Повертаючись до ненадрукованого

Уже кілька років, як по суті всі події на ринку нафтопродуктів України тією чи іншою мірою пов’язані з групою «Приват». Восени 2007 року група встановила контроль над найбільшим у країні нафтопереробним заводом «Укртатнафта» (Кременчук), через рік включила у свою орбіту другу за розміром (після своєї) мережу автозаправок «Альфа-Нафта». Цього року дніпропетровцям стало явно тісно в національних проектах, і вони вийшли на міжнародний рівень. У жовтні було заявлено про «революційні» події — про прорив російської блокади поставок нафти та реалізацію давньої української мрії — диверсифікацію поставок за рахунок так званої каспійської нафти. Дивно, але подробиць цієї історичної події група «Приват» чомусь уникає. Матеріал на «Українській правді» зі спробою заглибитися в ситуацію зник буквально через кілька годин, згодом так і не повернувшись на сайт. Заповнимо і, за можливості, доповнимо інформаційну прогалину, що утворилася.

Історична «диверсифікаційна» подія, найшвидше, залишилася б непоміченою, якби не побічний ефект у вигляді зупинки Одеського нафтопереробного заводу (НПЗ). Передісторія цієї події дуже складна та рясніє деталями, але без неї при розгляді «трубопровідного» клубка не обійтися.

На початку вересня 2009 року стало відомо, що контрольована «Приватом» державна трубопровідна монополія — ВАТ «Укртранснафта» запропонувала Одеському НПЗ змінити маршрут поставок нафти, яким сировина в тутешні краї надходила з незапам’ятних радянських часів. Маршрут Лисичанськ—Кременчук—Одеса, яким на південь України десятиліттями транспортувалася російська нафта, було запропоновано замінити транспортуванням південною гілкою нафтопроводу «Дружба» (через Білорусь) із наступним прокачуванням по маршруту Броди—Одеса (запам’ятаємо цей важливий момент). Перекроювання історичних нафтових шляхів було аргументовано наміром розпочати поставки нафти з узбережжя Чорного моря для потреб «Укртатнафти», яка з кінця 2007 року відрізана від трубопровідних поставок із Росії і працює з мінімальним завантаженням (так російський акціонер в особі «Татнефти» відреагував на своє видалення з заводу «Приватом» восени 2007 року).

Що таке не щастить…

Російський «Лукойл» намагався сперечатися, але все ж таки був змушений зупинити завод у перших числах жовтня. Запропонований «Укртранснафтою» маршрут територією України дешевший аж на 1,2 грн./тонна, але проблема в тому, що за межами України він обійдеться дорожче майже на 6 дол./тонна. Дехто з експертів навіть намагався назвати ці цифри дрібницею, мовляв, це приведе до збільшення собівартості сировини в Одесі всього на 1%. У практиків розрахунки інші. При місячній переробці 200 тис. тонн нафти збільшення витрат на транспортування для Одеського НПЗ становитиме 1,2 млн. дол. У річному обчисленні ці втрати становитимуть 14,4 млн. дол., або 115 млн. грн. Насмілюся припустити, що це і є весь річний прибуток заводу... За кращих часів. А цього року, найшвидше, ця цифра проілюструє збитки.

Річ у тім, що нинішній рік дуже несприятливий для нафтопереробної галузі не тільки України, а й усього континенту (для української нафтопереробки, що іржавіє, це хронічний стан). Криза знизила попит на паливо й, відповідно, тримає низькою ціну на бензин, дизпаливо та авіагас, тоді як приплив спекулятивного капіталу на сировинні біржі продовжує штовхати ціни на нафту вгору.

Такі своєрідні молот і ковадло вже змусили заявити про продаж окремих європейських нафтопереробних потужностей міжнародного гіганта Shell, а французьку Total — зупинити виробництво нафтопродуктів. Остання заявила, що рентабельність нафтопереробки в Європі в третьому кварталі 2009 року скоротилася до семирічного мінімуму. Як повідомляється на офіційному сайті компанії Total, прибуток від переробки нафти скоротився на 85% — до 6,6 дол./тонна порівняно з 45 дол./тонна в липні—вересні 2008 року. У другому кварталі рентабельність нафтопереробки становила 12,4 дол./тонна. У результаті Total призупинила виробництво на НПЗ у Фландрії та переробку нафти на своєму найбільшому заводі у Франції — у Гонфревілі, повідомляє «Інтерфакс».

