Реприватизація по-донецьки

Поки країна готувалася до виборів у Верховну Раду та обговорювала політичні перипетії, влада Донеччини вирішила організувати свою регіональну «реприватизацію». Назва, звичайно, умовна, але все ж таки не голослівна. Донецька обласна державна адміністрація й облрада ініціювали у регіоні широку кампанію щодо передачі в комунальну власність покинутого житла — квартир, будинків, а також земельних ділянок. Офіційна версія — це робиться для пошуку ефективних власників, які належним чином дбатимуть про весь цей нічийний житловий фонд. І ще — для вирішення житлового питання. Але що насправді принесе людям черговий благий намір влади? Чи дійсно ці тисячі будинків і квартир дістануться тим, кому вони потрібні? Кому знадобилося накопичувати житлові ресурси, особливо зважаючи на те, що впевненості в «політичному майбутньому» у представників біло-синього табору значно поменшало порівняно з переможними реляціями річної давнини?

Розвідник-втікач і історик-белетрист Віктор Суворов — особистість неоднозначна, але в його книжці «Освободитель» описано досить характерну для нинішніх українських реалій сцену. Два його герої, піхотні офіцери непереможної Радянської армії, розмовляють у курилці: «Чув, до ювілею радянської влади нові монети випустили?» — «Ну, чув. І що?» — «Запасатися цими монетами треба. Після нової революції вони в більшій ціні будуть». Напевно, так само міркували й автори «житлорозверстки».

Донбас — узагалі край контрастів. Це справедливо і щодо питань, пов’язаних із житлом і землею. У тому ж Донецьку за квартиру в центрі міста запросять суму в сотні тисяч доларів, і різниця між столичними і місцевими цінами скорочується вражаюче швидко, а в провінційних містечках зяють рваними ранами порожні вікна десяти тисяч покинутих жител — уперше з часів Голодомору і Великої Вітчизняної війни. Десять тисяч — приблизна оцінка, є різні версії щодо кількості порожнього житла. Губернатор Донецької області Володимир Логвиненко називав цифру в дванадцять тисяч. Тож поки зійдемося на тому, що порожніх квартир, занедбаних будинків і порослих бур’яном земельних ділянок — багато, і лік уже йде на десятки тисяч.

Порожні житла з’явилися під час пострадянської руїни. Донецька область постраждала найбільше, тому що забудовувалася як промисловий регіон. Уся інфраструктура маленьких містечок і робочих селищ від початку була зав’язана на містоутворюючі підприємства. Шахти і заводи давали робочі місця місцевим жителям, утримували комунальну сферу, школи, дитячі садки, лікарні, палаци культури. Життєвий шлях «маленького донецького» був розписаний у ритмі промислового гіганта: заводський садок, потім підшефна школа, недовга відсутність на період навчання в училищі, інституті або служби в армії і — за прохідну. За довгі роки самовідданої праці «кривавий комуністичний режим» майже напевно забезпечував житлом, а якщо пощастить, можна було дорости до якоїсь начальницької посади. Так жили в донбаській провінції цілі робочі династії, і стабільність рідного підприємства була для них аксіомою...

Однак потім ці підприємства почали масово закриватися, і донбаська провінція кілька років то повільно, то гарячково вмирала. Люди намагалися торгувати або красти, чи й просто тихо спивалися. Поки якось «злидні» не змусили колишніх шахтарів, інженерів, слюсарів шукати щастя в інших краях. Побудовані своїми ж батьками будинки втікачі кидали, нерідко навіть не замикаючи дверей. Вони сподівалися, що таке рішуче спалювання мостів буде провісником неповернення в злиденний і безнадійний світ, на який перетворилося їхнє рідне селище. Молодь правдами й неправдами проривалася в столичні вузи і зубами чіплялася за можливість залишитися в благополучному мегаполісі назавжди. Багатьох із них і сьогодні можна зустріти в київському метро або у власному лімузині з водієм (кому як пощастило), на Хрещатику або в спальних районах Києва на Троєщині. Вони давно звикли вважати себе киянами і майже ніколи не згадують про те, що десь там, «на планеті Донбас», повільно осідає під вантажем прожитих років будинок, побудований їхніми дідами або батьками...

