Турецький гамбіт у «газовій» партії: про переможців і переможених

Зима 2011-2012 років виявилася не менш багатою на події в газовій сфері, ніж сумнозвісний січень 2009-го. Тільки цього разу ситуація розвивалася в конструктивному руслі і не стільки на російсько-українському фронті із вкрапленнями брюссельських епізодів, скільки навколо Чорного моря і Туреччини. Це й не дивно. Протягом останніх кількох років Турецька Республіка здійснює послідовні кроки як із диверсифікації поставок газу, так і зі створення на своїй території повноцінної інфраструктури для його транспортування з Прикаспійського регіону в Європу.

Нині вже ні в кого не викликає сумнівів, що без Туреччини практично неможливо реалізувати жоден із проектів у цій сфері. У перспективі ця країна здатна стати найважливішим регіональним хабом у транзиті енергоносіїв. Саме з урахуванням цієї обставини переговорам про енергетичне співробітництво України й Туреччини було присвячено значну частину дискусій під час офіційного візиту президента України В.Януковича в Анкару 22 грудня 2011 року. Подальший розвиток подій за своєю інтенсивністю і непередбачуваністю нагадував детектив.

Дивуй і…

26 грудня, здивувавши всіх, включаючи Євросоюз, Туреччина та Азербайджан підписали двосторонній меморандум про будівництво нової транзитної артерії - Трансанатолійського газопроводу (ТАГ), яким газ із азербайджанського родовища «Шах-Деніз-2» поставлятиметься в Європу.

Досить цікавою є структура проекту, що передбачає створення спільного підприємства, в якому 80% належатиме азербайджанській стороні (компанії SOCAR), а 20% - у рівних частках розподілено між турецькими компаніями Botas і TPAO. Планована потужність нової труби - 16 млрд. кубометрів газу на рік, з яких 10 млрд. призначено для експорту в Європу, а
6 млрд. - для потреб Туреччини. (Сьогодні Азербайджан продає Туреччині газ по 330 дол.) Ціна проекту становить близько 5 млрд. дол.

Передбачено право Туреччини на реекспорт газу, якщо їй не знадобляться такі обсяги. У разі дуже успішної діяльності консорціуму «Шах-Деніз-2» обсяг щорічно експортованого газу може бути збільшений до 24 млрд. кубометрів.

Таким чином, до 2017 року (запланована дата початку роботи ТАГ) з кордону Туреччини і Болгарії на територію країн ЄС може бути поставлено від 16 до 24 млрд. кубометрів азербайджанського газу.

Для України принципово, що двосторонній консорціум відкритий для третіх країн, а також те, що ми теж зможемо купувати цей газ, якщо, звісно, дозволить цінова політика експортера.

Європейські експерти із захватом сприйняли цю новину. Після стількох років тупцювання на місці консорціуму Nabucco турецько-азербайджанські домовленості стали реальним кроком уперед.

Однак уже 29 грудня 2011-го сталася ще одна важлива для України та Європи подія: Туреччина дала згоду Росії на будівництво у своїх територіальних водах Чорного моря газопроводу «Південний потік».

Деякі вітчизняні фахівці розцінили цей крок як безумовну перемогу РФ і програш України. Висловлювалася також думка, що Туреччина всього через тиждень після проведення першого засідання Ради стратегічного співробітництва високого рівня під головуванням президента України В.Януковича і прем’єр-міністра Туреччини Р.Ердогана просто «здала» нас Росії. Проте, як говорив один із героїв актора Георгія Буркова, давайте не будемо нервувати і не поспішаючи у всьому розберемося. Почнемо з найболючішого - з «Південного потоку».

Деталі «Південного потоку»

Уперше про те, що Туреччина дасть згоду на цей проект, було оголошено під час візиту російського прем’єра В.Путіна в Анкару ще 6 серпня 2009 року. Це був не просто візит, а невелике політичне шоу, коли до переговорів у сфері енергетики двох глав урядів - Туреччини і Росії ad-hoc приєднався прем’єр Італії С.Берлусконі. Саме тоді було гучно проголошено, що Туреччина нібито дала «добро» на «Південний потік». Крім того, сторони заявили про якнайшвидше будівництво другої гілки «Блакитного потоку» (цього не сталося), а також про початок робіт щодо нафтопроводу Самсун-Джейхан (із цього приводу навіть було підписано контракт на рівні компаній, але, на жаль, цей проект також не став реальністю). Говорили також про пролонгацію контрактів щодо поставок російського газу в Туреччину, які закінчувалися... у 2011 році.

