Шукай Nord Strim на осі Москва—Берлін

Москва і Берлін таки досягли того, чого хотіли: всупереч багатьом застереженням, Швеція, Данія та Фінляндія погодилися на будівництво «Північного потоку» (Nord Strim). І хоча це ще не означає, що усунуто всі перешкоди для будівництва балтійської труби, та все ж таки найскладніші бар’єри подолано. Тепер єдине, що можуть зробити противники цього проекту, — затягувати процес і готуватися до абсолютно нового газового розкладу сил, який з’явиться в Балтійському регіоні після 2014 року.

А зміниться справді багато що. В найгіршому становищі, судячи з усього, опиняться Польща та Білорусь, оскільки Москва не приховує, що саме через ці держави у першу чергу значно зменшить транзит свого газу. Те, що таке відключення існуючого транзиту відбудеться, у Кремлі ніхто навіть не приховує. «В теорії, газ для «Північного потоку» мав би надходити з нового родовища Штокман та через трубопровід Грязовець—Виборг. Однак ні одного ні другого немає і швидше за все не буде. І це зрозуміло, оскільки після будівництва «Північного потоку» загальна кількість російського газу, який експортується на Захід, не збільшиться. Газ просто заберемо з труб, які йдуть через Польщу та Білорусь», — зізнався нещодавно російський аналітик Михайло Корчемкін.

Поки що Україна від введення в дію «Північного потоку» безпосередньо не постраждає — проблеми з’являться лише після будівництва альтернативного проекту «Південний потік». До того часу шлях транспортування газу територією України буде «Газпрому» потрібен, аби забезпечити поставки палива в Словаччину, Чехію, Австрію та далі на південний захід Європи. Однак нова ситуація не буде для Києва комфортною. Отже, спробуємо подивитися, як дійшло до отримання згоди скандинавів на «Північний потік» та як виглядатиме газово-геополітична карта Європи після введення в дію цього газопроводу.

Проблемні питання

Будівництво «Північного потоку» від самого початку викликало невдоволення представників більшості країн Балтійського регіону. І оскільки Польща, Литва чи Білорусь побоювалися втрати зисків від транзиту та виникнення загрози для їхньої енергетичної безпеки, то скандинави найчастіше привертали увагу до численних екологічних ризиків. Балтійське море належить до найбільш чутливих морських екосистем світу, тож такий великий трубопровідний проект, якщо його неправильно реалізувати, може завдати невідновлюваної шкоди екосистемі Балтики. Досить сказати, що науковці й досі не знайшли надійного способу утилізації хімічної зброї часів Другої світової війни, яка залягає якраз на трасі майбутнього газопроводу. Невирішеними залишаються ще ціла низка інших проблем: міни, затоплені кораблі з небезпечним вантажем, токсичні речовини в донних відкладеннях...

Крім цих екологічних питань, оператор будівництва — компанія Nord Strim (до слова, зареєстрована у Швейцарії) та балтійські організації будуть змушені врегулювати ряд технічно-організаційних та юридичних питань, причому досягти консенсусу буде доволі важко. Для прикладу, нещодавно з’ясувалося, що через будівництво газопроводу судна матимуть обмежений доступ до польського порту Щецін—Свіноуйсьце, в тому числі до термінала приймання зрідженого газу, який будують поляки. Причина: згідно з планами, поблизу польських і німецьких берегів труба не лежатиме на дні, а вільно розміщуватиметься в товщі води, а відтак, підхідний шлях до польського порту втратить свої параметри — він буде доступний для суден з осадкою лише до 9 м замість нинішніх 14 м.

Подібний конфлікт інтересів між пароплавством і власниками газопроводу виник і в центральній частині Балтики, поблизу Готланда — вимоги безпеки створять перешкоди для руху суден над трубою саме в місці найбільшого трафіка. Звісно, всі ці питання можна вирішити, однак це потребуватиме щонайменше кілька років консультацій, величезних грошей на дослідження та екологічну діяльність. Наразі такого бажання з боку «Газпрому» немає, а сама Росія майже демонстративно ігнорує екологічні проблеми Балтики.

