Українські нотки в турецькому марші: нові реалії енергополітики

Прем’єр-міністру Турецької Республіки Реджепу Тайіпу Ердогану належить один із тих крилатих висловів, які дуже вдало характеризують сучасну роль Туреччини на світовій політичній і економічній арені: «Туреччина — це крайня східна точка Заходу і крайня західна точка Сходу». Сьома економіка в Європі і сімнадцята — у світі, друга армія в НАТО після США, 76 мільйонів населення, середній вік якого 27,7 року, не можуть не братися до уваги основними геополітичними гравцями при обговоренні будь-якої проблеми — починаючи з близькосхідного врегулювання і закінчуючи транспортуванням нафти і газу.

Туреччина межує з країнами Близького Сходу, Кавказу і Балкан, контролює стратегічні протоки і прагне відігравати дедалі більшу роль у діалозі Східної і Західної цивілізацій. Зовсім не випадково новообраний президент США Б.Обама свій перший знаковий закордонний візит здійснив саме в Туреччину, а Джордж Фрідман, засновник інтернет-групи стратегічного аналізу «Стратфор», прогнозує, що вплив цієї країни вже через 20—30 років вийде далеко за межі Чорноморського регіону і Близького Сходу. На його думку, вже в середньостроковій перспективі Туреччина перетвориться на стратегічного гравця світового класу. Зверніть увагу: у той час, коли багато країн борються за прихильність МВФ, глава турецького уряду заявляє, що підпише угоду з фондом тільки на умовах Туреччини. Уряд країни послідовно і з гідністю веде переговори про вступ до Європейського Союзу і вміє наполягати на своєму, коли йдеться про обрання генсека НАТО. Економічна криза торкнулася і цієї країни: істотне падіння ВВП і експорту, зростання безробіття. Разом з тим — жодного збанкрутілого банку, стабільна валюта, розгортання будівельного буму.

Саме ця надзвичайна стабільність, яка зберігається протягом уже кількох років, дала змогу Туреччині здобути і зміцнити імідж держави, з якою можна мати справу. Саме з цією країною ведуть діалог і США, і Росія, і ЄС щодо багатьох ключових питань міжнародної політики, у тому числі щодо найбільших інфраструктурних проектів, які можуть змінити геополітичну конфігурацію безпосередньо поблизу кордонів України.

Слід особливо підкреслити, що для нашої країни Туреччина — це не тільки популярне місце відпочинку, а й держава, з якою ми маємо багатомільярдний товарообіг з найбільшим серед усіх торговельних партнерів додатнім сальдо. Ми не можемо не враховувати, що Туреччину обрано непостійним членом Ради безпеки ООН, її представник Джейла Пазарбазіолу очолює місію МВФ в Україні, Мавлют Чавушоглу є віце-президентом Парламентської асамблеї Ради Європи, а Шенес Єрзік — віце-президентом УЄФА.

Проте серед найважливіших для України стратегічних проблем, розв’язання яких безпосередньо стосується наших геополітичних інтересів і роль Туреччини в яких є визначальною, варто виокремити створення нових маршрутів транспортування нафти і газу із Середньої Азії і Прикаспійського регіону в Європу. Нафтопровід Баку—Тбілісі—Джейхан (БТД) потужністю до 1 млн. барелей нафти на день уже дозволив якісно змінити ситуацію на Кавказі: Азербайджан одержав доступ до глибоководних портів Середземномор’я, а Грузія стала транзитною країною. З приходом у Джейхан іракської нафти з Кіркука, а також — у перспективі — єгипетського та іракського газу цей порт набуде значення, порівнянного тільки з роллю основних портів Перської затоки.

Цей рік ознаменувався різким посиленням активності як експортерів, так і споживачів енергоресурсів у контексті створення нових, альтернативних один одному маршрутів транспортування нафти і газу. Проте якщо нафта є глобальним товаром, який відносно легко транспортувати, унаслідок чого світовий ринок нафти достатньо диверсифікований, то газ є мало не єдиним продуктом, що зберігає яскраво виражену «регіональність». Саме тому природний газ, точніше — визначення маршрутів його транспортування, належить нині до найнагальніших проблем економіки, та й політики загалом.

