Офшорний дозор

Прагнення держав контролювати офшорні компанії та їхніх реальних власників є дуже поширеним явищем. Але в одних це виходить більш-менш успішно, а в інших - незграбно або не виходить зовсім.

Протягом усієї історії існування офшорів держави боролися з відпливом туди капіталів, тиснули на тамтешню владу з вимогою надавати більше інформації про своїх клієнтів. Офшори, звісно, секретничали, але поступово пристосовувалися до нових правил.

Благо, підстав для боротьби з творцями офшорних схем у світі накопичилося достатньо. Звичайно, ключова - це необхідність боротьби з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом. Так, Групою розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) ще 22 роки тому було розроблено і надано на розгляд зацікавлених країн 40 Рекомендацій із боротьби з відмиванням грошей, а потім і адаптації до них. На цю ж тему у 1998 році міжнародна міжурядова Організація економічного розвитку і співробітництва опублікувала доповідь під назвою «Шкідлива податкова конкуренція: народжувана глобальна проблема».

Поступово під час взаємодії держав і офшорів були напрацьовані різні механізми контролю останніх, починаючи з ідентифікаційних процедур у банках, без яких неможливе повноцінне функціонування офшорних зон, і закінчуючи вимогами до посередників про розкриття інформації і відмовою від акцій на пред’явника в офшорних зонах.

З початком 2000-х на перший план вийшло нове завдання - пошук і оподаткування коштів фізичних і юридичних осіб, які мають платити їх у своїй країні, але спрямовують їх в офшорні юрисдикції. Для України ця проблема стала особливо актуальною у світлі кризи 2008-2009 років, коли зібраних податків на суспільні потреби вже не вистачало. Тому бажання контролювати тих, хто одержує вигоду, але себе не афішує, зросло багаторазово.

Нині законодавством багатьох країн передбачене внесення в оподатковувану базу доходів резидентів, отриманих ними від володіння офшорними компаніями (прямо або опосередковано). Далі від усіх у цьому питанні просунулися Сполучені Штати, які успішно імплементували у своє законодавство і запровадили на практиці правила контролю над іноземними компаніями (Controlled Foreign Company (CFC) Rules). CFC регламентують відносини між резидентами США та компаніями, створеними ними в офшорних зонах і територіях. Згідно із CFC, фізособи і юрособи - резиденти США зобов’язані звітувати і сплачувати американські податки з доходів зарубіжних компаній, які ними контролюються. І хоча сам механізм є досить складним у плані адміністрування, його ефективність доведено на практиці.

Успішність застосування CFC прямо залежить від можливості одержати інформацію про бенефіціарних власників. У США є угоди про обмін податковою інформацією з основними офшорними зонами, в України - поки що немає.

Крім того, в Україні в принципі відсутнє законодавство про контроль над іноземними компаніями (у Росії його розробку щойно почали). Тобто законодавства немає, а офшорні схеми є, і всі вони досить добре відомі зацікавленим учасникам, включаючи податківців. Достатньо задати в Google ім’я будь-якого українського мільярдера, і пошуковик одразу видасть список пов’язаних із ним офшорних компаній. За повідомленнями ЗМІ, 92,7% акцій «Укртелекому» купила кіпрська офшорна компанія Epic Telecom Invest Ltd. Про масштаби застосування офшорних коштів свідчать і цифри інвестицій в Україну із сонячного острова: 2009-го - 911 млн. дол., 2011-го - 2,731 млрд. дол.

Як показує українська практика, найпоширенішими є три схеми податкового планування і виведення капіталу за кордон із використанням офшорних зон і територій. Перша - це експорт товару за заниженою ціною, який купує офшорна компанія. Після чого вона продає товар уже за ринковою ціною, а прибуток, який не обкладається податком, залишає собі.

Друга схема - це реєстрація офшорної компанії, до статутного капіталу якої вносяться кошти засновником (українським бенефіціаром). Згодом ці кошти можуть видаватися як позика його ж українським «дочкам». Але загалом переміщення капіталу відбувається на цілком законних підставах.