Тож хоча ще влітку уряди в Стокгольмі та Гельсінкі натякали, що, мовляв, за таких обставин отримати їхню згоду неможливо, та раптом сталося інакше. 20 жовтня офіційну згоду на будівництво «Північного потоку» в своїй виключній економічній зоні дала Данія, а потім, в середині листопада, подібний крок зробили Швеція та Фінляндія.

Що сталося в Стокгольмі

Те, що на будівництво труби так швидко погодилися Данія та Фінляндія, не дивує — уряди цих країн не раз натякали, що порозуміння з «Газпромом» можливе. Насправді щоразу нові вимоги Копенгагена та Гельсінкі стосовно балтійського газопроводу мали лише слугувати тому, щоб якнайдорожче продати згоду цих двох країн. Так і сталося: скандинави не тільки зберегли енергетичну безпеку та приязні відносини з Кремлем, а й отримали численні контракти, наприклад на поставку елементів конструкцій для трубопроводу. Фінляндія в обмін на свою згоду одержала відстрочення запровадження вивізного мита на російську деревину, чим скористаються фінські паперові підприємства. Хай там як, але російський ринок досить привабливий, тож від можливості домогтися преференцій на ньому для своїх фірм справді важко відмовитися.

Зовсім інша справа — Швеція. Спочатку поведінка Стокгольма стосовно балтійської труби нагадувала поведінку Данії та Фінляндії — скептицизм, але позбавлений того радикалізму, який був характерний для Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Однак згодом, приблизно з 2007 року, ставлення Швеції до цього проекту стало змінюватися. Шведська дипломатія під керівництвом Карла Більдта стала ще більш антиросійською (навіть порівняно з Лехом Качинським, який відомий своїми русофобськими поглядами). Влітку 2008 року пан Більдт порівняв Путіна з Гітлером і провів аналогію між російською агресією в Грузії та будівництвом «Північного потоку» із пактом Молотова—Рібентропа. Російська експансія на Балтиці, символом якої став «Північний потік», дедалі більше непокоїла шведів, які хотіли зберегти першість на Балтиці. Звідти й лобійована Більдтом ідея осі Стокгольм—Варшава—Київ та ініційована разом з поляками програма «Східного партнерства» з ЄС, які мали стати противагою російській експансії в цій частині Європи.

Та раптом у листопаді 2009-го шведи дають офіційну згоду на будівництво трубопроводу, аби встигнути зробити це перед початком стокгольмського саміту ЄС—Росія. Відтак, головуюча в ЄС Швеція не хоче, щоб її сприймали як гальмо на шляху європейського порозуміння з Росією. Залишається запитання, чому так сталося і чи попередні геополітичні концепції втратили свою актуальність?

Передусім варто зауважити, що смілива і далекоглядна концепція Більдта — очолити разом з Польщею групу країн Центральної та Східної Європи — зазнала поразки. І не змінить цього стану справ той факт, що шведсько-українське співробітництво у сфері енергетики та екології надалі розвивається, прикладом чого стало останнє рішення Стокгольма надати Україні 240 млн. крон допомоги на енергозберігаючі проекти.

Ідея тактичної осі Швеція—Польща—Україна не набула конкретних обрисів і через брак зацікавленості з боку Варшави. Зрештою, уряд Дональда Туска дещо охолодив відносини з Києвом і вважав своїм пріоритетом поліпшення відносин з Москвою, що навіть дало певні конкретні результати (серед іншого — згода на прохід суден до польського порту Ельблонг через російські територіальні води). Натомість найвідоміший продукт шведсько-польського тактичного союзу, тобто «Східне партнерство», й досі не виконав покладених на нього сподівань. До того ж Карл Більдт так і не отримав посади шефа дипломатії ЄС, задля якої створив цю конструкцію «міжмор’я». Нагадаю: Швеція мала стати адвокатом при захисті інтересів країн «нової Європи» та ініціатором інтеграції країн «Східного партнерства» з ЄС, а Більдт як режисер цих процесів мав зайняти важливу посаду в Брюсселі.

Остаточно Швеція зрозуміла, що ідея очолити антиросійське лобі зазнала поразки, оскільки держави, яким російська енергетична експансія не до вподоби, таки не спроможні діяти разом. Поспішна згода шведів на будівництво балтійської труби допомогла їм позбутися іміджу держави-гальма на шляху порозуміння ЄС—Росія, що за нинішнього розкладу симпатій та інтересів у ЄС міг бути для Стокгольма не найкращим.

