"Економія" на майбутньому

Народжуваність в Україні: останні тенденції та фактор держдопомоги

Упродовж 90-х років минулого століття в Україні відбувався значний спад у народжуваності. Абсолютна кількість народжених дітей зменшилася майже вдвічі, а сумарний показник народжуваності з 1991-го по
2001 р. упав до безпрецедентно низького рівня - з 1,8 до 1,1 дитини на жінку. Після 2001 р. зниження народжуваності змінилося стабільним зростанням, яке триває й досі. За останнє десятиліття відчутно скоротився природний убуток населення, а в кількох регіонах країни спостерігається його природний приріст. Значне зниження народжуваності стало передумовою змін у соціальній політиці держави, а саме - значного зростання виплат при народженні дитини.

Починаючи з 2005 р. в Україні існував один із найбільших у Європі грантів при народженні дитини. У 2008 р. було збільшено обсяги виплат і диференційовано грант за черговістю народження. З 2011-го виплати ще відчутніше зросли, стали більш пролонгованими в часі, а обсяг допомоги почали розраховувати залежно від прожиткового мінімуму, відповідно, вона зростала кілька разів упродовж року.

Станом на початок 2014 р. при народженні першої дитини виплачували 30960 грн, з яких 10320 грн - одноразово, а решту рівними частинами впродовж 24 місяців (860 грн щомісяця). При появі другої - 61920 грн (10320 грн одноразово та 1075 грн щомісяця впродовж 48 місяців), при народженні третьої та наступних дітей - 123840 грн (10320 грн одноразово та 1576 грн щомісяця впродовж 72 місяців).

Останнє ж реформування, яке мало на меті скорочення бюджетних видатків, встановило фіксований розмір допомоги при народженні у розмірі 41280 грн, з яких 10320 виплачується одноразово, решта - рівними частинами впродовж наступних трьох років (860 грн щомісяця). Фактично зросла допомога при народженні першої дитини й помітно скоротилася - для другої та особливо третьої й наступних. Враховуючи те, що було ліквідовано допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (в середньому 4164 грн на рік), сума сукупних виплат при народженні дитини скоротилася навіть для батьків першої дитини. Ще одним неприємним сюрпризом для них стала пролонгація виплат на два роки, що, очікувано, додатково призведе до знецінення значної частини цих коштів.

Зростання народжуваності в Україні тривало впродовж більш як десятиліття. Щороку збільшувалась абсолютна кількість новонароджених і зростав сумарний показник народжуваності, що сягнув у 2012 р. 1,53 дитини на жінку. Позитивні тенденції у народжуваності дали можливість зменшити депопуляцію та "пом'якшити"" демографічну кризу. Рівень впливу допомоги при народженні дитини на зростання народжуваності значною мірою залишається дискусійним (через те, що діє ще низка чинників як на національному, так і на світовому рівнях), проте певний внесок у поліпшення демографічних тенденцій допомога, поза сумнівом, зробила.

Найпомітніше зростання показників народжуваності спостерігалося в період між значним зростанням допомоги при народженні дитини у 2005 р. і фінансово-економічною кризою 2008–2009 рр. Зміни у структурі народжуваності свідчать, що після 2005-го відчутно збільшилися частки других, третіх та наступних народжень. Після підвищення виплат у 2008 р. їх збільшення тривало ще відчутнішими темпами, що в умовах домінування орієнтації на дводітну модель батьківства свідчило про повнішу реалізацію дітородних намірів.

Під час проведення соціологічних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України 2008-го, 2009-го та 2010 р. частка опитаних, які засвідчили вплив матеріальної допомоги на свої дітородні плани, стабільно перебувала на рівні 12–14%.

Чим загрожує скорочення?

Якщо допомога при народженні дитини не справляє значного демографічного ефекту, то чи може це бути приводом для її скорочення з метою економії бюджетних коштів? Наша відповідь: однозначно ні. Скорочення цієї виплати може мати тяжкі соціальні наслідки, особливо в період економічної нестабільності та розгортання несприятливої ситуації на ринку праці.

