Держбанки: токсична поклажа чорних ящиків

До націоналізації "Привату" частка держбанків становила 25–30% банківського ринку України.

Причому якщо до цього вона зростала поступово (цьому сприяла аж ніяк не успішна ринкова стратегія чи ефективний менеджмент, а спрямоване на покриття величезних збитків емісійно-боргове вливання капіталу державою), то три місяці тому (19 грудня 2016 р.). стався просто таки "квантовий стрибок" - під безпосереднім контролем чиновницької братії опинилася більш як половина банківської системи. Справжню ціну торішнього "подарунка Святого Миколая" ("купивши" банк нібито за одну гривню, держава взяла на себе зобов'язання з його докапіталізації на суму приблизно 150 млрд грн) українським платникам податків ще тільки треба буде усвідомити. Але основні риси ненавмисно виведеного шляхом такого "схрещування" гігантського монстра вже проглядаються. І поки що обіцяють мало хорошого.

Держава: "Банківська система - це я"

Поки що величина емісії ОВДП для докапіталізації Приватбанку становила 116,8 млрд грн. Держава фактично намалювала кошти для інвестицій в одну банківську установу, еквівалентні 81% величини власного капіталу всієї банківської системи України станом на 1 грудня 2016 р. Прийняти таке рішення з найвищого дозволу МВФ було відносно легко - оскільки облігації випущено на 15 років, то проблему їх погашення успішно переклали на плечі нащадків з уже майбутніх поколінь українців. При цьому "придворні" аналітики й блогери в один голос запевняли, що оскільки після націоналізації Приватбанку нібито практично знято бар'єри для одержання нового траншу кредиту МВФ на суму близько 1 млрд дол., то й випуск ОВДП для докапіталізації не є грошовою емісією…

Цікава обставина, на якій не акцентують уваги, полягає в такому: оскільки ставка по частині з випущених ОВДП (на 43 млрд) становить 10,5% річних, а для інших випусків (на 73,8 млрд) - 6% (але з умовою індексації - прив'язки до курсу долара), бюджетні витрати на обслуговування цього боргу становитимуть майже 9 млрд грн на рік (і то тільки, якщо курс гривні до долара залишатиметься стабільним). Що, до речі, забезпечить досить непоганий додатковий дохід основному власникові цих ОВДП, котрим як мінімум поки що залишається Приватбанк (НБУ заявляв про монетизацію тільки 27,2 млрд грн). Тобто держава ще й фактично зобов'язалася щорічно "довливати" у банк (знову ж за рахунок платників податків) досить пристойну суму, яку було б дуже доречно витратити на пенсії, соцвиплати, освіту, дороги або охорону здоров'я... Для порівняння, у держбюджеті нашої фактично воюючої країни на 2017 р. фінансування СБУ передбачено на рівні 6,2 млрд грн, а Служби зовнішньої розвідки - 950 млн.

Основний результат описаних подій уже неодноразово називали - держава з великого учасника банківського ринку перетворилася на монополіста, що контролює 52% активів, 60% депозитів фізичних і 49% - юридичних осіб. Частка активних платіжних карт, що обслуговуються держбанками, становить 74%.

Голова НБУ В.Гонтарева визнає проблему монополізації ринку державою й навіть закликала Антимонопольний комітет України (АМКУ) приєднатися до підготовки стратегії розвитку держбанків, яку тепер доводиться переробляти, так доладно й не почавши реалізовувати її попередній варіант.

Нагадаємо, що в лютому 2016 р. Кабмін схвалив "Стратегічні засади реформування державного банківського сектору" (Стратегія). Наскрізною ниткою цього документа є теза "Держава - неефективний власник і повинна скорочувати свою присутність у банківському секторі". Поки що ця теза залишається практично чистою теорією, бо на практиці все відбувається навпаки. Зокрема й після завершеної в лютому та березні нинішнього року докапіталізації Ощадбанку й Укрексімбанку загалом на 16,6 млрд грн. Тим часом панацеєю від усіх проблем банківських установ, "змушених" залишатися в держвласності, називається впроваджуване ефективне корпоративне управління, зокрема й інститут незалежних членів наглядових рад. Утім, імплементація цих "пігулок" щось явно стопориться - закон про держбанки, який МВФ обіцяли ухвалити для цього ще рік тому, після відкликання Кабміном Гройсмана ще навіть не внесено повторно у Верховну Раду…

Проміжні наслідки

Зупинимося детальніше на негативах новоствореної банківської монополії держави. Відразу згадується теза з університетського курсу економічної теорії: монополія не завжди прибуткова. В українських же реаліях ідеться про величезні збитки. Нагадаємо, що величина збитків трьох держбанків (Ощадбанк, Укрексімбанк і Укргазбанк) у 2014–2015 рр. становила близько 40% від загальних збитків банківської системи. Здавалося б, пік кризи пройдено, втрати зафіксовано, резерви сформовано - і зазначені держбанки за результатами 2016-го скоротили величину збитку на 21,4 млрд грн (на 82% від розміру збитків 2015 р.). Аж тут націоналізація "Привату" - і НБУ із сумом повідомляє, що цей банк став причиною рекордної збитковості банківської системи України у 2016 р., генерувавши 80% цих збитків на суму 135,3 млрд грн.

