Потрібен госпіталь. Куди і як краще «зливати» токсичні активи?

З усіх можливих способів порятунку проблемних банків та їхніх клієнтів в Україні поки що використовується лише один — продаж банку іншому власнику. Це, безумовно, найкращий спосіб, але далеко не завжди знаходиться покупець. Діяльність Промінвестбанку України відновлено шляхом продажу його російському «Внешэкономбанку», ще п’ять банків планується націоналізувати. «Родовід», Укргазбанк і банк «Київ» уже перебувають у процесі зміни власника. «Надра» і Укрпромбанк сподіваються на рекапіталізацію коштом держави.

Безумовно, санація комерційних банків (система заходів щодо поліпшення фінансового становища з метою запобігання банкрутству. — І.В.) завжди краща за їхнє банкрутство (ліквідацію), оскільки в
цьому разі практично всі кредитори банку можуть одержати свої гроші назад. У випадку ліквідації вкладники — фізичні особи одержують свої кошти з Фонду гарантування вкладів або ж стають першими-другими в черзі за грошима. Юридичні особи — клієнти та кредитори банку майже завжди виявляються останніми в цій черзі і зазвичай нічого не одержують. При цьому терміновий продаж майна та активів банку навряд чи може здійснюватися за нормальними ринковими цінами, що помітно зменшує ліквідаційну масу, тобто суму грошей, які в остаточному підсумку розподілятимуться серед кредиторів банку.

Якщо ж така доля очікує системний банк або кілька банків, і це відбувається під час кризи, то може виникнути ефект доміно, коли ланцюжок неплатежів і фіксація збитків у компаній і фінансових установ різко погіршить стан тих банків, які ще підтримують свою ліквідність.

Сьогодні в країні в режимі тимчасової адміністрації працюють півтора десятка комерційних банків. Найшвидше, у черзі на її введення (також рятівного мораторію на задоволення вимог кредиторів) перебувають іще десяток потенційних банкрутів. Отже, проблема відновлення нормальної діяльності неліквідних банків стає системною. І як системне рішення розглядається тільки один варіант — націоналізація банків державою. Тим часом існують й інші шляхи розв’язання проблеми, які за всього їхнього розмаїття зводяться до того, щоб очистити банк, який санують, від поганих (токсичних) активів і гарячих, прострочених зобов’язань.

Досить відомий у світі рецепт — створення спеціалізованої установи для роботи з токсичними активами (а іноді — і пасивами) проблемних банків. Проблемні активи кількох банків окремо чи разом із адекватними їхніми зобов’язаннями можуть бути переведені в одну банківську структуру, яка залежно від виконуваних функцій і структури може називатися по-різному: bad bank («поганий», чи госпітальний, банк), bridge-банк («банк-місток», або перехідний банк), спеціально створене агентство (фінансова компанія) з управління проблемними активами. Відомий досвід застосування таких механізмів при санації проблемних банків у Швеції, США, Швейцарії. Американське законодавство досить докладно регламентує процедури переведення токсичних активів з одного банку до іншого. Нині можливість використання bad bank для оздоровлення великих банків розглядається у Великобританії, Німеччині.

За наших умов, у принципі, теж можливе створення спеціальної державної компанії для роботи з поганими банківськими активами. Або ж для цих цілей можна використати один із націоналізованих банків. Цікавий варіант, коли управляти такою компанією або таким «госпітальним банком» буде Фонд гарантування вкладів під контролем і за підтримки Національного банку. Така «госпітальна» структура може послідовно проводити діяльність із погашення кредитів, реалізації заставного майна та повернення вкладів.

Звичайно, усі проблемні активи всіх банків не можуть бути переведені в таку структуру. Вочевидь, має сенс переводити на «госпітальний» режим проблемну іпотеку (будівельні об’єкти, заборгованість за іпотечними кредитами фізосіб-позичальників), а також кредитну заборгованість великих підприємств, адже вирішення питання про погашення такої заборгованості потребує часу, і в багатьох
випадках потрібно враховувати соціальний чинник. Також у «госпітальну компанію» можна перевести активи, які є забезпеченням під рефінансування, видане Національним банком тим банкам, що сануються.

Питання фінансування такої установи може бути вирішене комплексно. Його капітал можуть сформувати Національний банк (як регулятор банківської системи), Міністерство фінансів — внеском держоблігаціями, використовуючи частину ресурсів, що виділяються на рекапіталізацію банків (44 млрд. грн.), Фонд гарантування вкладів і комерційні банки, виходячи з принципу солідарної відповідальності за стабільність банківської системи. А оскільки це — частина інфраструктури фінансового сектору, цілком можна було б залучити кредит від Світового банку.

