ДЖЕРЕЛА ІНВЕСТИЦІЙ ПО-КАБМІНІВСЬКИ ЯК НЕМАЄ АКТИВІВ, ПАСИВИ НЕ ДОПОМОЖУТЬ

Коли вся економіка була державною, радянські економісти оцінювали роботу підприємств переважно не за якісними характеристиками (доходи, прибуток, швидкість обігу), а за кількісними. В особливій пошані тоді був показник забезпеченості основними фондами. З часів тотальної індустріалізації невпинно нарощувати капітальні вкладення вважалося почесним обов’язком для кожного свідомого керівника держпідприємства.

Коли підприємство будувалося і з держбюджету виділялися кошти на закупівлю відповідних основних фондів, зазвичай передбачали, що, запрацювавши, воно не може знижувати питому вагу таких фондів у складі своїх коштів. Відтак поставало питання про те, яким чином компенсувати процес постійного старіння і здешевлення машин, обладнання, будівель та споруд.

Бухгалтерська механіка відповіла на цей виклик шляхом формування так званого амортизаційного фонду. «Довідник бухгалтера і рахівника» 1926 року зазначає:

«Вартість майна показується в балансі в постійній сумі, а тому погашення проводиться шляхом створення особливого фонду, що називається амортизаційним».

Йдеться тут про «погашення» вартості об’єктів основних засобів шляхом нарахування амортизації. Видається цілком природним, що поступово зношувані засоби виробництва протягом періоду експлуатації переносять свою вартість на витрати по частинах. Але соціалістичний облік показував не тільки витрати.

Старий бухгалтерський алгоритм відображення в звітності амортизації паралельно призводив ще й до штучного виникнення віртуального амортизаційного фонду. Він зростав пропорційно зносу обладнання, та одночасно на ту ж суму зменшувався розмір статутного фонду (так називалася сума коштів, вкладених державою в створення підприємства).

Коли зношені основні засоби списували, на їхнє місце мали надходити нові, на вартість яких знов збільшувався статутний фонд. Таким чином, відбувалася, так би мовити, реінкарнація соціалістичного капіталу. Старі засоби ніби перевтілювались в нові за рахунок амортизаційного фонду. Отже, вважалося, що кошти амортизаційного фонду є джерелом для відновлення основних засобів:

«Амортизація основних фондів — поступове перенесення вартості основних фондів на вироблений продукт з метою відшкодування та накопичення грошових коштів для наступного повного та часткового їх відновлення <…> Вартісний знос основних фондів, що відбувається в суспільно необхідних розмірах, супроводжується створенням адекватного фонду відшкодування у вартості продукту — фонду амортизації» (Экономическая энциклопедия, М., 1962, с.67).

Насправді ж у звітності одна й та ж сума перекочовувала з однієї пасивної статті балансу до іншої. Від такої вартісної міграції жодного зростання активів не відбувалося.

Коли настав капіталізм, цю химерну облікову конструкцію було зруйновано. До 2000 року її ще застосовували держпідприємства. Але із введенням в дію засад міжнародних стандартів обліку навіть для них цю алогічну схему скасовано.

Бухоблік повернувся до господарських реалій: витратив кошти — придбав обладнання, ввів його в експлуатацію — почав списувати на витрати суму придбання (через нарахування амортизації), зносилося обладнання (сума накопиченої амортизації дорівнює первинній вартості) — списав його.

Англійці кажуть: усе не так просто, все набагато простіше.

Один із найавторитетніших західних фінансистів Леопольд Бернстайн («Анализ финансовой отчетности», М., Финансы и статистика, 2002, с.260) описав ситуацію вкрай прагматично:

«Процес амортизації сам по собі не призначений для того, щоб надавати грошові кошти для заміни активів. Цієї мети може бути досягнуто тільки за допомогою фінансової політики, яка акумулює грошові фонди з особливою метою, що є на даний час».

Тобто для підприємства джерелом капітальних інвестицій для придбання нових основних засобів можуть бути будь-які надходження: кредити банків, накопичений прибуток, аванси покупців, інші не заборонені законодавством реальні джерела.

Амортизація ж — це не фонд-джерело, а звичайнісінькі витрати. Вона просто показує в звітності, яку частина первинної вартості основних засобів вже віднесено на витрати.

Чи можна придбати щось за рахунок витрат?

Питання є риторичним для будь-якого підприємця. Якщо грошей (активів) нема, то жоден амортизаційний фонд (пасив) не допоможе.

Однак тези, які для практиків є аксіомою, для декого з теоретиків не очевидні.

Перша ластівка з минулого вигулькнула в поданому до Верховної Ради законопроекті «Про амортизацію». Його авторами були відомі політекономи Черняк та Вітренко. В статті 7 зазначеної законодавчої ініціативи знову спливло:

«Амортизаційні відрахування є джерелом фінансових ресурсів підприємств і не підлягають вилученню».

Той законопроект, уже проголосований депутатами, був «зарізаний» Президентом. Та концепція амортизаційного псевдовідтворення основних засобів не загинула.