Краєвид після битви

Спробуємо проаналізувати, як виглядатиме газова карта Балтійської Європи після будівництва трубопроводу «Північний потік» та як країни регіону готуються до нової ситуації. І що найважливіше — що все це означає для України.

Як передбачає керівництво Nord Strim, будівництво морської частини трубопроводу розпочнеться 1 квітня 2010 року. Зрештою, вже сьогодні проводять інтенсивні підготовчі роботи, і не лише на папері. Зокрема, німці побудували вже кількадесят кілометрів газопроводу ОПАЛ, який пролягатиме вздовж східного кордону та поставлятиме газ з балтійської труби німецьким і чеським клієнтам, а можливо, також і Польщі. У шведському та фінському портах Карлскруна та Котка побудували склади труб, триває інтенсивна модернізація німецького порту Засніц, який має відіграти в цьому проекті ключову роль. Нарешті, росіяни почали ліквідовувати міни у фінських територіальних водах та в економічній зоні цієї держави. Словом, на підготовку до будівництва трубопроводу витратили вже 2 млрд. дол., і після згоди Данії, Фінляндії та Швеції проект «Північний потік», швидше за все, відбудеться.

Згідно з актуальними планами, будівництво принаймні першої черги має завершитися в 2012 році. Однак безліч технічних перешкод, застережень ряду балтійських держав та дипломатичні інтриги можуть загальмувати цей процес до 2014-го чи навіть 2015 року. З точки зору Києва, ця гра на затягування має величезне значення. Росія, яка матиме проблеми з «Північним потоком», швидше за все, буде не в змозі одночасно просувати великий проект «Південний потік» —газопровід, який має бути готовий у 2015 році. А саме цей проект, а не «Північний потік» найбільше вдарить по енергетичній безпеці України.

Шкода, що Україна не скористалася шансом долучитися до процесу консультацій щодо «Північного потоку» та інших балтійських проектів. Як уже писало «ДТ», така можливість була, і пов’язана вона із запрошенням України приєднатися до Гельсінкської конвенції. Хоча слід зазначити, що один український регіон — Рівненська область — активно працює в рамках проекту «Єврорегіон Балтика». Участь українських політиків, дипломатів або вчених у роботі балтійських організацій дуже важлива, оскільки процеси, які зараз відбуваються на Балтиці, невдовзі повторяться і на Чорному морі (принаймні як будівництво «Південного потоку»). І тут досвід співпраці в балтійських організаціях був би неоціненним.

Польські проблеми

Введення в експлуатацію «Північного потоку» означатиме значне зменшення обсягу газу, який Росія транспортує через Ямальський газопровід. А це поставить у невигідне становище Білорусь і Польщу. Причому «Газпром» намагається змусити Варшаву більшу частину газу отримувати за реверсним маршрутом з Німеччини, саме з «Північного потоку». Наразі уряд у Варшаві не хоче про це чути, що впливало на відсутність прогресу в польсько-російських переговорах стосовно нового газового контракту.

Відповідь Польщі на нову ситуацію — це передусім прискорення будівництва газового термінала в порту Свіноуйсьце, який має бути готовий 2014 року. Крім цього, в Польщі лунають голоси про необхідність обмеження ролі газу в енергобалансі країни. Проте це буде важко зробити, оскільки дедалі суворіші екологічні вимоги ЄС спонукають поляків обмежувати частку вугільної енергетики, яка нині забезпечує виробництво 90% електроенергії. Поляки також прискорили роботу над атомною програмою, яка передбачає будівництво до 2020 року двох АЕС. І хоча важко собі уявити виникнення газової кризи у Польщі, однак один із наслідків будівництва «Північного потоку» є невідворотним: втрата Польщею (та й Білоруссю) свого ключового значення як транзитної держави і різке подорожчання енергії в країні над Віслою.

Останнє може мати певні позитивні наслідки для України, оскільки дорога енергія в Польщі спонукатиме інвесторів шукати альтернативні місця для розміщення промислового виробництва, в тому числі в Україні та Білорусі.