У Звіті про фінансову стабільність (червень 2016 р.) Нацбанк оцінив розмір держвидатків на докапіталізацію держбанків (за період із 2008-го по перший квартал 2016 р.) у 88,5 млрд грн, або 8,7 млрд дол. за актуальним на момент докапіталізації обмінним курсом. З урахуванням Приватбанку й останніх уливань в "Ощад" і "Укрексім", виходить, сума витрат впритул наблизилася вже до 14 млрд дол.

Іншим аспектом монополізації стало те, що держава одержала можливість експлуатувати свої позиції монополіста, спотворюючи об'єктивні ринкові показники. Яскравий приклад - лютнева ситуація із синхронним зниженням держбанками своїх депозитних ставок на 1–2 процентні пункти. Не слід заперечувати, що позахмарний рівень депозитно-кредитних ставок став однією з причин осушення кредитів для економіки. Також депозитні ставки в держбанках перевищували середньоринкові показники (особливо в націоналізованому "Приваті"), що призводило до додаткових витрат і падіння дохідності їхньої діяльності. Але вартість ресурсу в економіці залежить від низки передумов: ризиків банківської діяльності та конкретного кредитно-інвестиційного проекту; рівня облікової ставки банківського регулятора, показників інфляції (і опосередковано - валютного курсу) та інших макропоказників, інвестиційних рейтингів, загальної ліквідності фінансового ринку. Згадані індикатори багато в чому залежать від регуляторної політики держави. Але в цьому разі мала місце фактично директивна зміна розміру процентних ставок, яка призвела до зниження цього показника іншими українськими банками. Тобто ефект від зниження ставок держбанками виявився сильнішим, ніж від регулювання облікової ставки НБУ. І невідомо, з якими цілями і якістю управління буде використано цей важіль надалі. Тож пильна увага АМКУ з метою захистити чесну конкуренцію на банківському ринку справді буде досить доречною.

Системний ризик і як з ним працювати

Останнім часом діяльність держбанків дедалі частіше асоціюється з категорією "системний ризик". Під цим терміном слід розуміти надмірну залежність функціонування банківської системи від окремих установ або сегментів діяльності, виникнення проблем у яких призводить до стрімкого поширення кризових явищ. НБУ щороку, починаючи з 2015 р., визначає системно важливі банківські установи, до яких буде застосовано особливий режим нагляду та спеціальні значення обов'язкових нормативів. Перший список включав вісім банків, але у 2016 р. він скоротився до трьох фінустанов, які нині всі належать державі (Ощадбанк, Укрексімбанк, Приватбанк). У лютому цього року очевидна концентрація ризиків набула юридичної форми: Нацбанк знову визнав згадані три банки системно важливими.

Розробники Стратегії розвитку держбанків фактично ігнорували те, що фундаментальною проблемою та джерелом збитків держбанків є колосальний розмір їхніх проблемних активів (навіть офіційно - 45,4% від їхнього кредитного портфеля, не враховуючи Приватбанку). Роботу з проблемними активами віднесено до оперативних завдань менеджменту, хоча саме низька якість кредитного портфеля - першоджерело потреби держбанків у докапіталізації. Ця констатація пролунала й на засіданні Ради з фінансової стабільності, яке відбулося в січні ц.р., де основною причиною нових потреб у докапіталізації було названо погіршення дисципліни обслуговування кредитів великими боржниками держбанків. І це, знову-таки, без урахування на той момент щойно націоналізованого Приватбанку, про який ми нижче поговоримо окремо.

Розміщена на сайті Мінфіну інформація потребує більш уважного вивчення. Потреби в капіталі держбанків було визначено на підставі результатів стрес-тестування, однією з важливих складових якого було окреме прогнозування розміру збитків банків за великими кредитами (які перевищують 200 млн грн, або 5% регулятивного капіталу) в інтервалі трьох наступних років. Логічно припустити, що прогнози регулятора щодо розміру збитків не виправдалися. Однією зі складових математичної моделі для стрес-тестування був прогноз макропоказників, у тому числі валютного курсу. Останній брався у розрахунок на рівні 24 грн/дол. (а нині офіційний курс НБУ становить близько 27 грн/дол.), отже можна припустити, що саме його некоректний прогноз став одним із головних факторів зрослої потреби "Ощаду" і "Ексіму" в докапіталізації.

