Підтримати
Росіян, бажаючих вбивати українців не меншає — сотні тисяч укладених контрактів з армією РФ за 2025 рік
У викладі Владіміра Путіна перемога Росії вже настільки близька, що її начебто майже можна торкнутися. Час неоімперських держав ось-ось настане. Навіть Америка нібито стає на їхній бік. Демократії — і передусім європейські — опиняються на боці історії, що програє. Про це пише Пітер Померанцев — автор книжки «Як виграти інформаційну війну: пропагандист, який перехитрив Гітлера», старший науковий співробітник Інституту SNF Agora при Університеті Джонса Гопкінса, у матеріалі для Financial Times.
Усередині країни російський президент вихваляється тим, що подолав західні санкції й гарантував економічну та соціальну стабільність. На фронті в Україні він заявляє про «стратегічну ініціативу», оскільки його армія, за його словами, просувається до повного захоплення Донбасу.
«Або ми звільняємо ці території силою, або українські війська залишають їх», — попереджає він. Його оборонні заводи, за словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте, виробляють боєприпаси вчетверо швидше, ніж здатен Альянс.
Цю історію підхоплює й американське керівництво. Джей Ді Венс прогнозує, що Росія захопить Донбас. Дональд Трамп, коментуючи кадри московського військового параду, нібито сказав своїм помічникам, що армія Путіна виглядає «непереможною».
Сполучені Штати пов’язують надання Україні гарантій безпеки з поступками територіями. Чи справді Трамп вірить у путінський наратив про всепереможну Росію, чи лише удає це, аби змусити Україну піти на поступки, — інколи важко зрозуміти. Але і Путін, і Трамп чудово усвідомлюють: у світі, де ми живемо, вирішальне значення має здатність нав’язати власну історію.
Якщо Путін зможе нав’язати свою — що перемога Росії неминуча, — він отримає кращі позиції на переговорах або зможе звинуватити в їхньому провалі Україну та Європу. Війна в Україні від самого початку має подвійну природу: це конфлікт у стилі початку ХХ століття, де здобутки вимірюють кілометрами, і водночас боротьба в глобальному інформаційному просторі, де факти можна переосмислювати. Військові теоретики говорять про домінування ескалації, але дедалі важливішим стає домінування наративу.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
У кремлівському викладі ця війна ніколи не була лише про Україну — вона є частиною цілого комплексу взаємопов’язаних геополітичних драм, у кожній з яких Росія заявляє про власну перемогу. Ця ширша історія має свого героя — мужню, відроджену Росію, що долає агресивне НАТО, яке загрожує їй і у військовому, і в цивілізаційному сенсі. Це НАТО, мовляв, прагне розчленувати Росію. Тож Росія мусить бити першою.
Тут сприйняття має ще більше значення. Трансатлантичний альянс тримається на образі американської рішучості та спільних цінностей із Європою. І те, і інше щодня підточується. Погрози Трампа анексувати Гренландію дали тріщину у й без того крихкій конструкції.
Російська пропаганда із задоволенням це підхоплює. У популярній таблоїдній «Комсомольской правде» в грудні з’явилася колонка, де стверджувалося, що Трамп тепер бачить у Росії «потенційного партнера», а Європу — як «ліберальну цитадель, яку необхідно зруйнувати». У такому баченні Європа уособлює набір цінностей, що відмирає, — тих самих, які захищають права малих держав і ще менших людей.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
І все ж, попри зовнішню силу, путінський наратив можна зруйнувати. У 2026 році Росія стикається з системними вразливостями — як усередині країни, так і на міжнародній арені. Ліберальні демократії здатні змінити динаміку. Але для цього їм потрібно навчитися підривати російську «велику історію», водночас зводячи власні дії в цілісний наратив ефективності та рішучості. Це важливо незалежно від того, чим завершаться поточні тристоронні переговори між США, Росією та Україною або будь-які домовленості щодо українських територій. На кону — питання, чи зможуть демократії середнього масштабу триматися разом і відстояти себе у світі хижих держав.
