Як світ відреагує на депортацію та геноцид українців із боку Росії?

Увечері 19 березня радник маріупольського міського голови Петро Андрющенко та Маріупольська міська рада підтвердили інформацію про насильницьке переміщення кількох тисяч маріупольців на територію РФ.

Відомо, що захоплених цивільних громадян, а це переважно жінки та діти, котрі переховувались у бомбосховищах під постійним прицільним вогнем агресора, вивозили до фільтраційних таборів у окупованому Новоазовську. Після перевірки телефонів і документів частину людей позбавляли українських паспортів, заміняючи їх юридично нікчемним папірцем, перевозили до Таганрога, а звідти вже залізничним транспортом розвозили по різних економічно депресивних містах РФ. Доля іншої частини маріупольців залишається невідомою.

Депортація, або насильницьке переміщення населення, — злочин проти людяності, який Римський статут трактує як насильницьке або примусове переміщення осіб з району, де вони перебувають законно, за відсутності підстав, допустимих міжнародним правом.

Схожі сигнали надходять до нас із низки населених пунктів Харківщини, де через тимчасову окупацію і постійні обстріли ЗС РФ місцеве населення перебуває на межі гуманітарної катастрофи. Ще на початку березня Росія, посилаючись на особисте прохання президента Франції Емманюеля Макрона, пропонувала відкрити гуманітарні коридори з Києва, Харкова та Сум у бік території Росії. Навіть із можливістю авіадоставки через Білорусь.

Штучно блокуючи роботу гуманітарних коридорів, перешкоджаючи постачанню продуктів харчування та ліків, систематично зриваючи роботу «зелених» коридорів, а часом і обстрілюючи евакуаційні конвої, РФ створює нестерпні умови для життя людини. За міжнародним правом, що сформувалося після Другої світової війни, ці дії мають ознаки геноциду.

Тим часом російська пропаганда факт насильницького переміщення українців подає як чергову «миротворчу» місію і визволення мирних людей від «нацистів».

Це не перший випадок примусового перевезення на територію Росії. Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну окупаційна влада в Донецькій та Луганській областях під виглядом «евакуації» цивільних громадян провела масову акцію примусового переселення до РФ, прикриваючись фейковими заявами про плани України стосовно ескалації ситуації на Донбасі. Що ми наразі знаємо про долю цих переміщених громадян України та дотримання їхніх прав?

Чи можливо було уявити, що в сучасному світі, в центрі Європи, у 2022 році Україна на своїй суверенній території знову переживатиме наймасштабнішу за останні 80 років агресію з руйнівними наслідками? Чи можна осмислити, що в часи глобалізації світу, розвитку прав людини, міжнародних безпекових інституцій ці самі права, цінність життя та свободи будуть настільки знівельовані і принижені? Чи можна збагнути, що ані жорстка санкційна політика, яка, правда, ще не вичерпала себе, ані попередні рішення міжнародних судів, ані, тим більше, публічні заклики світових лідерів не примусять РФ припинити війну та масові вбивства?

Це вже вийшло далеко за рамки 1939–1945 років.

Путін і його злочинне оточення, пропагандисти війни та отруєне постійною брехливою інформацією населення, яке масово підтримує не лише збройну агресію проти України, а й подальшу військову експансію в Європу, є не лише послідовниками нацистського режиму. Керівники країни агресора за мовчазної згоди 140 мільйонів уже навіть перевершили його. І довели всьому світові, що це нова, схиблена, більш жорстока й кривава форма ненависті. На підставі лише уявних загроз, які існують у голові тільки однієї людини, знищувати цілу країну.

Україна — перша країна, котра випробувала на собі всю потугу сучасної війни та її гібридні прояви: інформаційну пропаганду, кіберзагрози, розхитування політичної ситуації зсередини, п’яті колони, втручання у внутрішню та зовнішню політику і в результаті повномасштабне вторгнення з масовими вбивствами мирних українців, а також знищенням цілих міст.

Усе це має визначення — порушення гуманітарного міжнародного та кримінального права, агресія, геноцид. А мирні громадяни та цивільні об’єкти перебувають під захистом Женевських конвенцій. Та чи може заспокоїти саме знання цього мільйони українців, які залишили свої домівки і стали біженцями за кордоном, тисячі українців, які втратили своїх близьких, сотні дітей, які залишилися сиротами? Що всім цим мирним українцям, котрі постраждали, з того, що їхній агресивний сусід порушує норми міжнародного права?

Очевидно, що після 24 лютого 2022 року Україна має наполягати, а світ — підтримати перегляд кваліфікації всіх подій, осучаснити і врахувати розвиток інформаційних технологій, що інколи відіграє визначальну роль в агресії. «Ніколи знову» має бути не на словах, а в конкретних механізмах і в реальному жорсткому кримінальному покаранні за швидкими процедурами.