Минув рік. Ці теми знову було озвучено під час травневого 2010 року візиту президента РФ Д.Медведєва в Туреччину. З одним невеликим доповненням: уряд
Р.Ердогана всерйоз порушив питання про необхідність зниження ціни на російський газ, що поставляється в Туреччину. Нібито Росія навіть погодилася розглянути його і знову оголосила про одержання згоди Туреччини на будівництво «Південного потоку».

Відтоді остаточно пішли в тінь «Блакитний потік-2», а також нафтопровід Самсун-Джейхан - ну, не знайшлося охочих транспортувати нафту дорогою трубою, коли є дешевий Босфор. «Південний потік» і непідйомні ціни на російський газ залишилися.

І от настав 2011 рік, у грудні якого справді закінчувався контракт на поставку в Туреччину щороку 6 млрд. кубометрів російського газу Південним маршрутом - через Україну, Румунію і Болгарію. Судячи з повідомлень турецьких ЗМІ, увесь минулий рік тривали важкі переговори про зниження ціни, і «Газпром» нізащо не погоджувався з аргументами турецьких стратегічних партнерів. Справа дійшла до прийняття урядом Туреччини рішення про вихід із переговорів державних турецьких компаній і непролонгацію цього контракту. І от наприкінці грудня стрімкий розвиток подій приводить до того, що Туреччина
одержує знижку на російський газ і пом’якшення умов «бери або плати» за всіма своїми контрактами. Але навіть після «поступки» сьогодні Туреччина купує російський газ по 400 дол. А Росія через два роки після першої «згоди» нарешті одержує справжній дозвіл на будівництво «Південного потоку». Хто програв, а хто виграв у цій затяжній «газовій» партії?

Судіть самі. Дотягнувши в переговорах з РФ майже до фальцету, Туреччина одержала реальну знижку на ціну імпортованого газу. Сьогодні на внутрішньому ринку (а він формується із суміші російського, іранського та азербайджанського палива) його вартість трохи знизилася, але залишається все ще значно вищою, ніж у Німеччині. Можна собі уявити, якою була б ціна російського газу без отриманої знижки. При цьому Туреччина зробила виключно важливий крок у напрямку диверсифікації - домовилася з Азербайджаном про будівництво ТАГ, що відбудеться безсумнівно раніше, ніж просунеться вперед загрузлий у бюрократії Nabucco і, очевидно, «Південний потік». Адже станом на сьогодні останній із названих проектів - усього лише концепція, політичний інструмент, а до справжніх розрахунків і проектування маршруту росіяни беруться тільки зараз.

Виграв також Європейський Союз. Реалізація ТАГ, безсумнівно, відповідає інтересам Брюсселя, який давно й активно підтримує вихід каспійського газу в Європу. У разі успіху це серйозно похитне позиції «Газпрому» на Балканах і в Центральній Європі, де виникне реальний ринок газу, отже, епоха диктату піде в минуле. Нині перед тією ж Болгарією постала дилема - дочекатися поставок азербайджанського газу через Туреччину і назавжди зіскочити з «газпромівської» голки чи все ж таки ставити на ефемерний «Південний потік»? Експерти одностайні: цей проект має дуже мало шансів бути реалізованим, і зовсім не тому, що Росія не в змозі його побудувати. Немає сумнівів у тому, що і грошей, і політичної волі у Москви вистачить. Питання в іншому. Тільки-но труба «Південного потоку» досягне території ЄС, у справу вступить Третій енергетичний пакет, який виключає володіння трубопроводом для постачальника газу. Але ж увесь сенс «Південного потоку» полягає в тому, щоб монополіст-постачальник став монополістом-транзитером. Проте з урахуванням Третього енергопакета цей сенс втрачається.

Чия перемога?

Залишимо на час Туреччину й уважно подивимося, що взагалі відбувається в Європі, тому що саме там знаходяться основні споживачі та джерело валютної виручки «Газпрому». У 2011 році споживання газу в Європі знизилося приблизно на 10%. Прогнози на цей рік, враховуючи кризу зони євро, невтішні. Аналітики припускають, що на докризовий рівень 2008 року ЄС повернеться лише до 2018-го.

Стрімкими темпами розвивається спотовий ринок, що підігрівається поставками скрапленого природного газу (СПГ) з Катару. А там надлишок ресурсів утворився тому, що критикований «Газпромом» сланцевий газ знизив ціну на американському ринку до 80 дол. за тисячу кубометрів, і США стали імпортувати менше скрапленого газу.

Перша, уже побудована нитка «Північного потоку» нині завантажена ледь на половину потужності, і Німеччина просить «Газпром» обмежитися двома трубами замість запланованих чотирьох.