В Указі Президента від 7 березня 2001 року №169/2001 толерантно відображено і соцреалістично-«відновлювальний», і капіталістично-«витратний» погляди на амортизацію:

«Економічна роль амортизації полягає у фактичному відшкодуванні діючих основних фондів; відповідні амортизаційні відрахування (економічна амортизація) відображають реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та надання послуг і відносяться на витрати діяльності суб’єктів господарювання».

Прихильники соціал-економічного тлумачення мають іще один законодавчий козир. У буремному 1991 році червоно-директорський парламент прийняв Закон «Про інвестиційну діяльність», де недолуго зазначив:

«Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо)».

Несподіваному відродженню «совкових» уявлень про амортизацію сприяє і новенький Господарський кодекс. Стаття 10 стверджує, що амортизаційна політика буцімто може забезпечити процес простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі».

Непереливки тепер буде держпідприємствам. Стаття 75 того ж таки Господарського кодексу знов вимагає від них формування призабутого вже амортизаційного фонду «за рахунок прибутку (доходу)».

Тобто держпідприємствам законом наказано негайно перетворити частину своїх витрат на фонди «відтворення».

Сміх та й годі. Жоден закон не в змозі профінансувати нові витрати старими.

Здавалося б, усі ці юридичні екзерсиси не повинні зашкодити об’єктивності фінансової звітності. На заваді ортодоксальним псевдоекономічним концепціям мав би стати принцип превалювання економічної суті над юридичною формою, зафіксований у законі про бухоблік та фінансову звітність.

Та не так сталося, як гадалося.

Професійності сучасних урядовців не вистачило для того, щоб припинити спекуляції навколо так званих амортизаційних джерел. Навпаки, Кабмін розпочав бухгалтерську контрреволюцію.

Розпорядженням Кабінету міністрів України від 10 листопада 2003 року було дано таку вказівку Мінфіну, ДПА, Держкомстату та Мінекономіки:

«Прошу забезпечити, починаючи з підсумків діяльності за 2003 рік, бухгалтерський облік цільового використання амортизаційних відрахувань...»

Реакція Мінфіну не забарилася.

Наказом від 12 грудня до Плану рахунків було внесено новий забалансовий рахунок «Амортизаційні відрахування». На цьому рахунку всі підприємства країни відтепер мають відображати суми амортизації, які використовуються на капітальні інвестиції.

Крім того, до форми обов’язкової фінансової звітності Мінфіном було додано розділ, де має фіксуватися інформація про використання амортвідрахувань.

З пояснень, наданих в листі Мінфіну від 17.11.2003 р., випливає, що показник «використання амортизаційних відрахувань» визначається «виходячи з вартості капітальних інвестицій» (крім тих, що здійснені за рахунок бюджетних, цільових асигнувань та внесків засновників) .

Як бачимо, урядові фінансисти вважають, що абсолютно всі підприємства здійснюють капітальні інвестиції в першу чергу за рахунок амортизації.

До чого ж призводять такі теоретичні концепції?

Продемонструємо ситуацію на звичайному прикладі.

Випустило підприємство в звітному періоді продукцію, собівартість якої становить 100 тис.грн. У тому числі, амортизація старих основних засобів, що використовувалися для виробництва цієї продукції, — 25 тис.грн.

На звітну дату підприємство не змогло продати продукції. Вона лежить на складі. Незважаючи на це, фінансовий звіт показує приріст джерела капітальних інвестицій в сумі 25 тис.грн.

Зауважте: жодної копійки не отримано, а «джерела» вже поповнились!

Не маючи змоги продати продукцію з прибутком, підприємство вирішує звільнити склади, реалізуючи її по ціні, що нижча за собівартість. Виручка становить 70 тис.грн. Виробник має 30 тис.грн. прямих збитів. (Довідково: за офіційними даними майже половина вітчизняних підприємств працює збитково.) «Джерела» ж залишилися незмінними!

Керівництво підприємства вирішує оновити основні засоби з метою випуску більш конкурентоспроможної продукції. Припустимо, що виробник знаходить сміливий банк, який наважується надати йому кредит під закупівлю нового обладнання.

В наступному періоді підприємство отримує кредит та здійснює закупівлю нових засобів виробництва на 150 тис. грн.

Знаєте, що покаже фінансовий звіт цього підприємства?

Бухгалтер буде змушений відобразити в офіційному звіті таку інформацію: капітальні вкладення на сумму 150 тис. грн. здійснено на 17% (25 тис.грн.) за рахунок амортизації.

Отже, виробник, маючи 30 тис. грн. збитків та 150 тис. грн. кредитних зобов’язань, якось примудряється використати для інвестицій «власні» амортизаційні «кошти» на суму 25 тис.грн.

А як здивується банк, коли дізнається, що інвестиції профінансовані за рахунок кредиту не на всю суму (150 тис.грн.), а тільки на її частину (125 тис)!

Парадокс?

Ні, звичайна фінансова метафізика.

Відтак, панове, не дивуйтеся, якщо в урядових реляціях раптом з’являться вражаючі дані про нечуване зростання в українських підприємств власних джерел капітальних інвестицій.