Банкінг-2012. Чи корисні сучасні фінустанови для суспільства?

На перший погляд, не дуже вдячна ідея — писати про майбутні банківські справи в ситуації, коли значна кількість вкладників тут і зараз не можуть повернути своїх грошей. Однак на нинішній кризі життя не закінчується, і важливо спробувати осмислити, куди ж усе рухається. Тому на Заході відбуваються активні дискусії з приводу того, що спричинило нинішню банківську кризу, а головне — що слід зробити для поліпшення ситуації в цьому секторі.

Не претендуючи на охоплення всіх банківських проблем — їх, на жаль, занадто багато, — спробуємо дати стислий огляд хоч би кількох, на наш погляд, ключових.

Банки

Одна з поширених ще зовсім недавно хибних думок стосується уявлень про те, що дуже великі банки є апріорі найнадійнішими. Те, що це зовсім не так, красномовно продемонстровано не лише в Україні (Укрпромбанк і банк «Надра»), а й на Заході, де активна фаза кризи почалася з неплатоспроможності банку-гіганта Lehman Brothers.

На політичному рівні досить чітко прозвучало висловлювання канцлера ФРН Ангели Меркель: «Жодному банку не повинно бути дозволено ставати таким великим, що він може шантажувати уряд». А от іще одна її думка: «Криза настала не через те, що ми друкували замало грошей, а тому, що ми створили економічне зростання з використанням занадто великої кількості грошей, і це зростання підтримувати було неможливо».

Річ, звісно, не лише в шантажі уряду, а й у некерованості всієї системи банків після певної межі їхнього «розбухання» під впливом заниженої вартості грошей, прийняття нових ризиків і/або щедрої державної допомоги. Один із найвідоміших європейських фінансистів Девід Ллевеллін охарактеризував цей процес так: «Банки припинили поводитися як банки... Якщо якась індустрія субсидується або занижує вартість свого продукту, вона зростатиме так швидко і стане такою великою, що перейде на рівень, коли її існування без субсидій стає нереальним. Окрім того, система стає розбалансованою, неструктурованою і схильною до ефекту small-world, коли невеличкі шоки спричиняють колосальні наслідки».

Схожу позицію зайняв і відомий аналітик Кріс Мартенсон у статті «Гра в наперстки — Як Федеральний резерв монетизує борг». Основна ідея автора, щоправда, полягала в тому, аби звернути увагу громадськості на здійснювану американською фінансовою владою політику, спрямовану на різке заміщення корпоративних боргів американських компаній державним боргом. До речі, приблизно та ж політика проводиться зараз і в нас, із тією лише відмінністю, що ми не зможемо потім надрукувати долари для покриття цього державного боргу.

Водночас принагідно пан Мартенсон заявив: «Уся наша монетарна система, а отже, наша економіка — це економіка фінансової піраміди, у тому сенсі, що вона може працювати тільки в режимі зростання. Найменший спад призводить до масової паніки та розпаду. Масштаб руйнацій здається таким, який абсолютно не відповідає масштабам початкових змін, поки ми не усвідомимо, що зростання — це більш-менш необхідна умова існування монетарної та економічної систем нашого типу. За відсутності зростання система спочатку спотикається, а потім починає руйнувати багатство в обсягах, непорівнянних із самим спадом. Що живить зростання у грошовій системі, яка базується на боргу? Ну як же, новий борг (або кредит), звісно».

З питанням про розміри банків безпосередньо пов’язана і проблема їхньої організаційної структури. Банки мусять бути меншими, простішими і менш прибутковими. Для фахівців не є секретом складнощі, пов’язані з консолідованим наглядом за розгалуженими міжнародними корпораціями навіть у тих випадках, коли точно і достеменно відомо, хто до них входить. Значно складнішою видається справа, коли взагалі неможливо зрозуміти, хто до них входить. Тому передбачається, що банки муситимуть істотно прояснити і спростити свої організаційні структури, а найбільші міжнародні банки — також підготувати living wills — плани дій у разі їхньої неплатоспроможності. Як одна з можливих складових таких планів — оперативна заміна боргів банків на їхні акції.