Сім'ї з дітьми є однією з найбільш вразливих категорії населення, для яких значним є ризик бідності. Особливо це стосується сімей з малолітніми дітьми та таких, в яких зростає більше однієї дитини. Зокрема, навіть після перегляду державної політики щодо соціального забезпечення сімей з дітьми у 2006 р. 42% домогосподарств з дітьми до трьох років залишалися за межею бідності, там же перебувало майже кожне друге (46,6%) домогосподарство з двома або більше дітьми. Незважаючи на те, що бідність сімей із дітьми є складною соціальною проблемою навіть для розвинених країн, в Україні це явище набуває особливих негативних рис. В європейських країнах, як правило, рівень бідності в повних сім'ях з двома дітьми нижчий, ніж середньонаціональний, тоді як у нас наявність другої дитини значно підвищує ризик опинитися за межею бідності для всієї родини. При цьому сім'ї з дітьми до трьох років найбільше ризикують опинитися за межею злиденності. Причини такого стану речей однакові практично в кожній країні: з народженням кожної наступної дитини у домогосподарстві збільшується навантаження на працюючих дорослих членів родин, кількість яких не змінюється. А в період перебування дитини у віці, коли вона потребує постійної материнської турботи і домашнього піклування (1–3 роки), через відхід матері з ринку праці кількість "годувальників" у сім'ї зменшується разом зі зростанням фактичних утриманців - як за рахунок дитини, так і за рахунок її матері.

І хоча зв'язок бідності і народжуваності нелінійний, однак, суб'єктивно оцінюючи своє становище у середовищі з такими показниками дитячої бідності, більшість людей із середніми доходами схильна вчиняти раціонально і відкладати народження дитини або ж відмовлятися від народження бажаного числа дітей на користь збереження поточного соціального статусу.

Особливо це стосується одиноких незаміжніх жінок, які бажали б народити дитину "для себе". Матеріально найбільш тяжким становище таких жінок стає після закінчення терміну виплати допомоги при народженні дитини. Адже тоді матері доведеться не тільки самостійно виховувати, а й практично самостійно утримувати дитину. Соціальний захист таких сімей залишається вкрай слабким - за існування численних видів державної підтримки (адресна соціальна допомога, допомога одиноким матерям, державна допомога на дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів) рівень бідності в неповних сім'ях залишався помітно вищим за рівень бідності у сім'ях з дітьми (відповідного віку) загалом по країні. Окремо варто зазначити, що до цієї категорії сімей належать не лише поодинокі випадки усвідомленого одинокого материнства, спричиненого "новими соціальними віяннями". У схожій ситуації з жінками, що народили дитину поза шлюбом, опиняться також жінки, які самостійно виховують дітей після розлучення. Разом ці два види сімей становлять (або є частиною) майже 20% домогосподарств з дітьми.

Ситуацію погіршує те, що в Україні жінки, котрі виховують дітей (як самостійно, так і в повних сім'ях), мають обмежені можливості щодо самозабезпечення. В розвинених країнах жінки можуть поєднувати трудову діяльність і виховання дітей навіть найменшого віку завдяки участі у нетрадиційних формах зайнятості, таких, як дистанційна або надомна робота. При цьому право працювати на умовах часткової зайнятості або за гнучким графіком роботи закріплене в переважній більшості розвинених країн за працівниками з дітьми (обох статей) законодавчо. На початку 2000-х років у країнах ЄС таким правом користувався в середньому кожен третій робітник, який мав дітей (зі значними варіаціями залежно від країни), включаючи більш як половину жінок з дітьми віком до шести років.

Українське законодавство також формально передбачає скорочення робочого часу (встановлення неповного робочого дня і неповного робочого тижня) для жінок, які мають дітей віком до 14 років, а також для жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Однак ці прогресивні норми не набули широкого практичного застосування, оскільки закон не регулює тривалості скороченого робочого дня або тижня. Отже, скористатися цим правом жінка може лише за домовленістю з роботодавцем, який у переважній більшості випадків не зацікавлений у поширенні такої форми зайнятості. Таким чином, реальну можливість поєднувати роботу і виховання малолітніх дітей має лише незначна частка жінок, переважно з числа фрілансерів або представників творчих професій.

