Ринок електроенергії: на шляху змін

Вітчизняна енергетика слідом за її промисловими споживачами ввійшла в піке економічної кризи. Найвразливішими ланками ПЕКу в період різкого падіння енергоспоживання виявилися теплова генерація і вугільна промисловість. Урятувати становище традиційним методом «забрати і перерозподілити» не вдасться — потрібні системні реформи.

Якось років п’ять тому екс-міністр палива і енергетики Сергій Єрмилов у розмові з журналістами навів таке порівняння: якщо Японія забезпечена власними енергетичними ресурсами усього на кілька відсотків, то Росія — на всі 100%.

«Як ви гадаєте, у котрої з цих двох країн енергетична безпека перебуває на вищому рівні?» — поставив колишній міністр запитання, відповідь на яке очевидна.

Наведене С.Єрмиловим порів­няння дозволяє якнайкраще оцінити ступінь адекватності енергетичної політики України в останні роки і зрозуміти хибність її ключових гасел.

«Дамо країні вугілля хоч і дрібного, та багато!» — от основний негласний девіз, під яким намагалися розгорнути свою діяльність у вугільній галузі всі українські уряди і правителі без винятку, незалежно від партійно-колірної приналежності.

У результаті багато вугілля не вийшло. І навіть дрібного.

Ще не так давно екс-прем’єр Віктор Янукович ставив завдання перед вітчизняними вуглярами довести видобуток «чорного золота» до 100 млн. тонн на рік. Урядове завдання викликало запитально-боязке зніяковіння на обличчях експертів («а може, стільки не треба?»), бо питання «якого вугілля і за яку ціну?» залишалося за бортом.

Потім настав 2008 рік, коли уряд Юлії Тимошенко висунув на порядок денний наступне гасло: «Український шахтар повинен мати зарплату європейського рівня». Природно, рівень продуктивності шахтарської праці в Україні й у країнах Євросоюзу, що вимірюється кількістю працівників на тонну видобутої продукції, при цьому теж не врахову­вався. Як не враховувався і рівень споживчих цін у Європі й Україні, включаючи плату за комунальні послуги й електроенергію.

Аналогічний вигляд мали справи з іще одним гучним гаслом 2008 року, яке проголошувало, що зарплату європейського рівня має також отримувати кожен український атомник. Та от тільки питання, яку частку в персоналі нинішнього «Енергоатому» становлять професіональні атомники, котрі мають безпосередній стосунок до експлуатації ядерних установок, при цьому теж не порушувалося.

На жаль, чинник фізичної наявності в українських надрах достатніх запасів вугілля й урану ще не гарантує обов’язкових райдужних перспектив у розвитку вітчизняної вугільної промисловості та ядерної енергетики.

У Намібії й Узбекистані урану теж багато. Однак поки казати про вагомі передумови для бурхливого розвитку сучасних ядерних технологій у цих країнах зарано.

Так вийшло, що термін «енергетична безпека» у незалежній Україні набув популістського відтінку і перетворився на вдалу ширму для приховування істинних кон’юнктурних і електоральних інтересів влади. Під прапором забезпечення енергетичної незалежності збільшували бюджетні дотації, підвищували ціни й тарифи, відкладали в довгу шухляду галузеві соціально-економічні проблеми, роздували штати, стимулювали утриманські настрої і, зрештою, росли у висоту томи кримінальних справ.

Така енергетична політика уявлялася можливою в умовах відбудовного екстенсивного зростання перехідної економіки, коли ціни та зарплати в Україні були низькими, європейські екологічної вимоги необов’язковими, а технічний ресурс енергетичних підгалузей, який дістався в спадщину від радянських часів, видавався необмеженим.

На тлі спрацьовування цього ресурсу чиновники постійно заявляли, що державний енергетичний бізнес може бути ефективним, що приватизація не завжди тягне за собою надходження інвестицій, що тарифи на електроенергію в Європі є значно вищими і що участь Мінпаливенерго в рейдерських захопленнях і кадрових суперечках є захистом державних інтересів.

Утім, ресурс енергосистеми виявився невічним. 2008 року стало остаточно ясно, що під державними інтересами нерідко розумілися інтереси осіб, які представляють державу, що енерготарифи повільно, але неухильно наближаються до східноєвропейського рівня і що генеруючі компанії разом із шахтами потрібно терміново приватизувати, поки в будинках не згасло світло.