Зазначу, що йдеться про суперсучасні європейські заводи, тоді як «Лукойл-Одеський НПЗ» поки що складно віднести до таких як за потужністю, так і за ефективністю. Завершивши торік перший етап модернізації, підприємство домоглося випуску якісного палива. Та ще потрібно вирішувати завдання збільшення глибини переробки і відбору світлих нафтопродуктів, який залишається на мізерному рівні — близько 50%, тоді як сучасні заводи того самого «Лукойлу» в Румунії та Болгарії відбирають майже 85% світлих нафтопродуктів. Озвучені європейськими переробниками фінансові орієнтири та «ефективність» українських НПЗ дають можливість однозначно стверджувати, що будь-яке збільшення витрат нині призведе не до зниження прибутку, а до збільшення збитків.

Менеджери «Привату» кажуть, що пропонували «Лукойлу» ще три варіанти поставок нафти в Одесу, але росіяни нібито все відкинули. І недаремно. Перший із запропонованих ними варіантів передбачав поставки нафти з моря. Проблема тут у тому, що вже йтиметься про подорожчання не на 6 дол./тонна, а на всі тридцять: «морську» нафту потрібно двічі перевалити із суші на море та назад плюс оплатити фрахт танкера. Як кажуть, не буває ситуацій, які не могли б стати ще гіршими, адже могла ж «Укртранснафта» запропонувати ще автомобільні та авіаційні поставки нафти...

Ще один запропонований варіант стосується послідовного прокачування нафти на ділянці Кременчук—Одеса. Умовно кажучи, по парних числах качаємо нафту в одному напрямку, по непарних — у зворотному. Запитання: якщо все так просто, то чому так багато розмов про визначення напрямку використання нафтопроводу Одеса—Броди? До речі, Кременчук—Одеса та Одеса—Броди схожі за протяжністю — обидва кілометрів по 500...

Має реальне право на існування третій варіант: «Лукойл» поставляє нафту з Росії по трубі в Кременчук, а «Приват» забезпечує поставки в Одесу з моря. Йдеться про так звану схему заміщення. Та відразу виникає запитання: якщо наявність нафти в «Лукойлу» сумнівів не викликає, то що може запропонувати «Приват»?..

Джерела в «Лукойлі», воліючи залишатися неназваними, визнають, що в Москві недооцінили серйозність намірів дніпропетровської групи. Та справа вже не в цьому, проблема набагато глибша. Запропонована поставка трубопроводом Одеса—Броди реальна, тим більше що можна одержати в російської «Транснефти» наскрізний тариф цим маршрутом, який поверне старі витрати на транспорт.

Та є одна обставина, яка в Україні відома навіть домогосподаркам: ми дуже хочемо повернути цю трубу в Європу. Як же із цим узгоджуються пропозиції з прокачування російської нафти в зворотному напрямку? Уповноваженому президента України з міжнародних питань і енергетичної безпеки Богдану Соколовському довелося довго підбирати слова, щоб описати свою радість із приводу довгоочікуваної диверсифікації, яка знову порушила питання про майбутнє нашого проекту століття — нафтопроводу Одеса—Броди. Цікаво й те, що пропозиції почати прокачування з півночі на південь по маршруту Одеса—Броди сьогодні надходять від тих, хто цього літа в буквальному сенсі штурмом брав офіс «Укртранснафти» під гаслом забезпечення каспійською нафтою західноукраїнських НПЗ у Надвірній та Дрогобичі (ці заводи теж належать «Привату»).

