Венесуельська нафта — відлуння війни чи пробна куля?

Минулої неділі в нафтогавань Одеського морського порту зайшов танкер «Морська зірка» (Sea Star) із 80 тис. тонн венесуельської нафти. Сировина призначена для Мозирського НПЗ у Білорусі, куди з України цей вантаж буде доставлений залізницею.

Поява танкера стала наслідком нафтової війни між Мінськом і Москвою. З 1 січня 2010 року продукти переробки нафти, у тому числі нафтохімічна сировина, які поставляються з Російської Федерації в Білорусь, обкладаються вивізним митом.

Нині Москва пропонує Білорусі зберегти обсяг безмитних поставок нафти для внутрішнього споживання на рівні 6—6,3 млн. тонн. Але Мінськ такі обсяги не влаштовують, що загострило відносини між сторонами та сприяло інтенсивному пошуку альтернативної нафтової сировини.

Власне, Мінськ і раніше прагнув здійснювати разом із Венесуелою енергопроекти. Спільні підприємства вже видобувають там до мільйона тонн нафти на рік, однак ще недавно прямі поставки в Білорусь не планувалися. Видобуту продукцію хотіли продавати в Західній півкулі.

Однак уже в березні під час візиту білоруського президента Олександра Лукашенка в Каракас було заявлено про прямі поставки південноамериканської нафти. У квітні з питання транзиту венесуельської нафти з Одеси було створено й спільну українсько-білоруську міжурядову робочу групу.

Білоруси анонсували, що поставлятимуть з Венесуели близько 4 млн. тонн нафти на рік, що еквівалентно одному танкеру класу «Морської зірки» на тиждень. Сировина надходитиме на переробку, а потім нафтопродукти реалізовуватимуть у третіх країнах (включаючи Україну). Мінськ навіть заявив, що ЗАТ «Білоруська нафтова компанія» уже створило в Києві дочірнє підприємство, яке займатиметься питаннями доставки нафти з Венесуели в Білорусь і експорту нафтопродуктів в Україну.

З технічної точки зору, невирішуваних проблем не має бути. За словами начальника Одеського морського порту Миколи Павлюка, саме перевалка транзитної нафти не є проблемною. Життєздатність маршруту більше залежить від синхронізації роботи нафтобаз, які надають ємності, та наявності достатньої кількості залізничних цистерн. А також від транспортних тарифів.

І хоча венесуельська нафта більш якісна, її доставка обходитиметься явно дорожче, ніж російської (цикл транспортування від річки Оріноко до Білорусі передбачає три тижні танкерного перевезення і два тижні залізничного).

Отже, для мінімізації витрат від Києва спробують вибити максимально можливі знижки. Та говорити про них можна буде тільки у разі організації справді регулярних поставок.

Поки Мінтрансзв’язку України стримано заявило, що «нині рентабельність варіанта транспортування нафти для Білорусі через Одеський порт і далі залізницею вантажоодержувачу розраховується економістами».

Цікаво, що О.Лукашенко вже заявив, що російська «Славнефть», якій належить 42,6% акцій НПЗ, у жодному разі не повинна одержувати доходи від переробки цієї нафти. Утім, у самому Мозирі поки що не коментують можливої рентабельності процесу.

У принципі, незалежно від результату експерименту, для України він безсумнівно корисний. Як мінімум, буде отриманий досвід організації альтернативних поставок нафти, а також дані його економічних витрат.

У майбутньому такий досвід може стати у пригоді.