«Йдеться не про піар чи маніпуляції, — каже Марк Лейті, колишній керівник зі стратегічних комунікацій НАТО. — Йдеться про усвідомлення того, що політика й дії формують характер і стають частиною великої історії, яку ви розповідаєте. Спершу ви визначаєте чіткий наратив, а потім робите кроки, які його підкріплюють. Наратив — це стратегія у формі історії».
Щоб побачити крихкість кремлівського наративу, достатньо поглянути на фронт. Наприкінці 2025 року Путін урочисто оголосив про захоплення Куп’янська. Президент України Володимир Зеленський, який завдяки телевізійній кар’єрі добре розуміється на наративній політиці, після цього зняв себе на відео просто в місті. Російська пропаганда відповіла роликами з нібито входом російських військ у Куп’янськ — але згодом з’ясувалося, що насправді ці підрозділи відступали.
За кілька місяців я пишу цей текст у промерзлому Києві, де російські удари знову й знову виводять з ладу енергосистему. Якщо Путін сподівається, що нестача тепла й світла викличе протести проти української влади й підштовхне до капітуляції, то цей план не спрацьовує: наразі жодних ознак масових протестів немає, а останні опитування показують посилення готовності продовжувати війну.
Головний внутрішній наратив Путіна полягає в тому, що саме він є «сильною рукою», здатною зберегти стабільність після хаосу розпаду СРСР і економічного краху 1990-х років. Путін і його оточення, сформоване вихідцями з радянських спецслужб, зациклені на тому, наскільки швидко радянський режим утратив контроль. Це глибинне відчуття небезпеки пронизує його парадоксальне правління. У Росії немає виборів — але Кремль постійно нервує. Влада безупинно проводить опитування, намагаючись з’ясувати, чи можливі протести. І щоразу, коли виникає загроза втрати контролю, Путін відступає.
Найяскравіше це проявилося під час повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли сотні тисяч людей втекли з Росії, побоюючись мобілізації, а економіка на короткий час опинилася у вільному падінні. Після цього Путін запропонував нову «соціальну угоду», профінансовану нафтовими доходами та оборонними витратами: середній клас у великих містах уникає безпосередніх наслідків війни, тоді як бідніші регіони отримують величезні виплати за службу. Ця модель зберігала стабільність протягом трьох років. Але тепер вона починає руйнуватися.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Тріщини видно в системі набору до армії. Доля російського солдата завжди була суперечливою. З одного боку — підписні бонуси, що дорівнюють заробітку за все життя, інколи до 50 тисяч доларів. З іншого — потрапивши всередину системи, доводиться віддавати значну частину грошей.
«Солдати скаржаться, що приблизно 50–70% їхнього доходу йде на хабарі командирам, аби уникнути відправлення на передову, а також на купівлю спорядження, зокрема дронів і форми», — пояснює Любов Цибульська, українська експертка зі стратегічних комунікацій, яка відстежує дописи російських військових.
Кремль дедалі відчайдушніше шукає охочих підписати контракт. Російський інтернет рясніє історіями про примус до служби. Людям із невеликими боргами надходять «пропозиції» піти в армію в обмін на їх списання. Росія вже давно дозволяє засудженим служити в обмін на помилування, але тепер такі пропозиції лунають прямо в залах суду.
Путін наказав викликати резервістів і розширив призов. Часто це стосується молодих чоловіків із середнього класу, які проходять обов’язкову підготовку. Формально їх не мають відправляти на фронт, але родини побоюються, що їх примусять підписати контракт. Путін поставив на карту власну репутацію, пообіцявши захопити решту Донбасу. Але для цього він ризикує наблизитися до прихованої де-факто масової мобілізації — потенційного моменту нестабільності.
Змінюється і економічна угода, яку Путін запропонував країні.
«Найбільшим викликом для Путіна цього року стане бюджет», — каже Олександр Коляндр, дослідник Центру аналізу європейської політики й автор вигнаного російського видання The Bell.