У Нідерландах (Роттердам), Франції (Дюнкерк) і Польщі (Свіновіце) уже побудовані або перебувають у стадії завершення найбільші проекти з будівництва СПГ-терміналів загальною потужністю 39 млрд. кубометрів, які буде введено в експлуатацію 2014 року.

Чи не в цьому полягає відповідь на запитання, чому «Газпром» погодився знизити ціну на газ для багатьох європейських споживачів, і в деяких випадках знижка сягає 30%? Зрозуміло, навіть ці проекти не замінять 200 млрд. кубометрів російського газоекспорту. Однак після реалізації вищезгаданих проектів щорічні втрати «Газпрому» від зниження цін становитимуть, за різними оцінками, від 6 до 10 млрд. дол., які для росіян зовсім не зайві.

Це стає зрозуміло, якщо врахувати ситуацію на азіатському напрямку, де «Газпром» програв китайські контракти. Замість російського газу туди піде туркменський, а слідом за ним - узбецький.

Про запас міцності російського монополіста свідчать також зовсім свіжі новини про зниження на 8-10% обсягів поставок газу в Європу через рекордні холоди в РФ.

Таким чином, протягом кількох найближчих років - в умовах триваючої економічної кризи в Європі, дефіциту вільних ресурсів газу в Росії, украй напруженої ситуації на Близькому Сході, переорієнтації азіатського ринку на неросійських постачальників і при наявності політичної волі основних споживачів російського газу знизити залежність від монополії - «Газпром» збирається витратити 25 млрд. дол. на будівництво технологічно складного й екологічно небезпечного газопроводу, який, до того ж, буде відкритим для інших постачальників на європейському ринку. При цьому важливість української газотранспортної системи, за визнанням керівників того ж таки «Газпрому», не знизиться, тому що ніякі «потоки» її не замінять.

Хтось називає це перемогою? Що ж, у таких умовах проектувальникам «Південного потоку» залишається сподіватися тільки на божевільні ціни на нафту, які, можливо, якось компенсують втрати від розгадування всієї цієї головоломки.

Туреччина: на шляху до енергонезалежності

Та повернімося до Туреччини. Позиція уряду цієї країни на сьогодні полягає в такому. За офіційними даними, співробітництво з Азербайджаном і Євросоюзом щодо реалізації Південного транспортного коридору є безумовним пріоритетом. Згода на «Південний потік» є, однак Туреччина не братиме в цьому проекті участі. Туреччина не виходить з Nabucco, однак тепер, мабуть, Nabucco закінчуватиметься на турецько-болгарському кордоні.

Турецькі компанії (серед них найуспішніша Genel Energy) активно працюють у Північному Іраку з видобутку нафти та газу. Нафта вже продається, газ - на черзі. Туреччина продовжує боротьбу за справедливу ціну на газ і вже звернулася з позовом до міжнародного арбітражу (Міжнародна торговельна палата Швейцарії) щодо іранських контрактів, оскільки Іран відмовився знижувати ціну на свій газ для важливого сусіда і партнера. Сьогодні Туреччина купує іранський газ по 505 дол. і вимагає зниження ціни хоча б до 400 дол. У 2009 році Анкара вже вигравала арбітраж, одержавши як компенсацію від Ірану 800 млн. дол.

Про масштаб проблеми цін на енергоносії можна судити з таких цифр. За попередніми даними, у 2011 році Туреччина імпортувала нафти і газу на 54 млрд. дол., а дефіцит торговельного балансу країни побив усі рекорди і досяг 106 млрд. дол. На тлі загалом чудових показників розвитку країни в 2011-му цей дефіцит залишається найсерйознішою проблемою економіки, і її розв’язанню приділяється особлива увага.

Ціни на енергоресурси треба знижувати, тому Трансанатолійський газопровід набуває статусу проекту першочергової важливості. Він не тільки посилить енергетичну безпеку Європи і закріпить статус регіонального лідера за Туреччиною, а й поліпшить економіко-політичну ситуацію в Грузії та Азербайджані.

Зрештою, і це дуже важливо зазначити, Туреччина готова до масштабного співробітництва з Україною в енергетичній сфері. Переговори, розпочаті в грудні на найвищому рівні, уже йдуть на повний хід на рівні робочих груп. Говорити про їх результати ще зарано, однак атмосфера довіри, що існує між нашими двома країнами та їх лідерами, є важливим чинником успіху. Немає сумнівів у тому, що в епоху тотальної глобалізації в довгостроковій перспективі виграють ті, хто прагне до співробітництва, а не до конфронтації, до взаємного врахування інтересів, а не до поглинання партнера. Запаморочення від успіхів мине, а геополітичні сусіди - залишаться.