Контроль за бонусами

Ледь не щодня протягом останніх днів надходять відомості з арени боротьби з бонусами банківських топ-менеджерів. В Україні, щоправда, поки говорять тільки про незрозуміло за які заслуги нараховані зарплати топ-менеджменту НБУ, котрі нібито становлять понад 1 млн. грн. на рік, тобто в кілька разів перевищують зарплату президента України. Водночас дискусія про зарплати топ-менеджменту вітчизняних комерційних банків, які отримують рефінансування, теж була б зовсім не зайвою…

Звісно, бонуси сплачувалися з певних доходів банків. Керівник британського фінансового регулятора FSA лорд Адер Тернер, який зайнявся цією проблематикою, висловив думку, що справа навіть не у величезних бонусах як таких — це просто симптом, а не причина. Причина полягає в тому, що необхідно розібратися з більш фундаментальними питаннями, а саме: чому індустрія фінансових послуг генерує такі величезні прибутки, а також чи справді швидке зростання цієї галузі було корисним для решти суспільства? На його думку, «приголомшливі» рівні бонусів не свідчать ні про ефективність ринку, ні про видатні індивідуальні досягнення його учасників, навпаки — про невдачу ринку, який забезпечував великі «ренти» для невеличкої кількості його учасників.

При цьому банкіри, втрачаючи прибуток, цілком переконані, що вони — «безневинні жертви аварії», а політики та регулятори мусять втрутитися, щоб поновити звичні для них рівні прибутковості.

Також лорд Тернер вважає, що вимоги до капіталу банків мають бути неоднаковими залежно від того, якими операціями вони займаються: банки, що отримують занадто високий прибуток, повинні мати більшу достатність капіталу порівняно з банками, які проводять менш ризиковані і дохідні операції. «Чого ми не хотіли б бачити, то це перетворення високих прибутків на високі бонуси і дивіденди, у той час як їх можна було використати для якнайшвидшого досягнення наших вимог до капіталу», — зазначив Тернер.

Контраргумент банків — занадто суворі вимоги до капіталу і ліквідності для банків нібито можуть придушити майбутнє економічне піднесення. Відповідь держави: «А ви не виписуйте собі немислимих бонусів, тоді, може, й ситуація з вашим капіталом буде кращою!»

Фактично, банкіри, які закрили свої поточні збитки колосальною державною допомогою, заходилися відразу витрачати її на власні бонуси (дехто з експертів в західній пресі знущально називають це «відновленням статусу-кво», тобто докризивого рівня бонусів). Коли з такою аморальною ситуацією почав боротися президент США Барак Обама, деякі менеджери, котрі щойно отримали бонуси, злякалися і навіть їх повернули. Проте на наступному етапі, коли ситуація повторюється в Євросоюзі, банкіри вже навіть не дуже виправдовуються, посилаючись на необхідність високої оплати праці кваліфікованих управлінців і запобігання їхньому переманюванню. У це можна було б хоч трохи повірити, якби цими управлінцями не були ті ж люди, за яких банки втратили ліквідність, і хтось роз’яснив — а в чому ж полягала їхня висока кваліфікація?

«Банкіри «відриваються», немов надворі 1999 рік, а зараз 2009-й», — заявив на початку вересня ц.р. міністр фінансів Швеції Андерс Борг. Виплати бонусів тривають, навіть попри кризу: за даними Bloomberg, зарплати і премії головних виконавчих директорів 20 банків, які отримали допомогу американського уряду, на 37% перевищують середній рівень у компаніях зі списку S&P 500.

Керівник підкомітету російської Держдуми з контролю над держкорпораціями Олексій Багаряков з обуренням навів таку бонусну статистику за підсумками 2008 року. Центральний банк Росії — 66,1 млн. рублів (на 40 чоловік), банки, що отримали державну підтримку: Сбербанк РФ — 933 млн. рублів (на 14 членів правління), «ВТБ» — 533 млн. рублів (на дев’ятьох топ-менеджерів), Газпромбанк — понад 1 млрд. рублів (на 15 чоловік), «Банк Москвы» — 874 млн. рублів (на 14 чоловік), «Банк ВТБ-24» — 527 млн. рублів (на 10 чоловік). При цьому пан Багаряков стверджує, що не було жодних підстав виплачувати такі великі бонуси, оскільки, зокрема, прибуток Сбербанку РФ у першому півріччі 2009 року скоротився порівняно з аналогічним періодом минулого року в 13 разів, «Банка Москвы» — в 10 разів, а банки ВТБ и ВТБ-24 взагалі завершили перше півріччя з багатомільярдними збитками. Однак ці збитки не завадили сплатити вже за підсумками першого півріччя нинішнього року топ-менеджерам банку ВТБ-24 нові бонуси на загальну суму 298 млн. рублів.