Тож в умовах практично всеохоплюючої бідності сімей із дітьми державна допомога при народженні дитини є одним із найважливіших елементів системи соціального захисту. І результати досліджень умов життя домогосподарств, що регулярно здійснюються Держстатом, показують: що більше у сім'ї дітей, то більшу роль відіграє державна підтримка у формуванні її доходів (в останньому кварталі
2012 р. в однодітних сім'ях допомоги на дітей становили в середньому 2,9% від загального доходу, тоді як у багатодітних, де виховується троє і більше дітей, загальна вага таких виплат наближалася до чверті від усіх доходів).

Особливо важливу соціальну роль відіграє державна допомога для найбільш вразливих категорій сімей з дітьми в економічно несприятливий період. Попри складну економічну ситуацію в 2008–2013 рр., завдяки існуючій на той час системі соціального захисту державі вдавалося попередити перетинання межі бідності значною частиною таких сімей. Їх становище погіршилося лише у 2010 р., коли рівень бідності багатодітних господарств збільшився на 5 в.п., а домогосподарств із дітьми віком до трьох років - на 1в.п. Однак уже наступного року рівень бідності серед багатодітних сімей з дітьми показав помітну динаміку до зменшення.

Взаємозв'язок сімейної політики і ринку праці

Добре диверсифікована сімейна політика має бути не лише спрямованою на максимальну кількість потенційних об'єктів, а й достатньо гнучкою, здатною змінюватися відповідно до загальної макроекономічної ситуації та поточних потреб ринку праці. Впроваджуючи ті чи інші заходи політики, держава може стимулювати жінок активно залучатися до ринку праці на умовах повної зайнятості чи відкладати трудову діяльність на період (іноді тривалий) догляду за дитиною, або ж, як проміжний варіант, надати можливість для поєднання зайнятості в економіці з материнськими обов'язками.

Так, у Франції після Другої світової війни і до середини 1960-х років впроваджувалася політика, яка підладжувалася під існуючу на той час модель чоловіка-годувальника. Згідно з цією моделлю заохочувалась активна репродуктивна діяльність жінок, що за громадським значенням прирівнювалася до участі в суспільному виробництві. Із 1970-х років у відповідь на зростаючий у країні попит на працю жінок уряд став розширювати державні установи по догляду за дітьми дошкільного віку, запрошуючи жінок, що мають дітей, долучитися до ринку праці. Нова сімейна політика отримала назву "політика вільного вибору", за якої жінки вільно могли обирати сферу самореалізації - сім'ю або кар'єру. У другій половині 1990-х років на зміну прийшла "нова сімейна політика", що базувалася на ідеях соціальної справедливості і гендерної рівності.

Основними напрямами реалізації цих ідей стали заохочення зайнятості матерів, установлення гендерної рівності на ринку праці, всебічна матеріальна підтримка сімей з дітьми (особливо багатодітних) - з допомогою значних виплат при народженні дитини, дуже щедрих податкових пільг, численних сімейних бонусів і компенсацій витрат на дитячі товари та послуги, включаючи витрати на оплату дитячих дошкільних закладів і приватних піклувальників і вихователів. Таким чином, жінки, що наважуються на народження багатьох (трьох і більше) дітей, не втрачають можливості для професійної самореалізації і надійно захищені від бідності у разі скорочення джерел власних доходів. За оцінками Французького національного інституту демографічних досліджень (INED), Франція стала єдиною європейською країною, що змогла зберегти тенденцію до підвищення народжуваності в кризовий і посткризовий період 2008–2013 рр. саме завдяки найбільш надійній серед розвинених країн системі соціального захисту і матеріальної підтримки сімей з дітьми.