Винесемо за дужки іронічне ставлення до вірогідності будь-яких макропрогнозів (і тим паче до можливості формування на їхній основі досить жорстких вимог регулятора до докапіталізації банків). Але водночас, нагадаємо, останні раунди докапіталізації держбанків в основному відбувалися з використанням індексованих облігацій, прив'язаних до курсу долара. А з урахуванням прогнозів про можливу подальшу девальвацію гривні (песимістичні сценарії вказують на діапазон 35–50 грн) витрати держави на потреби держбанків можуть асоціюватися з математичним знаком "інтервал "плюс нескінченність". Що змушує банківських експертів заново переоцінити величину системного ризику в майбутньому.

Чорний ящик у студію

Націоналізація Приватбанку стала тією точкою відліку, після якої концентрація ризиків у державних банківських установах перевищила допустиму межу. Новопризначений голова правління О.Шлапак оцінив розмір інсайдерських корпоративних кредитів у 160 млрд грн (в останній версії Меморандуму України та МВФ нестача капіталу банку оцінюється в 155 млрд). При цьому, за словами пана Шлапака, "судитися з великими боржниками банку безглуздо, тому що ці борги не мають забезпечення", і взагалі цим має займатися не він, а інші люди структури. Судячи з подібного публічного дистанціювання О.Шлапака від цієї проблеми, на цьому поприщі ще ті завали. І можна як завгодно скептично ставитися до заяви В.Гонтаревої, що раніше оцінювана НБУ частка кредитів пов'язаним особам у цій установі на рівні 97% насправді виявилася 100-відсотковою, проте й дані джерел "Інтерфакс-Україна" про виявлену додаткову нестачу капіталу вже після зміни акціонерів у Приватбанку на суму понад 10 млрд грн теж досить симптоматичні. Очевидно, уже влитими мільярдами справа точна не обмежиться.

І хай там як, тільки "завдяки" Приватбанку, майже 10% від балансової (номінальної) вартості активів усієї банківської системи існують лише в бухгалтерському обліку, а їхнє погашення або належне обслуговування залежить від "доброї волі" кількох великих бізнесменів і політиків. Враховуючи такий порядок цифр, з нетерпінням очікуються одкровення від аудиторів із Ernst&Young, які, нагадаємо, до середини літа мають провести діагностику активів і потреб у капіталі після націоналізації.

Буквально днями в ЗМІ промайнула інформація про визнання в судах банкрутами 130 товариств із обмеженою відповідальністю, які в різні періоди часу впродовж 2014–2015 рр. володіли точками мереж АЗС групи "Приват" (бренди ANP, Sentosa, "Авіаз", "Мавекс" та ін.) При цьому на момент банкрутства вони вже не володіли ні АЗС, ні іншим майном. У більшості випадків процедура ліквідації компаній розпочалася в серпні 2016 р. із прийняттям відповідного рішення на загальних зборах засновників (саме напередодні націоналізації Приватбанку). З великою ймовірністю істотна частина вимог "Привату" до своїх колишніх акціонерів матеріалізована у вигляді кредитів і поручительств ряду згаданих ТОВ. І досвідчений банкір О.Шлапак тверезо оцінює перспективи стягнення згаданої заборгованості. А це - тільки один, хоча й досить показовий кейс. Тож іще більш досвідчений, ніж банкір, держуправлінець О.Шлапак напевно не менш тверезо оцінює перспективу стати "цапом відбувайлом" за те, що коїться.

Що робити?

Це сакраментальне питання нині дуже навіть актуальне. Адже за фактом діючий варіант кабмінівської Стратегії відносно держбанків не розглядає та не пропонує шляхів вирішення фундаментальної проблеми присутності держави в банківському секторі, яка трансформувалася в системний ризик для всієї системи - низької (а часто й просто нікчемної) якості їхніх активів.

Три роки з початку нинішнього витка кризи витрачено фактично в пустопорожніх розмовах. Але під час засідання комітету з питань фінансової політики та банківської діяльності, що відбулося 14 березня ц.р., перший заступник міністра фінансів О.Маркарова заявила, що Мінфін повернувся до питання створення Агентства проблемних активів. За її словами, робоча група, до якої входять усі держбанки, Мінфін, представники НБУ та профільного комітету парламенту, працює над його створенням від січня нинішнього року. Також Маркарова заявила, що дана робоча група буде розширена й займеться також відновленням стратегії реформування державного сектора, причому "оновлену, напрацьовану та узгоджену з комітетом концепцію" планується подати на розгляд КМУ та прийняти максимум у травні.

