Проїдання «Нафтогазу»

Нафтогазовий комплекс України сьогодні перебуває на межі кризи. Уперше з моменту створення НАК «Нафтогаз України» 1998 року на порядку денному питання про здатність компанії виконувати головне своє завдання — надійне та безперебійне забезпечення країни енергоресурсами. Але найнебезпечнішим моментом є, мабуть, те, що дуже складну ситуацію, яка загрожує національній безпеці держави, замовчують як посадові особи компанії, так і уряд.

Про системну кризу в «Нафтогазі України» дають підстави говорити статистичні дані. У першому півріччі 2005-го приріст видобутку газу по Україні становив 0,2% — це в 24 рази менше, ніж у 2004-му (4,8%). Більше того, результати 2005 року — це ще й найнижчий показник за останні три з половиною роки. У Полтавській і Харківській областях простоюють бурові, які по кілька тижнів не забезпечуються буровим устаткуванням, обсадними трубами й хімреагентами. Аналогічна ситуація і в інших дочірніх компаніях «Нафтогазу». У системі «Укртрансгазу» через відсутність запасних частин і коштів на ремонт зупинено близько 40 газоперекачувальних агрегатів, що може спричинити зниження пропускної здатності газотранспортної системи України вже найближчою зимою. В наявності хронічне недофінансування виробничої діяльності НАК «Нафтогаз України», аналогічне тому, що відбувалося на початку 2000-х років нинішнього сторіччя. Сьогодні виробничі підрозділи «Нафтогазу» вибирають той «запас міцності», який створювався в 2002—2004 роках, але й він уже вичерпується.

Першопричини кризи в системі НАК «Нафтогаз» закладено в бюджеті України на 2005 рік. При підготовці цього документа торішньої осені, усупереч низці існуючих законів, спрямованих на стимулювання українського видобутку газу й нафти, план оподаткування «Нафтогазу» було явочним порядком збільшено з 5,8 до приблизно 10 млрд. грн.

Тоді компанія активно заявляла про неможливість виконання цього завдання. За валового доходу «Нафтогазу» за минулий рік у 49 млрд. грн. податкові відрахування в 5,8 млрд. і так становили майже 12% від усіх надходжень. І це при тому, що поставка газу населенню й теплопостачальним організаціям регулюється урядом і збиткова для компанії. Збільшення податкових платежів до 10 млрд. грн., як пропонувалося в бюджеті Януковича—Азарова, означало вилучення в НАК «Нафтогаз України» понад 20% усіх коштів, що надходять на її рахунки. Але парламенту було не до проблем найбільшого платника податків держави, і бюджет затвердили.

«Соціально орієнтований» уряд Тимошенко пішов ще далі. У переглянутому в березні бюджеті-2005 податкові зобов’язання «Нафтогазу» й дочірніх компаній зросли до 10,7 млрд. грн. До цієї цифри недавно додалися ще 400 млн. у вигляді збільшеної з подачі Кабміну ставки рентної плати на видобуток нафти й газу. Таким чином, «Нафтогаз» зобов’язали перерахувати до казни близько 22% від очікуваної річної виручки.

Тут доречний невеличкий історичний екскурс. Як видно з таблиці, від 2001 року «Нафтогаз» стабільно сплачує до бюджету майже 6 млрд. грн. на рік, причому оптимальною є цифра в 5,9 млрд. План податків на компанію можна збільшувати (як було в 2001—2002 роках під час перебування нинішнього прем’єра Ю.Тимошенко віце-прем’єром по ПЕК), але обсяг перерахованих коштів від цього не зростає — просто збільшується недоїмка компанії перед бюджетом.

Звертає на себе увагу обсяг податкових платежів першого півріччя 2005 року. Новий менеджмент НАК «Нафтогаз України» відрапортував про перерахування в бюджет 5,7 млрд. грн. — удвічі більше, ніж за перше півріччя 2004-го (2 870,5 млн. грн.). Звідки в компанії взялися «зайві» 2,9 млрд. грн.?

Арифметика цього процесу гранично проста. Кредит «Дойче банку» на 300 млн. дол. (1,5 млрд. грн.) під безпрецедентно високі 8,3% річних — це по-перше. Недоплата по туркменському контракту на суму приблизно 490 млн. дол. (2,5 млрд. грн.) у відвантажувальних цінах — це по-друге. Гостре недофінансування виробничої діяльності (не менше 200 млн. грн.) — це по-третє.

Питання про те, як компанія збирається фінансувати до кінця року решту 5,4 млрд. грн., я залишаю менеджменту «Нафтогазу». Адже так звана кредитна лінія «Дойче банку» є не більш як протоколом про наміри (а отримання наступного траншу вимагатиме укладання нового кредитного договору й надання під нього забезпечення). До того ж газовий борг Туркменистану (за рахунок якого фінансувалися податкові зобов’язання в першому півріччі) також доведеться повернути.