Своєрідним моментом істини, який виразно позначив слабкі місця у вітчизняній енергетиці, виявилася нинішня економічна криза. Ситуація на Енергоринку минулої осені змінювалася стрімко. Ще у вересні ніщо не віщувало біди для вуглярів. На тлі максимальної цінової кон’юнктури на «чорне золото» управлінці від вугільної галузі зарозуміло виставляли енергетикам свої цінові умови, воліючи поставляти вугілля газової групи, яке має подвійне призначення, металургам. Натомість НАК «Енергетична компанія України» (НАК «ЕКУ»), зіштовхнувшись із дефіцитом палива напередодні опалювального сезону, використовувала різні способи нарощування вугільного запасу. Так, 1,1 млн. тонн вугілля вдалося заощадити за рахунок спалювання газу. Ще частину вугілля накопичили з допомогою поновлення з 15 вересня імпорту з Росії електроенергії потужністю 500 МВт.

Однак уже в жовтні з початком падіння обсягів виробництва в ГМК вуглярам довелося терміново переорієнтувати ешелони з паливом у напрямку теплових електростанцій. Для енергетиків своєю чергою імпорт російської електроенергії втратив сенс, тоді як експорт електроенергії до Польщі знову набув комерційної привабливості. Зникла проблема дефіциту вугілля на складах ТЕС, зате з’явилася проблема протилежного роду — як оплатити зрослі обсяги поставленого на електростанції вугілля.

Завдання енергетиків ускладнювалося рапортами Мінвуглепрому про перевиконання вуглярами виробничих планів, а також рішенням Кабміну зобов’язати генкомпанії НАК «ЕКУ» з 1 жовтня закуповувати паливо в пріоритетному порядку виключно у державних вугільних компаній, які реалізують продукцію через держпідприємство «Вугілля України».

Однак бажання уряду забезпечити повну реалізацію продукції державних шахт вже у жовтні перестало збігатися з можливостями енергетиків — економічна криза підкосила фінансовий стан теплових енергогенеруючих компаній.

Так, у IV кварталі цього року внаслідок падіння енергоспоживання в країні і скорочення товарного відпуску енергогенеруючі підприємства НАК «ЕКУ» недоотримають близько 1406,8 млн. гривень, передбачених прогнозним енергобалансом. Натомість скорочення виробництва електрики водночас зі збільшенням обсягів перехресного субсидування між споживачами електроенергії з настанням опалювального періоду спричинило проблему занижених тарифів для теплової генерації. Це ще мінус 615,1 млн. гривень у дохідній частині тепловиків. У результаті загальний дефіцит оборотних коштів у чотирьох генеруючих компаній становитиме під кінець року близько 1 млрд. гривень.

Фінансові проблеми енергетиків загрожують відбитися бумерангом на вуглярах. Якщо ДП «Вугілля України» за результатами листопада-грудня має намір продати енергетикам 1,6 млн. тонн вугільної продукції, то у генкомпаній до кінця року достатньо коштів для оплати не більш як 1—1,2 млн. тонн вугільної продукції.

Частково знайти вихід зі становища на урядовому рівні вдалося. Ощадбанк у грудні пообіцяв надати держпідприємству «Енергоринок» 650 млн. гривень кредитних коштів, які будуть розподілені між генеруючими компаніями з метою поточних розрахунків із вуглярами. Проте цих грошей все’дно недостатньо.

Ще одна урядова ініціатива — поновлення закупівель вугілля Держрезервом із коштів Стабілізаційного фонду. Ідея цілком розумна і ринкова, та практично нездійсненна. Річ у тім, що Держрезерву доведеться зберігати закуплені обсяги вугілля на складах ТЕС, які вже найближчим часом можуть виявитися остаточно заповненими. На сьогодні ще залишаються вільні ємності для приймання вугілля газової групи, тоді як антрацитові склади затоварені повністю.

До кінця 2008 року проблему розрахунків із вуглярами так-сяк вдасться закрити. Однак скільки триватиме економічна криза і що буде в лютому чи березні наступного року, не знає ніхто.

Запаси вугілля на складах ТЕС, починаючи з жовтня, продовжують бити рекорди історичного максимуму, тим часом повний обсяг запропонованої ДП «Вугілля України» продукції енергетикам не потрібен. Складувати вугілля нікуди, а оплачувати його нічим. За умов падіння енергоспоживання і зниження обсягу товарної продукції в Енергоринку можливості залучення генкомпаніями кредитних ресурсів теж вичерпані.

Як продемонстрував досвід останніх осінніх місяців, вітчизняний енергокомплекс виявився неготовим ні до максимального зростання зовнішньоекономічної кон’юнктури на паливно-сировинних ринках, ні до її мінімального зниження. У першому випадку енергетики раптом згадали про брак глибоководних портів в Україні для приймання великотоннажних суховантажів із вугіллям, а також ізольованість вітчизняних генкомпаній від світового вугільного ринку. У другому ж випадку і вуглярі, й енергетики усвідомили необхідність відтворення в країні державної системи резервування надлишків вугільної продукції, а також її забезпечення належними складськими потужностями. Однак усе це, як той казав, на майбутнє.