Бюджетний дефіцит Росії у 2025 році сягнув 2,6% ВВП — у п’ять разів більше, ніж планувалося, тоді як уряд очікує, ймовірно надто оптимістично, 1,6% цього року. Не маючи змоги скорочувати витрати й не маючи доступу до світового капіталу, Росія може позичати лише всередині країни, накопичуючи борги й розганяючи інфляцію, зазначає Коляндр.
На міжнародній арені путінський наратив також не такий упевнений, як здається. За останній рік Росія втратила режими, які підтримувала, — у Сирії, зазнала приниження у Венесуелі. Хитається іранський режим — союзник у постачанні озброєнь і обході санкцій.
Не завжди успішною є й гібридна війна Росії в Європі. Приклад — Молдова, де Росія витратила сотні мільйонів євро на кібератаки, підкуп виборців, проксі-партії, насильницькі групи й медіавплив, аби схилити парламентські вибори 2025 року на свою користь. Проте багато секторів молдовського суспільства дали відсіч. Правоохоронці викрили схеми підкупу, журналісти-розслідувачі — троль-ферми, проєвропейські медійні організації працювали з аудиторіями, вразливими до дезінформації.
Проєвропейські партії перемогли. Якщо Молдова — найбідніша країна Європи з населенням 2,4 мільйона — змогла відбити російські гібридні атаки, то чому цього не може зробити решта континенту?
Російський наратив перемоги має вразливості і вдома, і за кордоном, але ці сигнали слабкості рідко складають у єдину картину. Перший крок для України та її союзників — робити це постійно, показуючи, чому Путін не повинен отримати все, чого прагне на переговорах.
Але підрив російської історії — лише початок. Союзники України мають навчитися проєктувати власну силу.
«Потрібно визначити головного героя, його мету і шлях до неї», — пояснює Лейті.
Почнімо з питання «хто» є цим актором. Росія і США використовують слово «Європа» як синонім слабкості й пасивності. Натомість Україні та її союзникам слід мислити спільнотою демократій, до якої входять країни ЄС, що прагнуть стримувати Росію, Україна, Канада, Велика Британія, Австралія, Японія та інші.
Їхній спільний інтерес — не допустити, щоб неоімперські хижацькі держави диктували їм умови. Це об’єднує і консерваторів, і лібералів — від націонал-консервативної прем’єр-міністерки Італії Джорджі Мелоні до ліберального «яструба» Дональда Туска в Польщі. Такий підхід відкидає мертву мову «порядку, заснованого на правилах», що залежав від Америки, і пропонує бачення, в якому демократії самі беруть під контроль власну безпеку й добробут.
Одні з найгостріших формулювань цієї ідеї належать українському філософу Володимиру Єрмоленку.
«Європейські ідеї початку ХХ століття крутилися навколо питання, як малі республіки можуть чинити опір агресивним імперіям — тоді Росії та Німеччині, — сказав він мені. — Ми знову повернулися до цього виклику. Після Другої світової війни Європа пов’язувала свою ідентичність із пацифізмом і переговорами. “Добро” асоціювалося з жертвою. Але бути антиімперським — означає також уміти захищатися».
Головна проблема для такої спільноти завжди полягала в питанні лідерства. Російська влада персоніфікована в Путіні. Сполучені Штати стали Трампом. А тут? Це не може бути президентка Європейської комісії. Європейський Союз створювався для розмивання лідерства й придушення різких наративів у нескінченних переговорах. І ця спільнота за визначенням не може будуватися навколо одного національного лідера. Генеральний секретар НАТО надто пов’язаний зі США, щоб діяти незалежно.
Але саме відсутність єдиного лідера може стати перевагою. Існує набір потужних інструментів, які можна задіювати по-різному: Європейський Союз — для економічної війни та фінансування оборонного виробництва; НАТО — для стримування; Україна — для кінетичних дій на території Росії; мережа протидії гібридним загрозам, що охоплює держави й громадянське суспільство.
Завдання — навчитися використовувати ці інструменти без опори на США, як раніше.