Порожні будинки — тепер проблема регіональної влади. І до її розв’язання вони підійшли, можливо, навіть більш ніж радикально, за тов. Шариковим: «відняти і поділити». Вперше думку про те, що з покинутим житлом треба щось робити, керівник обласної адміністрації Володимир Логвиненко висловив майже відразу після «другого пришестя» Віктора Януковича. З великою помпою в донбаську провінцію привезли кілька сімей переселенців з інших регіонів. Потім ця тема якось загубилася на тлі черги політичних скандалів.

Проте актуальність проблеми нікуди не зникла. Тим більше що маятник гойднувся у зворотний бік, і промисловість регіону починає знову оживати, що зумовлює і зростання потреби в житлі.

Звідси і необхідність масового вилучення майна без господаря в комунальну власність, тобто передача, хоч як крути, у руки влади. «Помаранчева» реприватизація проходила гучно і показово, донецька — тихо і за димовою завісою виборчої кампанії. Але підготовка йде масштабна — місцевим чиновникам надано методики, розроблені діючим під егідою Донецької облради Цент­ром законодавчих ініціатив, також заплановано ряд навчальних семінарів. Методики ці дуже докладно описують усі юридичні схеми, за допомогою котрих теоретично можливо через суд повернути «усе, що погано лежить», у руки тих, у кого не залежиться. Сам центр, нагадаємо, був створений за ініціативою голови виборчого штабу Партії регіонів Бориса Колеснікова і займався в основному тим, що втілював у юридичну форму всі законодавчі побажання «донецьких» і сподівання тих самих донецьких виборців. До речі, голова цієї організації, депутат облради Роман Коваленко заявив, що, крім рекомендацій, готовий надавати чиновникам на місцях і фахівців, якщо кому дуже треба.

Правда, юристи попереджають, що масова «реприватизація» нічийного майна викличе чимало проблем. Хоча б тому, що єдиного визначення нічийного майна, так само, як і порядку виявлення таких об’єктів, взяття їх на облік і передачі в комунальну власність, немає. Цивільний процесуальний кодекс, наприклад, цілу главу присвятив процедурі розгляду справ про нічийне добро, але яке саме майно слід таким вважати, ніде не пояснюється.

Локальні нормативні акти, які регламентують формальний бік процедури «відняти і поділити», на сьогодні є в Одесі, Кривому Розі, Алчевську і деяких інших містах. Але єдиного документа, повторюємо, немає. Тож у Донецькій області є поки що рекомендації, куди писати і кому дзвонити, якщо раптом з’явилася підозра, що якийсь будинок, квартира або земельна ділянка залишилися без хазяїв.

Юристи Донецької облради вважають, що муніципалітетам слід застосувати практику так званої виморочної спадщини, тобто забирати в комунальну власність ті будинки, ділянки або квартири, де або відсутні спадкоємці, або новоявлені кияни, росіяни і європейці не претендують на майно, залишене предками. Благо, Цивільний кодекс це передбачає, а проект так і не
прийнятого остаточно нового Житлового кодексу обумовлює ці питання більш докладно в частині, яка стосується нерухомого майна. Втім, і чинний Житловий кодекс (ще Української РСР) одною статтею скупо зауважує, що, у принципі, у громадянина, який довго відсутній і нехтує доглядом за своїм житлом, через суд можна відібрати право користування цим житлом. Тож юридичних схем вистачає, але сама процедура досить стомлива, супроводжується тоннами листування з добрим десятком структур і установ, та й забере не один рік. Тож якщо розпочати масовий перепис залишеного житла прямо зараз, то нові власники, котрі зможуть надати пристойного вигляду житлу старих бомжів і юних наркоманів, відсвяткують новосілля вже при наступному президенті країни. У кращому разі. Та й то коли припустити, що ревізію нерухомості по містах і селах буде проведено як слід, а не як завжди.