Провідна ідея, що нині обговорюється в рамках ЄС, — заборонити прив’язку бонусів до результатів короткострокових періодів діяльності банків, зробивши акцент на результатах у довгостроковому періоді. Банки мусять встановлювати «адекватний період», протягом якого не можна виконати опціони або продати акції, що їх видають як винагороду. Гарантованих бонусів запропоновано уникати, тобто навіть через кілька років, коли відповідну частину бонусу треба буде виплатити, вона підлягатиме скасуванню, якщо фінансовий стан банку на той момент буде негативним. Крім того, активно обговорюється ідея встановити правило, відповідно до якого у разі, якщо бонусна практика банку є ризикованою, вимоги до його капіталу і резервів також мають бути більш жорсткими.

На останньому саміті «великої двадцятки» (G20) у Пітсбурзі дійшло до того, що президент Франції Ніколя Саркозі взагалі заявив, що залишить його у разі неприйняття рішення про обмеження бонусів. Саміт у цьому питанні, по суті, звівся до боротьби франко-німецької «антибонусної» лінії та англо-американської «пробонусної». У результаті найжорсткіші — французькі — пропозиції не пройшли, однак певних домовленостей усе ж таки було досягнуто. Обмеження бонусів і дивідендів установлюватимуться регуляторами на національному рівні залежно як від доходів банків, так і від їхнього довгострокового фінансового стану. При цьому не менш як 60% бонусів (для топ-менеджерів) і 40% (для решти старших службовців) можуть бути виплачені не раніше ніж через три роки після того періоду, за який вони нараховані.

Деривативи

Уже ні в кого не викликає особливих сумнівів, що одним із головних механізмів створення фіктивних фінансових ресурсів і «віртуальної економіки» були похідні фінансові інструменти — деривативи. Задля справедливості слід сказати, що ми не
встигли серйозно залізти в «ями» таких фінансових інструментів: вітчизняні банки тільки почали працювати із сек’юритизацією активів. Хоча й вона, за великим рахунком, — похідний інструмент, який у багатьох випадках «по повній програмі» брав участь у створенні піраміди фіктивного капіталу.

Атмосфера хвацького чаду подрібнення і перемішування інвестиційними банкірами активів при створенні деривативів ще наприкінці 1980-х (до 1983 року багато сучасних видів похідних інструментів, по суті, були взагалі заборонені) майстерно описана в чудовій книзі Майкла Льюїса «Покер брехунів». Результат — повномасштабне викривлення ринкової інформації: ніхто тепер не знає, а де ж саме зосереджено ризики? «Багатошарові пироги» фондових інструментів призводили до вражаючих перетворень: нагорі піраміди — цінні папери з найвищим інвестиційним рейтингом, біля підніжжя — американські іпотечні кредити, видані особам із дуже сумнівною біографією і при завищеній оцінці вартості житла.

Досить чітко висловився з цього приводу заступник управляючого «Банк де Франс» Жан-П’єр Ландау. Його думка полягає от у чому. Ризикові ланцюжки, пов’язані з подрібненням активів, призвели до неможливості відновити їхню реальну вартість навіть для найбільш поінформованих інвесторів. Виник парадокс: як правило, фінансові інновації передбачали підвищення ефективності. Однак на фінансових ринках ефективність залежить від придатності інформації, а певні фінансові інновації справили ефект руйнації інформації. «Існував лише один шлях вийти з цього парадокса: створити і сконструювати ринкову інфраструктуру, котра зберігає інформацію, її повноту та інтегрованість. Провал системи рейтингування продемонстрував, що цього не відбулося».

Однак повернімося до деривативів. Передусім потрібно зазначити, що цей ринок фантастично сконцентрований. Аналітик Девід Оклі з посиланням на дані Європейського центробанку звернув увагу на те, що 60% кредитно-дефолтних свопів (CDS) банків сконцентровано в руках десяти їхніх контрагентів, часто інших банків.

Імовірність взаємної перехресної купівлі активів не лише остаточно заплутала ситуацію з розподілом та оцінкою ризиків, а й спричинила досить специфічні побічні наслідки: до такої ж перехресної купівлі почали вдаватися не лише приватні компанії, а й держави. Щоправда, формально без свопів, але там вони були не дуже-то й потрібні...