Якби український уряд наслідував цей підхід, то в жодному разі не вдався б до скорочення виплат при народженні дитини у період зменшення трудових доходів населення і формування обмеженого попиту на ринку праці. В багатьох випадках жінки розглядають період рецесії як слушний момент для реалізації своїх дітородних планів. Причому це стосується як молодих жінок, які не встигли вступити на ринок праці і народжують дитину, відкладаючи побудову кар'єри на економічно сприятливіший період, так і високопрофесійних жінок старших вікових груп, які мали високодохідну роботу, але змушені були перервати професійну діяльність через її втрату. Останні схильні відкладати народження дитини через те, що їх дітородна діяльність супроводжується значними "втратами від материнства", як фінансовими, так і кар'єрними.

Однак для прийняття рішення про народження дитини жінка повинна бути впевнена в тому, що таке рішення не виштовхне її за межу бідності. Звичайно, державна допомога, що не покривала ні реальних витрат на дитину, ні втрати доходів від зайнятості (навіть у тих розмірах, що були визначені на початок поточного року), не могла стати при цьому визначальним чинником за умови відсутності власних ресурсів домогосподарства, однак її наявність відігравала роль "страховки" на випадок скорочення або зникнення джерел цих ресурсів.

Потрібно зазначити, що час для "оптимізації видатків" у цій сфері вибрано урядом вкрай невдало з демографічної точки зору. Адже найближчими роками численні когорти жінок, народжені в 1980-х роках, виходитимуть з найактивнішого дітородного віку (20–29 років), але все ж зможуть продовжувати народжувати щороку значну кількість дітей. Водночас жінки старших когорт, стараннями яких у тому числі останніми роками відбувався приріст народжень дітей другої та вищих черговостей, узагалі вийдуть з фертильного віку. У разі, якщо населення відреагує на скорочення допомоги при народженні дитини значним зменшенням показників народжуваності, держава втратить останній шанс "підзасипати" демографічну яму 1990-х зусиллями жінок цих поколінь.

Як відомо, покоління дівчат, котрі народилися в 1990-х роках і найближчим часом розпочнуть свою дітородну діяльність, дуже нечисленні. І навіть якщо у держави через кілька років знайдуться гроші на пронаталістську політику, кількість потенційний суб'єктів такої політики не дозволить мати приріст у кількості народжень. Таким чином, скорочення допомоги при народженні дитини призведе, як мінімум, до відкладання народжень значної кількості дітей, а в деяких випадках і до відмови від них.

Як бачимо, ставки дуже високі. А який же зиск отримає держава від скорочення допомоги при народженні дитини? Менше 21 тис. грн при народженні кожної дитини другої черговості і трохи більше 82 тис. - при народженні кожної дитини третьої черговості і вище. Оскільки частка других дітей становить близько 38% у загальній кількості народжених (близько 153 тис. у 2012 р.), а частка третіх - приблизно 14% (майже 58 тис.), то це невеликі гроші в масштабах країни.

Тим більше, що значну їх частину держава буде змушена повернути домогосподарствам у вигляді соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, компенсацій за оплату комунальних послуг для цієї категорії сімей, за харчування їх дітей у дошкільних і навчальних закладах та ін. Кількість нужденних помітно збільшиться, а суспільство отримає негативний сигнал про те, що сімейна політика більше не є пріоритетом для держави.

При цьому сам факт скорочення допомоги при народженні дитини буде свідчити про непослідовність діяльності уряду при реалізації сімейної політики і підірве довіру населення до її заходів. Це зменшить і без того незначний демографічний ефект від її здійснення. До речі, відсутність громадських консультацій і взагалі будь-яких інформаційних повідомлень уряду стосовно причин економії саме на цих видатках залишає відкритим запитання про те, на користь кого буде перерозподілено кошти, яких так потребують тисячі сімей з дітьми?

У тій самій Франції для формування державного бюджету в 2013 р. було підвищено ряд податків і скорочено деякі соціальні виплати, однак обсяг видатків на сімейну політику залишився незмінним. Таким чином, навіть у разі збільшення податкового навантаження і погіршення становища окремих верст населення суспільство отримує зовсім інший, цілком позитивний сигнал: "Так, ми змушені шукати нові джерела наповнення бюджету та оптимізувати окремі статті видатків, але від благополуччя дітей залежить наше майбутнє, тож пріоритети держави у цій сфері залишаються незмінними".