Найбільше ж занепокоєння викликає цілковита індиферентність керівництва уряду й самого «Нафтогазу» до того, що через цю національну компанію фактично здійснюється приховане фінансування держбюджету іноземними кредитами, які компанія в її нинішньому стані не зможе повернути.

Паралельно з компанії вимиваються оборотні кошти, необхідні для приросту внутрішнього видобування газу та зниження залежності від іноземних постачальників, про що сьогодні так модно говорити. Про наслідки недофінансування газотранспортної системи (ГТС) не хочеться навіть думати. Керівництву «Укртрансгазу» сьогодні ставиться за провину надмірне нагромадження запасів на складах, саме які й забезпечують надійність нашої ГТС.

Перші плоди цієї політики ми вже «споживаємо». Безпрецедентна за жорсткістю заява президента Туркменистану Сапармурата Ніязова спричинена неоплатою з боку «Нафтогазу» приблизно половини поставленого газу. Україна, із такими труднощами врегулювавши 2004-го всі газові борги перед Туркменистаном і Росією, сьогодні знову стає боржником.

Через неоплату туркменського газу Україна несе, крім моральних, і цілком конкретні матеріальні втрати. Рятуючи репутацію, українська делегація на недавніх переговорах в Ашгабаді погодилася оплатити всю заборгованість на суму 490 млн. дол. не за коефіцієнтом 1,9—2 (як це передбачалося при укладанні договору), а за «середньосвітовими цінами», тобто без коефіцієнтів, які допомагали здешевити туркменський газ приблизно на чверть. Через це втрати «Нафтогазу» лише для врегулювання цієї заборгованості становитимуть понад 200 млн. дол.

Крім того, українські підприємства втратили гарантований ринок збуту продукції в Туркменистані обсягом близько півмільярда доларів на рік. Важко припустити, що туркменська сторона й надалі замовлятиме в нас форму для своїх збройних сил, цукерки, новорічні ялинки, поліграфічні послуги й навіть трубну продукцію. Усе це можна купити в інших країнах центральноазіатського регіону чи в росіян, транспортне плече від котрих значно коротше. Загальні втрати національної економіки від руйнування налагодженого механізму поставок до Туркменистану ми ще відчуємо наприкінці року. Проте й зараз зрозуміло: це позначиться не лише на наповнюваності бюджету, а й на сальдо зовнішньої торгівлі.

Невміла переговорна позиція української делегації на переговорах із «Газпромом» може призвести до вже практично неминучого підвищення цін на російський газ, що вкрай негативно позначиться як на промисловій, так і на соціальній сфері. Декларації відповідного підвищення Україною тарифів на транспортування російського газу непереконливі, оскільки замовчують низку негативних наслідків такого кроку.

Передусім збільшення вартості транзиту по нашій території автоматично спричинить аналогічне підвищення витрат на доставку в Україну туркменського газу по території РФ. По-друге, якщо це станеться, туркменська сторона буде вправі порушити питання про адекватне збільшення ціни туркменського газу для України. По-третє, зростання тарифу на транзит газу через Україну зробить привабливішим будівництво нових газових маршрутів в обхід України та прискорить виділення під них західного фінансування. Першим проектом може стати будівництво другої черги газопроводу Ямал—Європа продуктивністю 30 млрд. кубометрів на рік. Останніми роками цей проект був неконкурентоспроможний через низьку вартість транзиту по існуючій українській системі. Нарешті, перехід до світових цін на газ і на його транзит невигідний Україні через високі ціни на газ і нафту на світовому ринку. Обгрунтованою «світовою ціною» газу для України може бути 140—160 дол. за 1000 кубометрів (тобто втричі більше, ніж сьогодні), тоді як середній транзитний тариф у країнах Центральної та Східної Європи становить близько 2 дол. (транспортування 1000 кубометрів газу по 100 км трубопроводу), що лише вдвічі перевищує нинішній український тариф.

У цьому зв’язку на перше місце в стратегії розвитку НАК «Нафтогаз України» слід повернути роботи з прискореної розробки запасів газу на шельфі Чорного й Азовського морів, а також розробку чотирьох площ у Лівії, отриманих компанією 2004 року за договорами про поділ продукції. Обидва проекти раніше були для «Нафтогазу» пріоритетними, проте сьогодні їхнє інвестування фактично зупинено, як і проектів зі створення нафтовидобувного СП у Калмикії. Також не розробляються запаси нафти в еміраті Фуджейра й не будується газорозподільна мережа в Боснії з метою виходу на місцевий ринок і продажу газу кінцевому споживачеві з максимальним прибутком...

Якщо одержання від «Нафтогазу» максимальних податкових відрахувань є політикою нинішнього уряду, то від міжнародних проектів, а також від надій на енергетичну незалежність України необхідно публічно відмовитися, аби зберегти репутацію компанії та країни перед закордонними партнерами. А коли це не так, уряд має припинити політику «проїдання» найбільшої компанії країни, що веде її до технічної деградації й фінансової неспроможності.