Президентський газопровід

Увагу журналістів до проекту Північно-Європейського газопроводу було гарантовано відпочатку завдяки його рекордній дорожнечі й винятковому політичному цинізму. Щоправда, ще навесні мало хто вірив у цей проект. Проте 8 вересня домовленості про початок будівництва все-таки було досягнуто, причому деякі обставини цього демаршу підлили ще більше масла в медійний вогонь.

Особливий інтерес викликав факт перенесення переговорів: замість запланованої раніше на середину жовтня зустрічі в Москві відбувся візит російського президента до Берліна, точно за 10 днів до загальних виборів у бундестаг. Німецька преса назвала цю зустріч «прощальною», а ось зарубіжна всерйоз побачила в ній спробу Путіна допомогти «другу Шредеру» із тими чотирма відсотками, яких останньому, за даними соцопитування, не вистачає для перемоги. З іншого боку, шансів на те, що проект був би підписаний вчасно у разі перемоги на виборах опонентки Герхарда Шредера Ангели Меркель, значно менше. Хоча й тверду переконаність у тому, що християнські демократи будуть більш схильні ставити питання захисту прав людини в Росії, а також інтереси Польщі й України вище за економічну вигоду, виражає вже набагато менша кількість експертів. Адже недаремно Володимир Путін провів зустріч і з Ангелою Меркель, яка російською запевнила його в тому, що «співробітництво і традиції розвиватимуться».

Не менш цікаво й те, що конфігурація учасників проекту змінювалася тричі. Попри винятково високий рівень лобіювання (безпосередньо з боку Володимира Путіна і Герхарда Шредера), німецькі компанії не надто демонстрували свою готовність прийняти на себе економічний тягар політичних розбірок. Проте спочатку меморандум про співробітництво «Газпром», знову-таки в присутності російського президента й німецького канцлера, підписав із концерном E.ON, дочірнє підприємство якого — Ruhrgas — є найстарішим і найбільшим закордонним імпортером газу з Росії і навіть володіє 6,5% акцій «Газпрому». Проте домовитися про умови спільного освоєння Південно-Російського родовища, названого базовим у реалізації проекту, компанії не могли досить довго, і внаслідок цього під час роботи Ганноверського ярмарку (знову-таки під особистим контролем Путіна і Шредера) «Газпром» підписав угоду з Wintershall, дочірньою компанією BASF.

Нині в проекті передбачено участь обох німецьких компаній, яким в утворюваному спільному підприємстві North Europian Gas Pipeline Company належатиме по 24,5% акцій, тоді як «Газпрому» дістанеться 51%. В угоді також передбачено можливість участі інших іноземних компаній, проте наразі ще не уточнюється, хто конкретно виявив зацікавленість у цьому.

Як відомо, Росія аргументує необхідність будівництва найдорожчого підводного газопроводу по дну Балтійського моря турботою про західноєвропейських споживачів, ціна на газ для яких зростає через тарифи на транспортування, що їх стягують ті країни, через які проходять сьогодні маршрути трубопроводів. «Прямий» маршрут анонсується як більш безпечний з урахуванням не лише політичних ризиків, а й того факту, що відтепер красти російський газ буде нікому.

Однак мало хто сумнівається в тому, що не менш важливим для Росії є можливість позбавити Україну, Польщу і Білорусь істотного джерела доходів від транспортування газу, а також мати можливість у разі потреби відключити постачання газу в ці країни, не порушуючи при цьому своїх зобов’язань перед Західною Європою. Німеччина ж може отримати більш дешеві та більш надійні поставки російського газу, плюс ще сама «наварить» гроші при транспортуванні його до інших європейських країн. Щоправда, при цьому вони ризикують опинитися в енергетичній залежності від Росії, на частку якої вже нині припадає 32% усього газу, спожитого Німеччиною, і п’ята частина газу, спожитого країнами ЄС.

Аби цього не сталося, Брюссель вимагає відкрити європейський енергетичний ринок із 2008 року і всіляко стимулює розвиток конкуренції між постачальниками газу: північноафриканського, каспійського, близькосхідного. Той факт, що німецька сторона не взяла на себе конкретних зобов’язань з обсягів закупівель російського газу, і робить цей проект найуразливішим для Росії з економічної точки зору. З німецької ж сторони критику викликає відсутність даних про ціну газу, яка може підскочити до непомірно високого рівня.

Дуже незадоволені підписаною угодою також у Варшаві та країнах Балтії. У зарубіжній пресі з їхньої подачі цей проект уже отримав кодову назву «пакт Путіна—Шредера» із явним натяком на аналогію з пактом Молотова—Ріббентропа. Щоправда, Литва, наприклад, голосніше за всіх обурившись будівництвом «обвідного» газопроводу, відразу почала вимагати зробити від нього спеціальне відгалуження в балтійському напрямку. А Польща дуже сподівалася на підтримку своїх інтересів як із боку Ангели Меркель, так і з боку Брюсселя. Проте її очікування, судячи з усього, не справдилися, і максимум, що вона нині може зробити, — це апелювати до екологів, які ще можуть визнати цей проект надто небезпечним для акваторії Балтійського моря.

Чималу роль відіграло й загострення політичної ситуації в Україні, що сталося точнісінько до моменту підписання домовленостей. Тому реалізація проекту, який Вітаутас Ландсбергіс назвав «планом зі зміни політичної карти Європи», вочевидь, неминуча.

Вартість будівництва Північно-Європейського газопроводу протяжністю 1200 км оцінюється від 6 до 12 млрд. дол. Початок робіт запланований на осінь 2005 року, введення в експлуатацію першої гілки потужністю 27,5 млрд. кубометрів газу на рік очікується 2010 року. Будівництво другої гілки газопроводу дасть можливість збільшити його пропускну спроможність до 55 млрд. кубометрів.