«Втратити старшого партнера останніх 60 років — страшно, але водночас це звільняє», — каже Майкл Ігнатьєв, колишній канадський політик і професор історії Центральноєвропейського університету. «Ми не використовуємо ту суб’єктність, якою володіємо».
Саме інший канадський політик, Марк Карні, озвучив цю ідею на Всесвітньому економічному форумі в Давосі минулого місяця, закликавши ліберальні демократичні «держави середнього масштабу» діяти рішучіше. Оскільки жодна з них не здатна зробити це самотужки, потрібна система, де голос кожного має значення. Їхні демократичні цінності — не просто ідеали, а складова тієї моделі сили, яка необхідна для виживання.
Які ж дії можуть змінити наратив потенційних переговорів у короткостроковій перспективі й закласти основу вільного й безпечного простору для конкуренції демократій із хижацькими державами в довшій?
Візьмімо російську гібридну кампанію з розколу Європи щодо підтримки України: диверсії, дезінформацію, кібератаки, що охоплюють континент. Це дешеві інструменти, які часто застосовують через посередників. Тож коли загадкові актори запускають дрони, аби вивести з ладу аеропорт Копенгагена, або коли на німецьких оборонних заводах спалахують дивні пожежі, європейці нерідко не можуть навіть прямо назвати винуватця — не кажучи вже про ефективну відповідь. У результаті вони виглядають ще слабшими.
Мережа протидії гібридним загрозам могла б діяти значно рішучіше: прямо приписувати операції Росії та вживати заходів, які змусили б її пошкодувати про агресію. Тоді широкий арсенал інструментів, яким володіють демократії, перетворюється на їхню перевагу — Росія просто не знатиме, звідки прилетить удар. Це будуть кібератаки? Інформаційні операції? Економічний тиск, що підриває міжнародні позиції Росії? Надання Україні можливостей завдавати глибших ударів по території Росії? Захоплення суден, які перерізають кабелі в Балтійському морі? У такому разі вся логіка «гібридної війни» раптово перевертається.
Зрештою, військове розширення Кремля залежить від продажу нафти. Союзники України сигналізують, що по цьому джерелу можна бити. У січні група європейських країн попередила, що блокуватиме танкери так званого «тіньового флоту» в Балтійському морі. Франція вже затримала один такий танкер у Середземному морі. Індія, яка нещодавно підписала торговельну угоду з Європейським Союзом, обмежила доступ окремих суден до своїх портів. Подекуди інтереси США та Європи все ще збігаються: Сполучені Штати зупинили судна «тіньового флоту», що працюють з Венесуелою.
Жоден окремий крок не розв’яже всіх проблем — Росія завжди відповідатиме. Мета полягає в тому, щоб держави середнього масштабу продемонстрували: вони здатні бути більшими, ніж проста сума їхніх можливостей, і постійно нарощували тиск на Росію з несподіваних напрямів, підриваючи впевненість Путіна у власному наративі.
Щоб до них ставилися серйозно, необхідно також показати довгострокові наміри — передусім у сфері оборонного виробництва. Один зі способів прискорити цей процес — об’єднати потенціали України та Європи. У Європи є гроші, в України — технології та бойовий досвід. В Україні озброєння розробляють, тестують і виробляють значно швидше, ніж у Європі.
Як зазначала колишня заступниця міністра інфраструктури України Олександра Азархіна під час заходу в британському аналітичному центрі Міжнародного інституту стратегічних досліджень у грудні, необхідно зробити два ключові кроки:
- змінити українське законодавство у сфері інтелектуальної власності, привівши його у відповідність до норм Європейського Союзу,
- а також лібералізувати експортний контроль між Україною та країнами-партнерами.
У світі, де верховенство права дедалі більше деградує, нібито склеротична Європа може виглядати все привабливішим безпечним притулком. Замість символу безпорадності, яким її намагаються зобразити Америка та Росія, демократії середнього масштабу здатні перетворитися на маяк — добре захищений, безпечний простір, де верховенство права й безпека є основою добробуту. Альтернатива цьому — дозволити себе залякати й змусити до покори.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google