Уже згадуваний вище Кріс Мартенсон, вживаючи термін check kitting, який зазвичай характеризує один із різновидів шахрайств банків із чеками, описує схему так: «У цій грі центральний банк А друкує купу грошей і купує борг країни Б. Тоді центральний банк країни Б друкує купу грошей і купує борг країни А. Обидва користуються видимістю великого попиту на їхні боргові зобов’язання, і той й інший уряд отримує гроші на свої потреби, і ніхто не в програші. За винятком того, що загальний обсяг резервів центральних банків зростає і зростає (що й позначається на рахунку депо), що, зрештою, призведе до абсолютно непідйомного масштабу боргу, неконтрольованого потоку грошей або до того й іншого водночас. Якщо це здається вам шахрайством, вітаємо: ви зрозуміли суть...»

Повертаючись до деривативів, слід сказати, що найбільші гравці цього ринку формально юридично зовсім не обов’язково є банками. Так, найбільший світовий торговець на ринку кредитно-дефолтних свопів — компанія AIG (American International Group) юридично-страхова компанія. Взагалі потребує окремої розмови тенденція до «розмивання» традиційного банківського бізнесу — складно зрозуміти, що взагалі є ним тепер?

І зовсім не даремно почали активно вживати термін shadow-banks, або «тіньові банки», під якими передусім розуміють хедж-фонди! Тобто начебто формально вони й не банки, але чим вони, по суті, різняться від банків, ніхто пояснити не може. Подейкують, що Великобританія нині, як може, блокує загальноєвропейські ініціативи з посилення регулювання хедж-фондів з дуже простої причини: найбільші хедж-фонди розташовані в Лондоні.

За цілковитого потурання наглядових органів дійшло до того, що від продавців свопів навіть перестали вимагати підтвердження, що він покритий. Тобто що в продавця свопу є активи для виконання випущених ним зобов’язань. AIG саме і продала інвестиційним банкам мільярдні свопи, взагалі нічим по суті не забезпечені. Коли ж наслідки такої «бізнес-схеми» покрила держава, видавши цій компанії свіжонадруковані долари, менеджмент AIG одразу що зробив? Правильно, виплатив собі величезні бонуси, що й викликало інтерес президента Обами до питання винагород компаній, які просять величезну допомогу в держави.

Голова правління Китайської інвестиційної корпорації Лоу Цзівей порівнює операції з деривативами з «продажем замість книги її зображення в дзеркалі» і каже про необхідність позбутися 90% деривативів, пояснюючи: «Люди, особливо американці, стали вірити, ніби можуть жити на гроші, які належать іншим людям... Спочатку — на гроші інших людей у власній країні. Потім — на гроші людей зі сторони... Ми були б готові підтримати вас, хлопці, якщо це можливо. Та якщо неможливо — навіщо? Коли ми підемо, ви ж не зможете літати на Місяць по гроші. Змінюйте спосіб життя».

У червні ц.р. президент Обама вніс у Конгрес план із посилення вимог до ринку деривативів. Експерти від самого початку прогнозували багатомісячні складнощі з його проходженням. Так воно й відбувається, бо найбільші банки і деякі їхні великі клієнти відкрито виступають проти плану. Один із їхніх основних аргументів дуже цікавий для розуміння суті світової фінансової системи: деривативи значно подорожчають, а клієнтам банків доведеться тримати більше готівки. При зниженні кредитного ризику між банком і компанією натомість може виникнути серйозний ризик ліквідності для компаній.

У перекладі нормальною людською мовою це означає от що: як бачите, компанії не зможуть за рахунок свопів роздувати свої активи (а розмір активів впливає на ринкову вартість акцій). А також використовувати намальовані «активи» для розрахунків зі своїми контрагентами.

Мегарегулятор чи регулятори? Рейтингові агентства

Простіше кажучи, при тому, що й американська, і європейські моделі реформування системи регулювання фінансових ринків роблять ставку на боротьбу із системними ризиками, американська тяжіє до створення мегарегулятора, європейська — по суті, ні.

