не велів відміняти, приміром, пенсії за заслуги й не давав «добро» на приватизацію Пенсійного фонду України. Указом від 11 червня ц.р. створено лише Держраду з питань пенсійної реформи й ухвалено положення про неї. Та це «лише» може або забезпечити довгоочікуваний прорив у неймовірно болісному процесі проштовхування через Верховну Раду двох основних пенсійних законів — про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та про недержавні пенсійні фонди (у просторіччі НПФ), або... Все залишиться як є. Та я щосили жену від себе цю настирливу думку.

Чудова двадцятка

Отже, спочатку про нову структуру, яка «утворюється у складі двох співголів, двох заступників співголів, виконавчого секретаря та членів ради, які працюють на громадських засадах».

Як засвідчує документ, співголовами стануть голова Верховної Ради (за згодою) та прем’єр-міністр України. Заступниками — перший віце-спікер (за згодою) та перший віце-прем’єр. До складу Держради за посадою ввійдуть віце-прем’єр з гуманітарних питань, заступник глави адміністрації Президента, міністри — праці та соцполітики, фінансів, економіки, юстиції, держсекретар Кабінету міністрів, голови — правління Пенсійного фонду, Держкомісії з цінних паперів та фондового ринку, Держкомітету з регуляторної політики, президент холдингової компанії «Київміськбуд», а також — за їхньою згодою — голови трьох комітетів Верховної Ради — з соціальної політики та праці, з фінансів і банківської діяльності й у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Останнім штрихом до цієї вражаючої картини має бути присутність голови НБУ — також за його згодою, ясна річ.

Мабуть, і самі розробники указу інтуїтивно відчували, що кворум із 20 посадових осіб такого рівня неможливий не те що в запропоновані документом «не рідше одного разу на два місяці» — він неможливий за визначенням, навіть раз на п’ятирічку. Тому засідання Держради вважатимуться правомочними, якщо на них присутні не менше двох третин її складу. А позаяк, ніде правди діти, знання багатьох наших керівників про принципи пенсійного реформування приблизно такі ж глибокі, як і про синхротронне випромінювання радіогалактик, то для більш плідної роботи новий орган наділено правом «створювати в разі потреби тимчасові експертні й робочі групи, залучати у встановленому порядку до участі в них представників депутатських фракцій і груп, учених, фахівців, представників громадських організацій».

І все заради однієї справді великої мети — розробки узгодженої стратегії реформування пенсійного забезпечення в Україні. Адже не може нескінченно консервуватися ця майже криловська ситуація, коли законодавча влада — у ліс, а виконавча — по дрова. Або, коли хочете, навпаки.

Вузлик на пам’ять

Уже другу п’ятирічку поспіль ми торочимо про необхідність пенсійної реформи в Україні, проте й сьогодні важко сказати, коли на зміну латанню дірок, розгрібанню завалів чи імітаторським потугам прийдуть справді радикальні дії. Втім, на думку декого з експертів, і в цій неквапливості є своє позитивне зерно — наша звичка «запрягати повільно» вберегла країну від багатьох поспішних і непродуманих кроків.

На щастя для гаманців українських громадян, 1994-го не було ухвалено явно сирий варіант закону про НПФ. На рубежі 1996—1997-го, хоч як нас активно підштовхували деякі західні радники, ми все-таки не наважилися на, м’яко кажучи, ризикований проект переходу до накопичувальної пенсійної системи. Ідея реформи вельми поступово оволодівала умами фахівців, але сьогодні їхня кількість вимірюється в нашій країні вже не одним і не двома десятками. Наближається до кінця підготовка першої групи українських актуаріїв (простіше кажучи, фахівців з аналізу фінансової стійкості пенсійних систем), і я навіть чула, що принаймні десять з них подають надії.

Давно готова теоретична й методологічна база реформи. Законопроект про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування знаходиться у ВР з квітня минулого року (а перероблений спільною робочою групою варіант — із вересня). Передбачалося, що принаймні в частині реформи солідарної системи закон набере чинності з 1 січня 2001 року. Та де там...

Також на початку минулої осені до ВР надійшов і новий варіант законопроекту про НПФ. Нині вже червень, а там депутатські канікули...

Те, що реформа опинилася в законодавчій безвиході, стало зрозуміло як мінімум півроку тому, отже в цьому сенсі президентський указ приблизно на скільки ж спізнився. Якби Леонід Данилович підписав його в лютому і новий орган розпочав свою роботу в березні — у пенсійних законів був би хоч якийсь шанс пройти перше читання у Верховній Раді ще до літніх канікул. А нині залишається сподіватися лише на осінь. Та це скоріше ефемерний шанс — з огляду на передвиборну гонку, що вже не за горами.

