Макродепресія та мікрооптимізм

Перипетії прийняття держбюджету на наступний рік викликали досить неоднозначні відчуття. З одного боку, країна отримала документ, який дійсно виглядає доволі збалансовано з точки зору його дефіцитності. З іншого - у ньому не видно шляхів виходу з поточної ситуації. Та й закладені очікування 2-відсоткового зростання економіки у 2016-му, як на мене, дещо оптимістичніші за реальні. І явно недостатні для констатації впевненого та стійкого відновлення добробуту нації.

Як фінансиста, мене турбують саме грошові показники, причому не тільки у прийнятому ВР держкошторисі. Останні оперативні дані НБУ щодо обсягів банківського кредитування - скорочення за результатами 11 місяців поточного року на 14,9% залишків за гривневими кредитами (до 462 млрд грн) і на 19,8% - за валютними (до 24 млрд дол. США) - свідчать про надзвичайно складний період у фінансовій системі. За десять місяців поточного року банки знову зафіксували збиток - загалом -56,3 млрд грн у балансах. Як і в усі останні роки, левова частка витрат - відрахування в резерви. І хоча ця частка поступово скорочується, все ще становить ледь не половину їх загального обсягу (103,1 млрд із 228,6 млрд грн). Якщо ж зіставити ці цифри з тривожними тенденціями щодо зниження питомої ваги валового нагромадження основного капіталу (з 25,9% ВВП у 2008 р. до 9,38% у 2015-му та до 8,26% у 2016-му, прогнозний показник), на які вже неодноразово звертали увагу експерти, то стає очевидною криза інвестиційної сфери, яка зумовлюватиме подальшу стагнацію економіки.

Держава в умовах надзвичайної обмеженості ресурсів і продиктованої умовами співпраці з МВФ необхідності скорочувати бюджетний дефіцит поки що не в змозі вибратися з цього стану. У раніше представленому для ознайомлення проекті держбюджету на наступний рік видатки розвитку залишаються незмінними у номінальному виразі, а отже, їх частка у загальному обсязі держвидатків постійно скорочується - до 6,3% (з 7,8% у поточному році). Порівняння з передкризовим 2007-м, коли цей показник становив 24,6%, узагалі змушує говорити про його чотириразове падіння!

Національний банк нещодавно оголосив про своє рішення залишити головний орієнтир вартості ресурсів - облікову ставку - на поточному 22-відсотковому значенні. Це вже не 30%, але й при такому рівні говорити про доцільну вартість ресурсів в економіці не доводиться. Тим паче, якщо згадати про банківські збитки та ризики, продиктовані, зокрема, незадовільним станом захисту кредиторів у вітчизняному бізнес-просторі, де відносини між банками та позичальниками поки що часто нагадують гру без правил.

Однак і фактори, які враховує регулятор, залишаючи високою вартість гривневих ресурсів, теж очевидні. На жаль, поки що серед них домінує необхідність попереджувати загрозу сплесків нестабільності на валютному ринку, приборкувати галопуючу інфляцію, рівень якої навіть після деякого зниження в останні місяці все ще залишається на захмарних 46,6% (у річному вимірі).

Що ж далі? Невже безвихідь? І де, нарешті, такі давно очікувані результати реформ? Чому відчутних результатів практично немає? Одна з причин, на мій погляд, полягає в завищених очікуваннях кожного з нас. От прийде якийсь геній-технократ, розробить на своєму високому макрорівні якусь чудодійну програму, щось перебудує за всіх нас - і все налагодиться. Такий собі "макрорівневий патерналізм".

Насправді ж макрореформи мають підтримуватися на мікрорівні, тобто кожен із нас повинен взяти участь у їх реалізації особисто - саме тому такою надважливою є суспільна довіра до реформ. Але ця участь полягає не тільки в тому, щоб раз на кілька років піти на Майдан чи на вибори. Потрібно засукати рукави та ставати до роботи. Але перед тим - добре подумати, де виникли нові можливості, як далі заробляти гроші і що для цього треба зробити чи створити?

Як на мене, роль держави в цьому процесі має залишитися визначальною. Адже якщо завдання кожного з нас полягає в пошуку можливостей, то держави - в їх створенні. Просто політикам і реформаторам треба щодня "спускатися з макронеба" та пильніше роздивлятися конкретні можливості насамперед внутрішнього ринку. Адже, як засвідчує практика, саме завдяки уважному ставленню до внутрішнього ринку й виліковуються країни від економічних криз. Важлива умова полягає в тому, що головний ракурс має бути не "взагалі", не з висоти пташиного польоту, а в контексті конкретних проектів.