Нарешті, третя схема: агент офшорної компанії може отримувати прибуток в Україні, який обкладається за пільговою ставкою податком на прибуток (такий податок ще називають податком на репатріацію). Найчастіше це «своя» ж офшорна компанія, якій переводяться гроші за фіктивні послуги (аудиторські, консалтингові тощо) на рахунок за кордон, а на розмір витраченої суми зменшується податок на прибуток для українського підприємства. Якщо ж ідеться про кіпрську компанію, то вона податки в Україні не платить згідно з радянською угодою з Кіпром 1982 року, яка надає право оподаткування доходів у країні резидента. Чи платяться реально якісь податки з цих грошей на Кіпрі - питання риторичне.

Поки ж нашуміла ініціатива віце-прем’єра Сергія Тігіпка обкладати податком операції з офшорними зонами за ставкою 12-15% існує у вигляді восьми слайдів на його сторінці в Facebook, де в дуже загальному вигляді, без деталей описуються об’єкти, суб’єкти оподаткування та очікуваний від реалізації ефект. Повного тексту законопроекту на сьогодні у парламенті немає.

Як випливає з інформації, викладеної на сторінці віце-прем’єра, платниками цього податку виступають резиденти України (фізичні та юридичні особи), які здійснюють операції на користь нерезидентів, зареєстрованих в офшорних зонах, як у грошовій формі, так і шляхом передачі майнових прав. Очікувана ставка податку - 12%, ефект від реалізації - близько 3 млрд. грн. додаткових надходжень до Пенсійного фонду. При цьому до 33 нинішніх офшорних зон додаються ще 35. Та оскільки Кіпру серед них немає, то українські власники кіпрських офшорок не постраждають. Звідси й загальний скепсис серед експертів, що, мовляв, без вирішення «кіпрського питання» і денонсації угоди проблеми з місця не зрушити. Однак це не зовсім так.

Ніщо не заважає, як уже зазначалося вище, ухвалити закон про контрольовані іноземні компанії, за аналогією зі США. І ніяка денонсація угоди з Кіпром для цього не знадобиться. Звичайно, можна піти ще далі і зобов’язати всі українські компанії розкривати інформацію про кінцевих власників акцій, які ховаються за офшорними «ширмами», або порівнювати доходи і витрати можновладців. Але ця казка навряд чи стане дійсністю.

Слід зазначити, що в законодавстві різних країн правила CFC суттєво різняться. У Росії, приміром, пропонується поширити ці правила тільки на юросіб, виключивши фізосіб. В окремих країнах правила CFC не застосовуються щодо активно працюючих офшорних компаній, які розподіляють дивіденди, або при реєстрації компаній у юрисдикціях з високими податками. У будь-якому разі потрібна публічна дискусія, чиє саме законодавство взяти за основу для імплементації в Україні.

У США, наприклад, компанія вважається «контрольованою іноземною корпорацією», якщо понад 50% голосуючих акцій належать американським акціонерам 30 і більше днів поспіль протягом податкового року. При цьому до складу оподатковуваного доходу включаються не всі доходи контрольованих іноземних компаній, а тільки деякі види (дивіденди, роялті). Такі акціонери зобов’язані звітувати і платити податки з цих доходів згідно із законодавством США.

У Данії, приміром, дохід від опосередкованого володіння іноземною компанією підлягає оподаткуванню, якщо він становить понад 10% загального річного доходу резидента-бенефіціара. При цьому до складу оподатковуваного прибутку включають відсотки, дивіденди, роялті, доходи від операцій фінансового лізингу.

Другий проблемний момент, пов’язаний з CFC, - це відсутність спеціальних угод з офшорами про обмін податковою інформацією (Росія й Україна таких угод поки що не мають, у США їх - 511). Тим більше що для знеособлення бенефіціара використовується, як правило, не один, а цілий ланцюжок офшорів.

Утім, навіть якщо низка офшорів відкриють або вже відкрили свої реєстри, це ще не означає, що така інформація може бути використана в Україні правоохоронними або податковими органами. Очевидно, що необхідний новий порядок встановлення прямого чи опосередкованого зв’язку українського резидента-бенефіціара з контрольованою іноземною компанією.

Розраховувати на легке одержання інформації, звичайно, не варто, тому що це б’є по основах офшорного бізнесу. Але зважаючи на нинішні глобальні тенденції, Україна має всі шанси долучитися до процесу укладання угод про обмін фінансовою інформацією з податковими органами найпопулярніших офшорів.