Чому так? Можна, звичайно, відповісти запитанням на запитання — а чому зірвалося прийняття Земельного кодексу, чому стільки проблем із кодексом Податковим? Чому, обираючи пречудових депутатів, ми в результаті отримуємо парламент, який до найменшої дрібниці ввібрав у себе всі суперечності українського суспільства й через ці суперечності будує законодавчу базу реформ семимильними черепашачими кроками?.. Однак стосовно пенсійних законів мені б хотілося вибудувати свій варіант відповіді. Тому поговоримо спочатку про два парламентські комітети, потім про одне міністерство, одну фракцію й наприкінці — про таку вічну та сумну для України проблему лідера.

Депутатський
погляд — особливий

На мою думку, у законопроектів про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування і про НПФ лише зовні схожа доля. Перший, радикально перекроюючи нинішнє зовсім нікудишнє, але нібито «соціально справедливе» забезпечення в старості та впроваджуючи (не відомо, з якого часу) відрахування на накопичувальні пенсійні рахунки (не відомо, в якому розмірі), завжди буде під прицілом критики, особливо зліва. Навіть якщо не торкатися проблеми підвищення пенсійного віку, без якого, будьмо відвертими, Україні все одно не обійтися, і не вирівнювати строки виходу на пенсію для чоловіків і жінок. Навіть якщо не чіпати пільгових та «привілейованих» пенсій. Надто вже тонка й соціально чутлива ця матерія — пенсійне забезпечення, щоб не спробувати її використовувати, особливо нині, напередодні парламентських виборів.

Ситуація традиційно ускладнюється тим, що рецепта пенсійної реформи ніде у світі не існує. Немає пророка, природно, і в Україні. А вже що до профільного комітету ВР — у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, то він традиційно перебуває під впливом комуністів, яких тут вісім чоловік із тринадцяти. З відповідними для реформи висновками. Досить назвати імена Петра Цибенка та Віктора Борщевського, для яких категорично неприйнятні приватизація пенсійного забезпечення й ослаблення в ньому традицій солідарності, навіть натяк на підвищення пенсійного віку чи вирівнювання його для чоловіків і жінок.

Втім, і представники центру одностайні далеко не з усіх питань — ні-ні, та все ж виявляється розбіжність позицій, скажімо, голови комітету, нині позафракційного депутата Валерія Сушкевича та його першого заступника з «Трудової України» Григорія Дашутіна, який досить часто з урядовою стратегією реформи не погоджується. Ну а коли на засідання «пенсійників» завітає такий полум’яний трибун із «чужого» комітету, як Наталія Вітренко, і запропонує просто чудові, але фінансово не підкріплені проекти ув’язування розміру пенсій із мінімальним прожитковим рівнем... Ну, тоді навіть мужнім начальницям із Мінпраці залишається просто ридати.

Боже збав, не сприймайте це як докір на чию-небудь адресу. Це виключно для того, аби з’ясувати, чому в комітеті у справах пенсіонерів і ветеранів погано сприймають ідеї реформування, які виходять з уряду.

У комітеті з питань фінансів і банківської діяльності вони теж проходять через силу, але з інших причин. Серед комітетчиків — до десятка банкірів, інші досить впливові фігури, отже засідати й займатися законами багатьом просто ніколи. Крім того, коло закріплених проблем таке широке, що якийсь закон про НПФ просто тьмяніє на тлі так і не прийнятого Податкового кодексу. Позаяк ніхто з депутатів, схоже, не пов’язує своє майбутнє із кар’єрою на «пенсійній» ниві, то й поспішати, виходить, нікуди й нема заради чого.

Ні, принаймні троє з керівників комітету — голова Валерій Альошин, його заступники Олександр Єльяшкевич та Ігор Юшко — на пенсійній проблематиці знаються і будь-кому зможуть пояснити роль недержавних пенсійних фондів для розвитку в Україні ринків капіталів. Проте так уже склалося, що для кожного з них пенсійна реформа — справа не першо-, не друго- і навіть не десятирядна. Хоча... у приватних розмовах двоє з трьох клятвено обіцяли, що впритул займуться енпеефівським законом вже у вересні. Як-то кажуть, дай Боже, тим паче, що одну з найголовніших формальних перешкод, виставлену самими ж комітетчиками на шляху документа, щойно знято: минулого четверга ВР проголосувала за закон про фінансові операції, в якому передбачено створення в Україні єдиного органу з нагляду за небанківськими фінансовими інститутами. А в законі про НПФ пропонувався окремий орган — з нагляду за недержавними пенсійними фондами. Тому й опинився документ на півроку в довгому ящику — від очей подалі.