За великим рахунком, серйозні ресурси будуть потрібні такій установі в тому разі, якщо вона викуповуватиме токсичні активи в проблемних банків. Якщо ж використовувати схему, за якої у «госпіталь» передаватимуться активи разом з адекватною частиною зобов’язань, тоді грошей платити банку не потрібно, а з кредиторами банку, зобов’язання перед якими переводяться в дану установу, потрібно буде домовлятися про реструктуризацію цих зобов’язань.

У принципі, активи та зобов’язання такої установи можуть бути сек’юритизовані, тобто оформлені у вигляді цінних паперів, що дасть змогу спростити, формалізувати та легалізувати процеси дисконтування та взаємозаліків за банківськими активами і зобов’язаннями. У тих випадках, коли проблемним активом є «недобуд», можна було б організувати державне фінансування завершення будівництва об’єктів, щоб потім продати їх за нормальними ринковими цінами. Частину заставного майна нині не можна продати за адекватними цінами, але можна здати в оренду. Тобто можна організувати ефективну роботу з проблемними активами, але найчастіше для цього потрібен час, якого в банків, що перебувають у режимі тимчасової адміністрації, уже немає.

Очищені в такий спосіб від токсичних активів і прострочених зобов’язань за вкладами банки, що сануються, зможуть продовжувати вести операційну діяльність. Такий «очищений» банк набагато простіше буде продати новому власнику, який проведе рекапіталізацію і відновить його нормальну діяльність. До речі, сьогодні є реальні покупці, зокрема й на великі банки. Та вони побоюються купувати «неочищені» проблемні банки, вважаючи за краще дочекатися їх рекапіталізації. Зрозуміло, це буде можливо, якщо банк, що санується, не має великих зовнішніх боргів або ці борги будуть реструктуровані на кілька років.

Такий bridge-варіант санації дає можливість зберегти й у перспективі — виконати зобов’язання проблемних банків перед усіма кредиторами, включаючи юросіб. І що дуже важливо — не створювати прецедентів ліквідації великої кількості банків, особливо системних, під час кризи.

Існує ще один нюанс у механізмах роботи з проблемними банками і вкладами населення. Якщо Фонд гарантування вкладів бере на себе зобов’язання з виплати вкладів проблемних банків, то чому він не стає власником цих банків? У принципі, фонд міг би, наприклад, виплатити частину вкладів (до 150 тис. грн.) напряму, як це робиться і сьогодні, а далі використовувати своєрідну bridge-схему: перевести невиплачені зобов’язання разом із адекватною частиною активів проблемного банку, що залишилися, у власну «госпітальну установу», одержати права власника банку, що санується, і потім очищений від проблем банк-«оболонку» продати новому власнику як діючу банківську структуру, разом із командою і клієнтурою. Вирученими від продажу банку коштами фонд може компенсувати свої витрати на пряму виплату вкладів, а також — на фінансування свого «поганого банку».

Зрозуміло, сьогодні, коли часу для прийняття рішень щодо багатьох проблемних банків уже дуже мало, оскільки строки мораторію на задоволення вимог кредиторів у багатьох випадках добігають кінця, варіант націоналізації може бути єдино можливим способом порятунку, а також недопущення ліквідації системних банків. Відсутність реального правового механізму для використання різноманітних bridge-схем при санації проблемних банків залишає НБУ дуже мало простору для маневру, і у випадку із системними банками стає неминучою санація банку державою.

Такий шлях теж має свої недоліки, але він виправданий з огляду на те, що у разі альтернативного розвитку подій — ліквідації банку — вкладникам доведеться віддавати з Фонду гарантування вкладів приблизно ті самі суми грошей, які зазвичай потрібні банку для відновлення платоспроможності. Проте збережений банк завжди можна продати за нормальну ціну, а при його ліквідації, як правило, не вдасться зібрати достатньо грошей, щоб задовольнити вимоги всіх кредиторів.

Для невеличких банків (третьої-четвертої групи за класифікацією НБУ) єдиний сьогодні реальний варіант санації — пошук покупця. Причому для цього в тимчасового адміністратора банку є лише шість місяців — строк мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Механізм санації банку, що базується на виведенні з нього токсичних активів, теж має свої ризики і складнощі, але це — один із небагатьох варіантів, який дає можливість залучити до санації банку не тільки дер­жавний, а й приватний капітал. Якщо в НБУ з’явиться такий інструмент, як «госпітальна установа», від цього виграють усі: і банкіри, і їхні клієнти, і держава.