Тягар нафтового багатства

Черговий привід згадати про економічний парадокс, відомий як «сировинне прокляття». Виник він у зв’язку з бурхливою дискусією про те, як суверенному іракському уряду слід розпорядитися своїми нафтодоларами. Про цей парадокс заговорили наприкінці минулого століття, коли з’ясувалося: володіння природними багатствами не лише не сприяє успішнішому економічному розвитку країни, а й істотно гальмує його. Правда, так відбувалося не завжди, а лише приблизно з другої половини ХХ століття, проте порівняльні результати темпів економічного розвитку країн, багатих на природні ресурси та змушених обходитися без них, досить вражаючі.

Так, якщо середні темпи зростання ВВП у країнах, частка сировинного експорту в яких була незначною, становили від 2,4 (для малих країн) до 4,7% (у разі великих держав), то для експортерів нафти цей показник набув від’ємного значення і дорівнював —0,7%. До того ж, понад половина населення країн, які активно експортують нафтові запаси, існує на суму менш як один долар на день. І це при тому, що ціни на нафту за останні 30 років зросли в абсолютному вираженні майже в 15 разів, і доходи від її продажу на світових ринках обчислюються сотнями мільярдів доларів.

Економісти запропонували кілька пояснень цього парадоксу. Передовсім світові ціни на сировину відзначаються набагато більшою нестабільністю, ніж ціни на промислову продукцію. Коливання цін на нафту часто породжують небезпечний цикл, який призводить до того, що держави спочатку несамовито витрачають гроші, а потім, після різкого падіння цін, залишають витратні й дорогі проекти нереалізованими.

Крім того, зростання цін на експортовану сировину спричиняє зміцнення національної валюти, що викликає подорожчання й інших видів експорту, роблячи їх менш конкурентоспроможними на світовому ринку. Після обвалу цін на сировину зазвичай з’ясовується: відтік трудових ресурсів і капіталу призвів до різкого скорочення основних секторів промислового виробництва, а коштів, здатних стимулювати їхній розвиток, у держави немає.

І все-таки найзгубніший вплив сировинний експорт справляє на політичну ситуацію в країні. Державному апарату не доводиться докладати величезних зусиль для забезпечення достатньої податкової бази, правопорядку, що дозволяє ці податки зібрати, і системи справедливого розподілу державних коштів. У результаті більшість країн — експортерів нафти вирізняється рекордними показниками корупції і неефективності управління.

І навпаки, стосовно країн, які практично не мають природних багатств, почали вживати термін «економічне диво». Японія, батьківщина цього явища, відзначається крайньою убогістю природних багатств, як, утім, і Гонконг, і багато інших країн, які зробили ставку на розвиток високотехнологічних галузей промисловості й досягли вражаючих результатів.

Правда, серед тих, хто має великі запаси нафти, усе-таки є щасливі винятки. Це передусім Норвегія і Канада, а також Індонезія і Малайзія. Нерідко наводять як позитивний приклад і Ботсвану, яка зуміла зробити своє алмазне багатство запорукою національного процвітання.

Саме досвід країн, що подолали «сировинне прокляття», викликає в аналітиків найбільший інтерес. Добре, якщо нафтовий бум обрушується на країну на тому етапі, коли в ній уже сформувалися розвинені демократичні інститути, здатні забезпечити громадський контроль над ефективністю витрачання надприбутків. Економічна історія знає три основні шляхи їхнього розподілу: відверта узурпація цих надприбутків невеликою групою людей, чи то від імені держави чи на основі приватної власності, створення спеціального фонду розвитку, а також прямий перерозподіл доходів між усіма громадянами країни.

Першим шляхом пішли Росія і Нігерія, і досвід жодної із них не можна вважати позитивним. У останньому випадку статистика особливо показова: понад 100 млрд. дол., виручених від продажу нафти, розграбовано, а кількість людей, котрі живуть за межею бідності, збільшилася в Нігерії з 19 млн. 1970 року до 90 млн. у 2000-му. При цьому, якщо 30 років тому 2% найбагатших людей у країні мали доход, порівнюваний із доходом 17% найбідніших, то нині доход тієї самої частки багатіїв дорівнює доходу 55% населення.