Колишній заступник голови Казначейства США Роберт Альтман, аналізуючи внесений президентом США Бараком Обамою план реформування фінансових ринків, називає існуючу американську систему регулювання фінансових ринків надто заорганізованою і дискредитованою. Так, нині для більшості малих і середніх американських банків основним органом регулювання і нагляду є Федеральне агентство зі страхування депозитів (FDIC). Інвестиційні банки регулюються Управлінням регулювання фінансового сектора (FINRA) і Комісією з питань цінних паперів і бірж (SEC). Страхові компанії регулюються не на федеральному рівні, а на рівні штатів, а хедж-фонди, по суті, не регулюються взагалі. Федеральна резервна система (ФРС, у нашому розумінні — центробанк) хоч і наглядає за найбільшими банками, проте далеко не з усіх питань. У результаті, коли відбувається банкрутство величезної компанії, наприклад Lehman Brothers, котре підриває ринки загалом, виявляється, що ніхто з регуляторів не мав достатніх повноважень для його запобігання (принаймні так стверджують самі регулятори).

Відповідно до плану президента Обами, передбачається створити чіткий список інституцій, чий розмір, структура активів або взаємозв’язки з іншими учасниками ринку можуть створювати загрозу для системи в цілому. Цей список може включати банки, страхові компанії, інвестиційні банки, хедж-фонди. Зазначені компанії повинні будуть підпорядковуватися вимогам до капіталу і ліквідності, встановлюваним єдиним регулятором — Федеральною резервною системою, обов’язком якої стане оцінка індивідуального стану кожної такої компанії з погляду того, як він може негативно впливати на систему.

Для допомоги ФРС у здійсненні зазначених функцій запропоновано створити новий орган — Раду з питань нагляду за індустрією фінансових послуг, до складу якої ввійдуть міністр фінансів разом із керівниками всіх наглядових органів, що здійснюють нагляд за фінансовими інституціями.

Іншу концепцію реформування нагляду над фінансовим сектором запропоновано для впровадження в межах ЄС. Керівник Центру Світового банку з реформування фінансової звітності Джон Хегарти загалом описав її так. Нагляд буде макропруденційним і мікропруденційним: на макрорівні його здійснюватиме Європейська рада з системних ризиків, на мікрорівні — як наглядові органи ЄС, так і національні органи нагляду.

Водночас про створення мегарегулятора не йдеться — майбутні повноваження Європейської ради з питань системних ризиків усе ж незрівнянно менші від тих, якими передбачається наділити ФРС. Загалом нагляд буде розділено між трьома самостійними блоками: банки; страховики (або страховики разом із пенсійними фондами); біржа та оборот цінних паперів. Окрім того, існують проблеми, пов’язані з розподілом відповідальності наглядових органів між національним рівнем і рівнем ЄС. Деякі країни — члени Євросоюзу побоюються, що реальні наглядові повноваження буде передано на наднаціональний рівень, а відповідати перед місцевим населенням у разі чого доведеться національним урядам.

Що важливо — саме на рівні ЄС пропонується ліцензувати рейтингові агентства, довіру до яких, м’яко кажучи, підірвано. Крім такого нового порядку ліцензування, зазначені агентства передбачається зобов’язати розкривати інформацію про угоди з клієнтами в частині винагород за процедури рейтингування (до речі, як і в американському плані), а також забезпечити ротацію аналітиків задля підвищення об’єктивності оцінок.

Хоча в плані Б.Обами також запропоновано низку вдосконалень діяльності рейтингових агентств, потрібно зазначити, що чималу роботу в цьому напрямку в межах своїх повноважень уже виконала американська Комісія з цінних паперів і бірж. Так, полегшено порядок обстоювання інвесторами своїх інтересів у суді у разі помилок рейтингових агентств. В окремих судових процесах за позовами інвесторів такі агентства вже почали залучати як співвідповідачів із емітентами, яким було виставлено явно неправильний рейтинг. А самі агентства повинні будуть звітувати про суми виручки від своїх найбільших клієнтів.

Також агентства муситимуть подавати докладнішу інформацію про історію рейтингових оцінок компаній. Їм буде надано доступ до даних про структуровані фінансові продукти, щоб вони могли оцінювати їх без звернень із боку емітентів.

Голова Комісії з питань цінних паперів і бірж Мері Шапіро пояснила нові заходи так: «Ці пропозиції необхідні, оскільки інвестори найчастіше беруть рейтинги до уваги, приймаючи рішення про купівлю чи продаж якогось цінного паперу. Така довіра зробила їм (інвесторам) погану послугу в останні роки, і наше завдання полягає в тому, щоб зробити все можливе для підвищення надійності та сумлінності рейтингових дій».

При підготовці статті використано матеріали Альбахського економічного форуму, газети The Financial Times.