Останні гучні справи, до речі, не на користь «податкових гаваней». Згадаймо хоча б історію про передачу швейцарським банком UBS інформації про 4,5 тис. своїх клієнтів податковим службам США, аналогічна ситуація сталася і з другим за величиною швейцарським банком Credit Suisse, який «здав» США інформацію про приблизно 130 своїх клієнтів.

У свою чергу, уряд Кіпру погодився прийняти від Росії кредит у розмірі 2,5 млрд. євро, який спрямує на розв’язання фінансових проблем острова. Натомість Росія має намір вимагати внесення змін до угоди про запобігання подвійному оподаткуванню, що може значно знизити інвестиційну привабливість Кіпру для російських компаній. Але є й протилежні приклади. Так, спроба ухвалити в російській Думі закон про розкриття інформації номінальними власниками, якщо вони хочуть одержувати дивіденди, провалилася. На прохання голови «Газпрому» Олексія Міллера цю норму виключили, щоб не провокувати обвал акцій енергетичного гіганта (27% акцій належать номінальним власникам). Адже мало які родичі високопосадовців могли виявитися кінцевими власниками.

Безумовно, держави й надалі тиснутимуть на офшори. І хоча останні навряд чи зникнуть, робота з ними значно ускладниться для тих, хто не бажає афішувати свою участь (зокрема для корумпованих чиновників). Багато колись популярних схем роботи вже віджили своє. Про це свідчить хоча б той факт, що ряд великих бізнесменів, щоб вивести свої капітали з-під удару в офшорах, реєструють свої холдинги в респектабельних країнах з більш гнучким оподаткуванням - Швейцарії, Ліхтенштейні, Люксембурзі. У Швейцарії, наприклад, достатньо щороку платити велику суму, незалежно від доходів. В Австрії і Голландії холдингові компанії не обкладаються податком, завдяки чому до такого типу вдалися «Метінвест» Ріната Ахметова (у Голландії) і Groupdf Дмитра Фірташа (в Австрії). Ще одним ноу-хау став інститут номінальних власників акцій у провідних банках світу, які не розкривають інформації про те, хто є справжнім власником акцій.

Судячи з коментарів українських офіційних осіб і статей у деяких ЗМІ, тиск на офшори пояснюється необхідністю залатати бюджетні «діри» і виконати підвищені соціальні зобов’язання перед бюджетниками і пенсіонерами, особливо за півроку до виборів у Верховну Раду. Словом, іде боротьба за справедливість, у якій багаті поділяться з бідними.

Почасти з цим можна погодитися, почасти - ні. Другий бік медалі полягає в тому, що, виводячи капітали в офшор, підприємства намагаються убезпечитися від намірів (рейдерського захоплення, поглинання) з боку конкурентів, кримінальних «смотрящих», а також відсутності захисту і гарантій від таких інцидентів усередині держави. Це все одно, що ховати «заначку» у себе вдома: рідних людей краще не провокувати, а чужих - і поготів.

Хоча, як показує історичний досвід, якщо комусь дуже захочеться перерозподілити активи, та ніякі офшори не врятують. Згадаймо тільки російських олігархів - Березовського, Гусинського, Ходорковського, Батуріну. Або нещодавній український приклад - бізнесмени Яків Грибов та Анатолій Кіпіш, власники бренда Nemiroff, втратили контроль над заводом у Вінниці. Власником активів Nemiroff була холдингова офшорна компанія. Втім, попри всі ризики безпеки, непередбачуваність оподаткування і можливі претензій третіх сторін до офшорної компанії, кількість звернень клієнтів до українських юристів з приводу реєстрації нових офшорів або перевірки існуючих зростає.

Тому, якщо ми справді хочемо досягти успіхів у боротьбі з податковими «гаванями», то з подвоєною енергією влада має докладати зусилля з поліпшення інвестиційного клімату. Якщо працювати по-білому стане безпечно і прибутково, необхідність у «чорних» і «сірих» схемах відпаде. Якщо ж намагатися обкладати операції з офшорами, як у США, а порядок ведення бізнесу забезпечувати на рівні держав третього світу, то тіньові схеми житимуть вічно.