Простого погляду на карту розроблюваних у Росії і Центральній Азії родовищ, а також уже діючих і планованих газопроводів достатньо, щоб побачити: фактично на сучасному етапі йдеться про формування в Євразії трьох енерготранспортних коридорів: Північного («Північний потік», Ямал—Західна Європа), Центрального — через Україну і Південного — через Туреччину («Набукко», «Південний потік», «Блакитний потік» і «Блакитний потік-2»). При цьому, якщо будівництво «Північного потоку» усе ж таки орієнтоване на розробку нових родовищ і питання щодо цього проекту полягає швидше в його політичній і економічній доцільності, а також у розв’язанні екологічних проблем, то формування Південного коридору здійснюється на цілком інших засадах і має для України принципове значення. Справа в тім, що в Росії немає нових джерел газу для наповнення трубопроводів «Південний потік» і «Блакитний потік-2», особливо зважаючи на проголошені під час серпневого візиту в Туреччину прем’єр-міністра Росії В.Путіна наміри збільшити потужність «Південного потоку» до 63 млрд. кубометрів газу на рік.

До речі, під час цього візиту і після нього різні російські чиновники і представники «Газпрому» неодноразово повідомляли, що Туреччина дала добро на проходження «Південного потоку» через свої територіальні води.

Хотілося б внести ясність: Туреччина дала добро на проведення попередніх геолого-геофізичних досліджень у районі планованого проходження маршруту цього газопроводу, а рішення щодо ступеня участі Туреччини в проекті буде прийнято лише після одержання звіту про ці роботи і з урахуванням усього комплексу геополітичних і екологічних чинників.

Є обгрунтовані сумніви, що Туреччина стосовно «Південного потоку» так легко дасть згоду: не можна не брати до уваги позиції ЄС, який, хоча й не без внутрішньої боротьби за участі Німеччини, Франції та Італії, усе-таки прийняв рішення про віднесення проекту «Набукко» до пріоритетних. При цьому на політичному рівні ці два проекти оголошені «не конкуруючими», хоча для професіоналів абсолютно очевидно — просування ідеї «Південного потоку» має однією з цілей загальмувати, а в ідеалі — стати на заваді будівництву газопроводу «Набукко». Для інтересів «Газпрому» на Балканах і в Центральній Європі вкрай небажаним є вихід на ринок реального альтернативного газу, на який розрахований «Набукко». Адже цей газопровід планується наповнити азербайджанським, а також туркменським, іракським, іранським і навіть єгипетським газом. Безумовно, станом на сьогодні існують проблеми з наповненням «Набукко», проте свого часу ті самі «експерти» сміливо говорили і про ефемерність нафтопроводу БТД, а він став реальністю.

Оскільки джерела газу для «Набукко» є не російськими, а його потужність становитиме усього 31 млрд. кубометрів, цей проект не є конкурентом основному — Центральному маршруту транспортування природного газу в Європу через Україну. Водночас концепція «Південного потоку» передбачає значний перерозподіл обсягів експортованого газу з «українського» маршруту на «чорноморський».

На офіційному рівні «Газпром» заявляє про наміри використовувати «Південний потік» для транспортування насамперед туркменського газу. Проте погляньте на карту — важко пояснити, навіщо в такому разі Туркменистану відправляти газ у тривалу подорож навколо Каспійського моря, якщо будівництво прямої лінії Туркменистан—Азербайджан обійдеться незрівнянно дешевше і дасть змогу уникнути вкрай високих технологічних та екологічних ризиків «Південного потоку».

Питання про ціну цього проекту взагалі зі сфери сюрреалізму. Де візьмуться необхідні 20—25 млрд. євро для будівництва вкрай складної підводної частини, не розуміє ніхто, у тому числі й автори ідеї. Італійська компанія Eni сміливо заявляє, що знає, як будувати такі маршрути, проте планована «труба» буде найдовшою і найглибоководнішою з відомих. Не вирішено питання навіть про те, чи треба будувати проміжну компресорну станцію (до речі, у безпосередній близькості від наших територіальних вод), а також чимало інших проблем. Попереду — складна процедура узгодження екологічної складової, але ініціатори проекту вже радісно і з максимальним використанням підвідомчих ЗМІ повідомляють про дедалі більший список країн, які приєдналися до «Південного потоку»: Італія, Туреччина, Болгарія, Сербія, Греція, Хорватія. Усім обіцяють усе. Вкрай показовими є зусилля щодо залучення і Румунії, але ж зрозуміло, що «румунська» точка виходу «Південного потоку» на сушу потребує проходження через територіальні води України. Навіщо ж усе це робиться, причому із залученням Туреччини?