Тоді це і буде правильним поглядом на внутрішній ринок як один зі шляхів до реформаторських проектів, наприклад, у тій самій сфері імпортозаміщення. Саме такий, проектний, підхід і стане врешті-решт чинником, що забезпечуватиме відновлення балансу на валютному ринку, мотивуватиме до позитивної динаміки вітчизняну промисловість, передусім малий і середній бізнес. І що найважливіше, сколихне споживчий попит. Тобто якщо виникає такий симбіоз макрореформ і мікродій кожного з економічних агентів, то після набуття критичної маси і стає можливою та синергія, завдяки якій формуються передумови до економічних проривів.

До речі, один із головних позитивних наслідків децентралізації я вбачаю саме в переміщенні повноважень з прийняття кінцевих рішень щодо конкретних проектів зі столиці у регіони, тобто ближче до людей. У нас, хоча і в столичному, але муніципальному банку, це особливо добре відчувається. І саме тут - на муніципальному мікрорівні - виникають реальні можливості. Наприклад, щодо того ж приватно-державного партнерства в усіх його можливих проявах. Адже чому у нас це партнерство майже не розвивається? І справа тут не тільки у дефіциті довіри до владних структур, а й у тому, що високопосадовці прагнуть реалізовувати такі можливості на своєму макрорівні, намагаючись залучати до реалізації гігантоманських об'єктів інфраструктури макроінвесторів. Останні, у свою чергу, грошей не дають - і через брак довіри, і через існування надто серйозних ризиків. Та й участь держави у таких проектах обходиться у надто значні кошти, особливо для дефіцитного держбюджету. Якщо ж спуститися на нижчий рівень, то відкриваються хай і значно менші за індивідуальними обсягами, однак на багато порядків більші за кількісною потужністю можливості.

Банки у таких випадках можуть відігравати роль не лише постачальників ресурсів, а й носіїв ноу-хау - вони знають як і вміють структурувати такі проекти, перевіривши їх на ефективність за всіма необхідними критеріями. Роль держави або муніципалітету у такому разі може полягати не тільки у внесенні власної частки фінансування (наприклад, компенсації ставок за кредитами), а й у забезпеченні гарантій виконання зобов'язань кожною зі сторін. Крім того, держава має організувати тренінги з підготовки фахівців муніципалітетів (їх, до речі, також можуть проводити зацікавлені в таких проектах банки).

Усе це добре, але де все-таки брати кошти? Щодо місцевих громад, то ми вже згадували про нові можливості, які виникли за рахунок децентралізації. І реалізація проектів, поява нових виробництв і робочих місць такі можливості лише множитиме. Тож муніципалітети будуть у них зацікавлені не взагалі, а, як кажуть, "наживо".

Щодо банків, то їх фінансову потужність можна посилити у тому числі не лише підвищенням рівня та якості капіталізації. Я підтримую пропозиції про можливість функціонування у банківській системі ще однієї форми власності акціонерних товариств, що, у свою чергу, дасть змогу працювати на ринку банкам, різним за обсягами капіталу. Йдеться про командитне товариство, коли його власники несуть повну солідарну відповідальність за стан товариства всім своїм майном. Тут не тільки про власну репутацію замислишся.

Рішення за готовими зразками. Наприклад, Банк Англії після 2008 р. сконцентрував свою увагу на стимулюючій монетарній політиці, спрямовуючи ресурси для підтримки малого і середнього бізнесу через рефінансування за пільговими ставками тих гравців фінансового ринку, які мають реальні й ефективні програми для МСБ. При цьому на підтримку цього сектора економіки було спрямовано
375 млрд фунтів стерлінгів, а безпосередньо на рефінансування таких кредитів - до 100 млрд з умовою, що комерційні банки кредитуватимуть МСП і домогосподарства за пільговими кредитними ставками, значно нижчими за ринкові. Така програма, що мала назву Quantitative easing ("Кількісне пом'якшення"), дала чудові результати по виходу Великої Британії з рецесії.

Звичайно, зазначені показники - зовсім іншого порядку, ніж ми можемо навіть мріяти (як і масштаби економік теж). Однак якщо почати хоча б з малого - але почати! - то й справа поступово набиратиме обертів. Інакше справді безвихідь.