Поки ж в енергетиці створилася патова ситуація: з одного боку, вугілля подіти нікуди; з другого — шахти в умовах кризи теж зупинити не можна.

Як знайти вихід? Можна, звісно, й надалі продовжувати традиційну для українських урядів практику розв’язання проблем за принципом «забрати в одного і добавити іншому».

Приміром, знизити ціну вугілля ДП «Вугілля України». Такий хід має в собі певну логіку, коли зважити, що енергетики на сьогодні купують державне вугілля за ціною, встановленою на момент максимального попиту на «чорне золото» в Україні, — 527 гривень за тонну, яка, до того ж, на 35% вища за ціни на вугільну продукцію на вторинному ринку. Не зайво також згадати, що енергетики останнім часом дотували вуглярів і за іншими напрямами. Йдеться, зокрема, про переведення шахт із другого на перший клас напруги, що дозволяє купувати електроенергію за дешевшим тарифом. Ще можна згадати про використання на потреби вуглярів грошей зі спецфонду бюджету, який наповнюється із цільової надбавки до оптового тарифу на електрику.

Можна, звісно, вугільний сектор не чіпати, залишивши його в ролі священної корови. У цьому разі НКРЕ у грудні знизила закупівельний тариф на електроенергію на 5,4% з метою підтримання тепловиків і вуглярів. Раніше нацкомісія аналогічним чином знижувала тариф на атомну кіловат-годину на 9,4% із 14 по 30 листопада на умовах подальшої компенсації. Не виключено, що НКРЕ буде змушена вдаватися до такої практики й надалі.

Однак перерозподіл грошей між енергокомпаніями — не вихід. Ресурси електроенергетики для дотування тих же вуглярів практично вичерпані, а проблему критичного зносу основних фондів у галузі рано чи пізно доведеться вирішувати. І що швидше, то краще.

Тому існує ще один шлях виправлення ситуації, пов’язаний із початком повномасштабних реформ в енергетиці і, насамперед, проведення тарифної реформи.

На сьогодні система тарифоутворення в енергетиці являє собою взаємний поетапний ланцюжок перехресних субсидувань, ґрунтованих на точковому і безладному наданні пільг і преференцій тим або іншим учасникам процесу. Причому кількість пільговиків має схильність до постійного розширення, а загальний обсяг перехресних субсидій — до щомісячного збільшення.

У січні очікуваний розмір перехресних субсидій досягне 2 млрд. гривень при місячному обороті Енергоринку 4,5 млрд. гривень.

Основний реципієнт — населення, яке на сьогодні оплачує трохи більш ніж 30% реальної собівартості кіловат-години і яке витрачає на послуги мобільного зв’язку в кілька разів більше грошей, аніж на електрику.

Однак протягом 2008 року процес підвищення тарифів на електроенергію для побутових споживачів уряд так і не розморозив. Недоплачені населенням гроші лягають додатковим тягарем на енергетиків, а також на їхніх промислових споживачів, зокрема на ті ж меткомбінати. Це перше.

Друге: в українській енергетиці й досі діє популістська й економічно марнотратна модель так званих єдиних роздрібних тарифів на електроенергію для промислових споживачів. Із допомогою єдиних тарифів східні індустріальні області (де реальна собівартість кіловат-години нижче) дотують аграрні регіони країни. Разом із індустріальними областями великі промислові підприємства відповідно дотують інших непобутових споживачів.

І нарешті, третє: Кабмін і НКРЕ з 1 листопада цього року запровадили мораторій на підвищення ціни кіловат-години для підприємств гірничо-металургійного комплексу та хімії, намагаючись допомогти їм у кризі. Таким чином, тарифний розклад у вітчизняній енергетиці досяг свого остаточного абсурду — виходить, що реципієнти субсидують своїх донорів і навпаки.

Напрошується висновок: а чи не простіше перевернути все з голови на ноги і піти більш природним і ринковим шляхом? А саме: підвищити ціну кіловат-години для населення до економічно обгрунтованого рівня, а також установити для промислових споживачів більш диференційовану тарифну шкалу, що наближає розцінки на кіловат-годину до її реальної собівартості. Такий шлях допоміг би залучити додаткові кошти для розрахунків із вуглярами, встановити правильні цінові індикатори в галузі, а також полегшити підготовку як до приватизації теплових генкомпаній, так і до впровадження в Україні конкурентної моделі Енергоринку.

Встановлення адекватної ціни електроенергії для населення може виявитися тим поворотним пунктом, який ознаменує факт відмови уряду від популістської політики в галузі, що допоможе забезпечити конкурентоспроможність вітчизняної електроенергетики та її енергоспоживачів у майбутньому. Без цього енергетична безпека неможлива.