Зараз діри в законодавстві залишають, м’яко кажучи, досить широке поле для зловживань. Та сама стаття 1277 Цивільного кодексу, на підставі якої і розроблявся «посібник починаючого рейдера», передбачає усунення спадкоємців від права спадкування. І не можна виключати, що якийсь користолюбний градоначальник вирішить «під шумок» наділити безплатним житлом своїх дітей, родичів, друзів, родичів друзів... І кого завгодно, благо, намір санкціоновано згори, а отже, існує ймовірність, що зайвих запитань не ставитимуть. А є ще стаття 72 Житлового кодексу, яка відкриває дуже широкі можливості за наявності добрих знайомих у суддівських мантіях. Голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк запевнив кореспондента «ДТ», що «ніхто ніяких рейдерських схем у цьому не передбачає, усе лише за законом». Але не може ж він встежити за всім чиновницьким корпусом регіону.

Тим більше що ще свіжі в пам’яті діяння непорядних ділків від нерухомості з «Еліти-центру» у Києві і «Соціальної ініціативи» у Донецьку. Хоча, нагадаємо, і тих, і інших рекомендували людям у тому числі й представники влади, розхвалюючи довгоочікуваних «інвесторів». Та й без цього будь-який слідчий прокуратури може показати дуже цікаві мемуари квартирних шахраїв, котрі позбавили житла дуже багатьох людей. Тому будь-які «тілорухи» навколо свого і сусідського будинку люди сприймають з неабиякою підозрілістю. Тим більше що в Донецькій області є давня традиція обміну управлінцями між промисловими підприємствами й органами влади. Якщо за радянських часів це не викликало особливих нарікань, то в нинішніх умовах призвело до того, що недоброзичливці в кожному намірі «регіоналів» у рідній для Партії регіонів області намагаються знайти ознаки «бізнес-проекту».

Не кажучи вже про те, що в Україні є свій закон, скажімо, про Голодомор, але не врегульовано дуже багато питань поточної життєдіяльності місць проживання «маленьких українців». Бюрократи на місцях нерідко зіштовхуються з тим, що багато побутових і господарських дрібниць у «правове поле» не потрапляють зовсім. «Добру половину того, що ми робимо, ми робимо поза законом. Не тому, що ми такі погані, а тому, що закон відстає. Існуюча нормативно-правова база не відповідає тому життю, в якому ми сьогодні опинилися», — поскаржився кореспонденту «ДТ» губернатор області Володимир Логвиненко.

Крім правових неузгодженостей, є і людський чинник. Провінційний чиновник може наламати дров і без злого наміру, просто через незнання питання. «Перший недолік — це недосконалість правової бази, але другий — брак знань. От саме над цим і треба працювати», — зазначив про труднощі в намічених планах «розкуркулення» недбайливих власників В.Логвиненко.

«Якщо оцінювати бажання читати закони, виконувати ці закони і діяти в інтересах людей, я поставив би три з плюсом. Деякі прикриваються виборами, ще якимись політиканськими моментами, аби нічого не робити», — так оцінив своїх колег із рад рангом нижче голова облради Анатолій Близнюк. Висловимо особисту думку: для такої ретельної роботи, яка потребує не лише порядності, а й скрупульозності в бюрократичних формальностях, трієчники, мабуть, не дуже підходять...

Проте влада регіону наполягає на необхідності цієї роботи і запевняє, що труднощі їх не лякають. «Житлорозверстка» — принципове рішення, і тепер чиновники думають лише про те, як подолати виникаючі перешкоди. «Стоїть наполовину розвалений будинок, власників немає і рішення ніхто не приймає. Це неправильно. Громада повинна прийняти рішення, привести будинок у належний санітарний стан і передати іншим людям. Це власність громади», — наполягає А.Близнюк.

Більш того, крім квартир, будинків і ділянок, влада області подумує і про те, щоб прибрати до рук занедбані відомчі об’єкти, які належать підприємствам-банкрутам або «агонізуючим» заводам і шахтам. Той самий Анатолій Близнюк продовжує: «Поруч, он там, бачите — занедбана база «Макіїввугілля» (мається на увазі база відпочинку на Азовському узбережжі. Розмова відбувалася в селищі Сєдове Новоазовського району. — Є.Ш.). Тому ми ініціюватимемо процес, щоб у законному порядку забрати це в комунальну власність. І районна рада разом із районною адміністрацією визначаться з ефективним власником». Правда, поки що голови рад і адміністрацій лише заклопотано цікавляться, що їм робити з гіпотетично отриманим нічийним добром, адже єдиної законодавчої процедури тендера або аукціону, за допомогою якої все це слід передати ефективному власнику, ще не створено.