Прочитавши цю новину, слід і зрадіти, і злякатися одночасно. Зрадіти, оскільки державні чиновники нібито нарешті намірилися підступитися до усунення однієї з ключових перешкод, які заважають відновленню банківського сектора на нинішньому етапі. І вже давно випробуваний для цього у світовій практиці підхід - створення спеціалізованих компаній з управління активами, які часто називають ще "банками поганих активів" (Bad Bank), знаходить підтримку на рівні європейського наглядового банківського регулятора European Banking Authority (EBA) як спосіб зниження рівня проблемних активів у європейських фінустановах. Утім, і офіційний Київ уже задекларував намір сприяти створенню спеціалізованої компанії для управління проблемними активами націоналізованого Приватбанку (із залученням провідних міжнародних спеціалістів) в офіційно опублікованому Меморандумі з МВФ (від 1 вересня 2016 р.). Ну що ж, якщо розуміти всю складність вирішення майбутнього завдання, то навряд чи будь-який інший підхід має хоч якісь шанси на реалізацію. Тільки б тепер питання не зависло, як і багато інших, що стосуються шкурних інтересів фігурантів, котрі впливають на долю країни.

В інших держбанків проблема аж ніяк не менша. На даному етапі їх керівництво не має стимулів до рішучих дій із проблемною заборгованістю. Наприклад, списання кредитів із відображенням відповідних збитків чревате щільним спілкуванням з контрольно-ревізійними органами та відкритими кримінальними справами за розтрату держкоштів у майбутньому. Надто лояльні умови реструктуризації заборгованості теж можуть викликати зайві питання (відразу виникають аналогії зі "справою Насірова"). Отже, передача токсичних активів і супутнього головного болю КУА-"Bad Bank" при першому наближенні виглядає оптимальним виходом. Адже завдяки цьому скоротиться потреба в капіталі та вивільняться ресурси для кредитування, "тромби" у вигляді проблемних активів суттєво обмежують можливості для основної банківської діяльності.

Однак, з огляду на українську специфіку реалізації цілком навіть діючих у світовій практиці інструментів, впору й злякатися. Адже банальна передача "поганих активів" у спеціально створену компанію не вирішує проблеми повернення витрачених державою грошей. Понад те, спроможна серйозно погіршити масштаби цієї проблеми, завдяки "творчим" зусиллям держчиновників і "профільних діячів" від бізнесу. Найяскравіше цьому підтвердження - те, що відбувається нині в іншому могильнику банківських активів (щоправда, для вже виведених із ринку фінустанов) - у Фонді гарантування вкладів фізосіб.

Сумно відомий і досвід уже одного разу створеного в Україні "санаційного" "Родовід Банку". Утім, цей досвід, як і інші дуже серйозні супутні виклики, не повинен стати бар'єром для використання подібного інституту в українській практиці. Потрібно просто створити нормальну та працездатну систему без традиційних національних "вивихів". Але це - тема для окремої великої розмови.

Підсумовуючи викладене

Негативи в діяльності держбанків уже трансформувалися в цілком реалістичні загрози для діяльності не тільки великих фінустанов, а й усієї банківської системи України. Адже генерований їхньою діяльністю системний ризик у випадку Приватбанку, наприклад, зовсім не усунутий, а просто змінив форму власності на державну. За рахунок регулярно фінансованої з кишень українських громадян докапіталізації держбанків і націоналізації великих банківських установ наша держава взяла на себе адміністрування вищеописаного системного ризику банківського сектора. І існують величезні сумніви в її спроможності ефективно впоратися з поставленим завданням.

В українських реаліях питання про громадський контроль над діяльністю державних інститутів стоїть дуже гостро, як і необхідність дуже оперативної та адекватної реакції на виявлені проблеми й загрози. Водночас імплементація необхідних для цього інструментів затягується на роки - навіть під пильним наглядом функціонерів із МВФ. А головним ментальним постулатом державних керівників є перекладання вирішення накопичених проблем на плечі їхніх наступників. І цілком зрозуміла логіка голови Нацбанку В.Гонтаревої, яка стверджує, що по Приватбанку проводиться перевірка компаній-боржників на спроможність виконати свої зобов'язання після реструктуризації на 5–10 років. Як у старій притчі, або падишах помре, або ішак здохне. Отже, якщо українські громадяни не хочуть продовжувати залишатися спонсорами покриття прорахунків або відвертих злодіянь у фінансово-банківській сфери, то їм слід займати більш активну та у хорошому сенсі злопам'ятну позицію в питаннях державної політики регулювання діяльності банків. Особливо - державних.