Окрім уже згаданої вище мети перешкодити реалізації «Набукко», є ще одне, не менш важливе завдання — шляхом імітації широкої міжнародної підтримки «Південного потоку» створити додатковий інструмент впливу на Україну. Економічна криза, яка завдала серйозних збитків «Газпрому» і призвела до різкого скорочення споживання російського газу практично всіма традиційними його покупцями, колись завершиться. Вже наступного року російський енергогігант планує діяти послідовно з тим, аби повернути втрачені позиції, і йому просто життєво необхідно бути впевненим, що ситуація в Україні перебуває «під контролем». Зокрема, це стосується тарифів на транспортування, а також збереження російського впливу на українську енергетичну політику. Адже якщо Україна фактично ввійде в Європейський енергетичний простір (а після підписання відповідного меморандуму з ЄС цей процес набув цілком реальних обрисів), Росія може справді постати перед необхідністю вести з Україною діалог мовою ЄС, а це не так просто порівняно з нашим СНДівським суржиком.

В усій цій непростій ситуації українській стороні слід виявляти витримку, що грунтується на розумінні простого факту: ніякі обхідні труби, потоки та угоди не дозволять у досяжному для огляду майбутньому обійтися без України в контексті забезпечення транзиту російського і каспійського газу в Європу. При цьому насамперед від нашої країни потрібне надійне технологічне забезпечення цього процесу, а отже — реалізація Меморандуму Україна—ЄС і подальша інтеграція в Європейський енергетичний простір. Навіть якщо уявити, що всі російські «потоки» побудовано, потреби Європи в газі на той час будуть такими, що Україна, поза сумнівом, збереже за собою статус основного транзитера, якщо, звісно, на той момент українська інфраструктура відповідатиме необхідним стандартам надійності і безпеки. При цьому, однак, ми не маємо права забувати і про співробітництво із сусідами, серед яких одним із найбільш перспективних є Туреччина.

Дивно, але факт: цілі України і Туреччини зі зміцнення і розвитку транзитного потенціалу збігаються. Створення центральноєвропейського ринку газу у разі реалізації проекту «Набукко» і приходу на австрійську газорозподільну станцію «Баумгартен» каспійського газу вигідне не тільки безпосереднім його споживачам, а й Україні з урахуванням усього комплексу геополітичних чинників. Руйнація монополії «Газпрому» приведе до ослаблення залежності балканських держав і країн Центральної Європи від російського постачальника, отже, сприятиме реалізації ними більш самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. Не можна також виключати зниження цін на основі ринкових механізмів, що стане додатковим аргументом і в контексті визначення ціни для України. Українські виробники труб і компресорних станцій зможуть узяти особисту участь у будівництві трубопроводів через Туреччину, зважаючи на вже наявний позитивний досвід двостороннього співробітництва.

Проте не газом єдиним живе ринок. Уряд Туреччини прийняв політичне рішення побудувати кілька атомних станцій, і перший тендер зараз перебуває на завершальній стадії. Тут також відкриваються певні можливості для українських виробників. Останнім часом активізувалася дискусія про реалізацію проекту нафтопроводу Самсун—Джейхан, що уже з десяток років розглядається як один із найважливіших маршрутів транспортування нафти з басейну Чорного моря в Середземне, оминаючи перевантажені протоки Босфор і Дарданелли. Цим нафтопроводом можна було б транспортувати і російську, і казахську нафту в глибоководний порт Джейхан і далі на світові ринки.

Проте доцільно розглянути також інший варіант: у разі потреби реверсним маршрутом Джейхан—Самсун у басейн Чорного моря могла б надходити високоякісна іракська нафта з Кіркука, де вже активно працюють турецькі компанії. Нещодавно Туреччина взялася за створення власного танкерного флоту і цілком спроможна забезпечити перевезення нафти із Самсуна в Україну. За наявності в Україні технологічних потужностей з переробки легкої іракської нафти цей маршрут може становити безсумнівний інтерес з погляду диверсифікації ринку нафти, оскільки сьогодні українські заводи практично цілком орієнтовані на російську нафту марки urals.

Сучасна Туреччина прагне стати повноцінною транзитною державою, розглядаючи цей статус як важливий механізм зміцнення економіки і політичної ваги країни. За останній час турецькі компанії підписали угоду про поставки газу з Ірану, домоглися перегляду умов контрактів із Росією щодо поставок газу балканським маршрутом, розпочали практичні роботи на шельфі Чорного моря і будівництво нових сховищ газу поблизу LNG терміналів під Стамбулом. Цього року в Анкарі відбулося підписання ключової угоди про реалізацію проекту Nabucco. Турецький уряд має і політичну волю, і ресурси для того, щоб реалізувати намічене. Тому вкрай важливо підтримувати українсько-турецький діалог як на найвищому рівні, так і на рівні експертів і компаній, аби не залишитися осторонь геополітичних проектів, які вже в найближчі роки реалізовуватимуться в безпосередній близькості від наших кордонів.