Чи кращий єдиний нагляд над пенсійними фондами, страховими компаніями, кредитними спілками тощо, ніж спеціалізовані наглядові організації, — це, звісно ж, питання, і навіть світова практика не дає на нього однозначної відповіді. У Чилі, приміром, страхові компанії і тамтешні НПФ контролюються окремими суперінтенденціями — і нічого, живуть собі люди. Ще більше питання, чи слід взагалі в Україні створювати потужні органи контролю, чи не ризикуємо ми, вручаючи їхнім майбутнім керівникам владу на такому великому (у перспективі) сегменті ринку. Та, схоже, розробники закону про НПФ згодні вже на все. Для них головне — цивілізованими нормами обставити третій, добровільний рівень пенсійної системи, на якому й діятимуть НПФ.

Усе правильно. З України досить пенсійних фондів, де чоловік — голова, дружина — головний бухгалтер фонду й чимало питань «регулюються» на кухні, за тарілкою борщу. Зауважте, це зовсім не журналістська фантазія: подібний фонд існує насправді — він, до речі, не найгірший за українськими мірками. Погано міряємо?

Партійні резерви?

На комітет сподіватися — вік закону не бачити... Ще трохи — і подібне фенологічне спостереження ввійде в приказку. Хоча про наші пенсійні «страждання» можна сказати й інакше. Замінивши слово «комітет» на «міністерство», «прем’єр» і т.п.

Свої небагаті можливості з проштовхування через парламент законів Міністерство праці та соціальної політики вже вичерпало. Іван Сахань, який свого часу вийшов з рядів фракції КПУ і виріс від заступника міністра до міністра, чимало робить у соціальній сфері. Та, на жаль, уже не сприймається найбільшою парламентською фракцією як свій і, тим паче, не має необхідного впливу, щоб забезпечити голоси комуністів під час голосування. Дедалі слабше діють (до речі, не лише в середовищі комуністів) промови на захист реформи Олени Гарячої, заступника міністра й давнього куратора пенсійної проблематики. Ще б пак — виступи Олени Василівни вже сприймаються як неодмінний атрибут більшості засідань, нарад, конференцій. Другий же міністерський ешелон поки що пробивною силою не вирізняється.

За найактивнішої участі (та фінансування) USAID та Національної програми освітніх реформ уже кілька років поспіль ведеться робота в регіонах — із фахівцями та пресою. Ефект від «пенсіон-просвіти» є, та, на жаль, теж не такий, як хотілося б: люди на місцях стурбовані сьогохвилинними проблемами, і далі від усвідомлення того, що в класичній пенсійній реформі є три рівні, справа, як правило, не йде. Отже, громадська думка — це теж ще не та сила, яка зможе схилити депутатів до прийняття болісних реформаторських рішень.

До речі, навесні в парламенті з’явився зовсім уже екзотичний проект — винести проект пенсійного закону на всенародне обговорення. Ще б проекти держбюджету та Кримінального кодексу запропонували обговорювати всією громадою...

Та немає лиха без добра — наближаються вибори, відтак у пенсійної реформи з’являються досить несподівані союзники. Якщо новостворена Партія регіонів спрямувала свій погляд на малий та середній бізнес і навіть обіцяє податкові канікули, якщо соціал-демократи (об’єднані) надто часто вибудовують свій піар на підтримці молоді й розвитку політики малих справ, що для певних представників цієї самої молоді й жителів невеличких міст та сіл дуже навіть корисно, то «Трудова Україна» тримає курс у пенсійному напрямку. Тема благодатна, отже підтримку електорату в стрімко старіючій Україні, треба думати, забезпечено.

Складно сказати, що в цьому виборі є визначальним. Чи той факт, що за часів свого віце-прем’єрства в уряді Пустовойтенка лідер партії Сергій Тигипко вже фігурував у пресі як «ідеолог пенсійної реформи». Чи присутність у фракції таких фігур, як Валентина Гошовська та Григорій Дашутін,— їм за депутатськими обов’язками не чужі соціальні проблеми (кажуть навіть, що Григорій Петрович — можливий кандидат на посаду голови Пенсійного фонду). У кожному разі, найбільша після комуністів парламентська фракція не упускає можливості продемонструвати прихильність до цієї теми. А близький до них телеканал навіть уклав (ще з урядом Ющенка) договір про співробітництво в пропаганді ідей пенсійного реформування.