Порівняно з цим варіантом управління нафтовим багатством країни створення спеціальних фондів видається набагато прогресивнішим кроком. Такі фонди вже кілька десятиліть діють у Норвегії і Кувейті, від кінця 1990-х були створені в Колумбії і Венесуелі, а зараз створюються в Азербайджані, Чаді, Східному Тимурі, Сан-Томе і Прінсіпі. Метою цих фондів є стабілізація витрат держави — нагромадження коштів у сприятливі періоди й раціональне витрачання їх у періоди різкого зниження цін на нафту, а також інвестування соціально продуктивних програм.

Проте практичний досвід діяльності цих фондів (за винятком хіба що Норвегії) надихаючим назвати складно. Попри всі конституційні обмеження і невсипущий контроль із боку міжнародних і неурядових організацій у більшості країн, де відсутня розвинена демократія, кошти спеціальних фондів витрачаються аж ніяк не за призначенням. Зокрема, у Чаді, де створення фонду було умовою отримання кредиту від Світового банку на спорудження нафтопроводу, перші ж надходження витратили на придбання особистого літака для президента країни.

Тому не випадково фахівці з дедалі більшим інтересом придивляються до третього варіанта — прямого розподілу нафтових доходів серед населення країни. Ця система пройшла випробування практикою в штаті Аляска й канадській провінції Альберта. Причому в обох випадках розподіляється прибуток від коштів, які надходять до фонду, а не самі доходи. Багато економістів вважають цю систему украй витратною (адже спочатку кошти розподіляються серед населення із спеціального фонду, а потім частково збираються у державну скарбницю у вигляді податків), а також висловлюють побоювання із приводу низької ефективності таких інвестицій. Перше заперечення складно заперечити, проте легко виправдати тим, що в такий спосіб у країнах із слаборозвиненою демократією найефективніше здійснюється громадський контроль над державними витратами. А друге заперечення знімається економічною статистикою, яка засвідчує: у бідних країнах окремі родини з завданнями довгострокового планування справляються набагато краще від державних інституцій. Останню тезу найпереконливіше підтверджує історія створення грандіозного металургійного комплексу в Нігерії, де за понад сорок років не вироблено жодної тонни придатної для продажу сталі.

Тому наполегливі рекомендації Іраку, який ще до кінця нинішнього року може виручити, за різними оцінками, від 11 до 16 млрд. дол. від продажу нафти, обрати саме третій варіант розподілу доходів не видадуться несподіваними. У черговий раз із такою пропозицією виступили в своїй статті, що набула розголосу, у Foreign Affairs Ненсі Бердсол, яка очолює розташований у Вашингтоні Центр глобального розвитку, і Арвінд Субраманян, один із головних співробітників Міжнародного валютного фонду. Зокрема, вони вважають за необхідне включити в нову конституцію Іраку спеціальний пункт про право кожної іракської сім’ї на частку від нафтових надходжень. Причому це право в обов’язковому порядку має зберігатися як мінімум протягом десяти років.

За цей період, переконані автори статті, Ірак зможе створити відповідні демократичні інститути, здатні визначити, як найкраще розпорядитися майбутніми нафтовими доходами. Більше того, пряма передача нафтових доходів народу може сприяти й розв’язанню проблеми зовнішньої заборгованості Іраку. Адже одна справа — списувати борги уряду, котрий ще невідомо чиї інтереси переслідуватиме, а інша — позбавити від створеного диктаторами боргового тягаря народ, що від влади диктаторів і так настраждався. Ще цікавішим у цьому плані видається вимога прийняти закон (у США, природно, бо в ЄС така норма вже діє), який передбачає кримінальну відповідальність за підкуп іноземних чиновників. Особливо тих, котрі мають стосунок до видобувної промисловості.

Природно, прямому розподілу має підлягати не вся сума нафтових доходів, а її певна частина. Яка саме — покаже продовження вельми жвавої дискусії. Її успішне завершення — «золотий» шанс не лише для Іраку, а й для тих багатих на нафту й бідних за іншими параметрами країн, що захочуть наслідувати його приклад.