Щоправда, дивлячись деякі передачі, я пригадую слова одного з чиновників Мінекономіки. Сказані із зовсім іншого приводу й на мою адресу, вони звучать напрочуд актуально: «Треба вчити матчастину». Тобто перш ніж писати про щось, треба знати предмет не «взагалі», а досконально. Тоді й не з’являтимуться в червні 2001 року екзотичні сюжети про те, ніби саме в Криму(!) розпочався експеримент щодо передачі повноважень з нарахування пенсій від органів Мінпраці органам Пенсійного фонду, — тоді як експеримент цей розпочався ще два роки тому у Львівській області й благополучно довів свою спроможність...

Так, ресурс «трудовиків» може бути дуже прислужитися пенсійникам. Цікаво, як покаже себе цей, на перший погляд, досить штучний альянс під час прийняття законів?

Бійці та попутники

...На одній з неформальних зустрічей Віктора Ющенка з пресою, коли йшлося про перспективи підтримки друкованих ЗМІ та підготовку відповідних законодавчих актів, я мала нахабство попросити: «Вікторе Андрійовичу, допоможіть краще пенсійній реформі. Є два готові закони, допоможіть їх провести через парламент!» Прем’єр не відмовив, більш того — чимало говорив про необхідність пенсійного страхування. Бачення було дуже особисте, дуже вистраждане, та... все залишилося на точці замерзання.

Так, земний уклін екс-прем’єрові Ющенку за погашені заборгованості по пенсіях, проте в справі пенсійного реформування цей, без іронії, видатний результат має й очевидний негативний ефект. Той, хто вважав реформою саме роздавання боргів, заспокоївся і спочиває на лаврах. Втративши гостроту, пенсійна тема швидко відкочується на задвірки української політики.

Підвестися на черговій прес-конференції й попросити: «Анатолію Кириловичу, допоможіть провести пенсійні закони!» я, напевно, вже не ризикну. Як і апелювати з цього приводу до пана Семиноженка, який, судячи з президентського указу, найближчим часом і курируватиме пенсійну реформу. Тільки за моєї пам’яті урядових кураторів було чи то чотири, чи то п’ять, але навряд чи хто з них знав «матчастину» бодай на «четвірку» і обстоював пенсійне реформування не з міркувань кон’юнктури десь у перерві між прийомом для студентів-відмінників і перерізанням стрічки на виставці медтехніки.

Хоча є велика надія, що новий куратор (уже не від парламенту з урядом, а від Держради) буде саме таким, як треба, — переконаним і не схильним до нескінченних компромісів, які загрожують вихолостити саму ідею. Думаю, не великий секрет, що в лютому посаду виконавчого секретаря в новому органі задумували під Еллу Лібанову — відомого вченого, доктора економічних наук, автора десятків статей і досліджень з демографії та проблем бідності, наукового консультанта Президента. Та й узагалі жінку яскраву, вольову.

Чи відбудеться це призначення і якими вимогами воно супроводжуватиметься, дуже багато важить для успіху справи. Нехай уже мені вибачать багато шанованих мною керівників, але пенсійна реформа просто знудьгувалася за лідером.

* * *

У країни немає більше часу на розкачку. Треба якнайшвидше на щось зважуватися. Адже йдеться, перепрошую, не про Податковий кодекс і не про Бюджетний, від яких, звісно, багато що залежить — і темпи економічного зростання, і добробут, й авторитет країни. Проте «у разі чого» через рік або після чергових виборів помилку можна виправити чи навіть повернути процес у зворотному напрямку.

Коли ж говорити про нинішню пенсійну ситуацію, то вона запрограмована ще в середині минулого століття. Нині на пенсію виходять ті, хто народився в сорокові, через п’ять-десять років піде більш численне покоління п’ятдесятих, і нам не дано цю тенденцію ані змінити, ні виправити. Як не під силу нам скоригувати кількість тих, з чиїх відрахувань пенсіонерам платитимуть пенсії, — нині вони вже навчаються в школах, інститутах чи недавно розпочали свій трудовий шлях.

Ми не в змозі переписати країну заново. Треба примудритися краще забезпечити старших, не пограбувавши при цьому молодших, включаючи ще навіть не народжених. У цьому й полягає справжній сенс пенсійної реформи. Найоптимальніший (тобто найменш болючий з точки зору фінансування) період для впровадження нововведень припадає на 2003—2006 роки, потім демографічна ситуація почне різко погіршуватися, а після 2025 року — погіршуватися катастрофічно...

Утім, «ДТ» про це вже не раз розповідало — і в цифрах, і, так би мовити, на пальцях. Пишемо-пишемо — а пробитися до суспільної свідомості не можемо.