Зрозуміло, що говорити про довгострокові та капіталомісткі проекти в такій суперечливій обстановці та з таким «мінливим» партнером проблематично. Під час свого одноденного візиту до Києва 6 жовтня Вагіт Алекперов (глава «Лукойлу») намагався обговорити перспективи нафтопоставок із прем’єром Юлією Тимошенко, але йому це так і не вдалося. Кажуть, що її
встигли «підготувати» заздалегідь, відкопавши у засіках страшилку про бажання Росії в особі «Лукойлу» завадити зміцненню української енергетичної незалежності. Тимошенко заявила, що проблеми в роботі Одеського НПЗ є результатом монополізації нафтопереробної галузі (і це загалом правда). «Це наслідки роботи Кучми та його урядів, у тому числі й уряду Януковича», — про всяк випадок додала вона.

Хоча все може бути набагато простіше. Якщо ти вже залишив у цій країні кілька сотень мільйонів доларів інвестицій, то хочеш розуміти, що на тебе чекає попереду. Тим паче, якщо ти збираєшся залишити тут іще більше — другий етап модернізації Одеського НПЗ із будівництвом установок вторинної переробки нафти потребуватиме набагато більше коштів, ніж перший. За цієї ситуації необхідно мати хоч якісь гарантії, нехай у нинішній Україні це й виглядає смішно. В іншому разі, якщо нафтопровід Одеса—Броди справді «розвернуть», прибутку в Одесі «Лукойл» може так і не дочекатися. За наявними даними, власник 20% акцій «Лукойлу» — американська Conoco, у 2004 році рекомендувала «позбутися» Одеського НПЗ як безперспективного. Та нібито особисто Алекперов прийняв рішення про розвиток заводу, розпочавши в 2005 році його масштабну модернізацію. Сьогодні поради американських акціонерів знову виглядають актуальними.

«Лукойл» опинився в капкані, у який загнав себе ще в період купівлі заводу в 1999 році. На ці проблеми російська компанія завжди закривала очі, маючи підтримку на особистому та міждержавному рівні. Сьогодні ж до традиційної залежності від одеської нафтоперевалки, контрольованої тим самим «Приватом», додалися проблеми з поставками сировини трубопроводом. Який може бути вихід у стратегічній перспективі поки що незрозуміло.

Хто заплатить за бенкет?

7 жовтня на прес-конференції представники підприємств «Привату» — «Укртатнафти», «Ексімнафтопродукту» (нафтоперевалювальний комплекс в Одесі) і «Укртранснафти» — заявили про революційну та історичну подію. «Я хотів би привітати Україну з початком диверсифікації джерел поставок нафтової сировини... — розпочав прес-конференцію голова «Укртранснафти» Олександр Лазорко. — З учорашнього дня розпочато транспортування нафти сорту «Айзері Лайт» на державний український нафтопереробний завод «Укртатнафта». (Пізніше один із журналістів попросить поважати журналістів і не називати в їхній присутності державними компаніями «Укртатнафту» і «Укрнафту», контрольовані «Приватом».) Було також заявлено, що з азербайджанськими колегами укладено довгостроковий (річний) договір із можливістю пролонгації. Впевненість у стабільності цих поставок виступаючі намагалися підкріпити й тим, що готові укласти з «Укртранснафтою» договір на умовах «качай або плати».

Цікавих моментів два. Перший: жодний з опитаних представників азербайджанської сторони ні в Баку, ні в Женеві, де розтошований трейдинговий підрозділ національної нафтової компанії Азербайджану Socar, не підтвердив факту наявності довгострокової угоди з українською стороною, особливо такої, що передбачає гарантії поставок. «Йдеться про спотові угоди, українські колеги платять солідну премію», — повідомив за умов анонімності азербайджанський трейдер. Словом, жовтневі партії азербайджанської нафти прийняло якесь ТОВ «Дайлінг» із Дніпропетровська, при тому що серед постачальників перших двох танкерів Socar не згадується. Отже, який договір і з ким підписано, поки що залишається загадкою.

Другий. Митне оформлення першої партії азербайджанської нафти в 80 тис. тонн справді зроблено 7 жовтня, і 8 жовтня (коли голова «Укртранснафти» давав у «УНІАНі» зі своїми колегами прес-конференцію) її транспортування в Кременчук справді могло розпочатися, як про це урочисто заявив трубопровідник. От тільки яка це була нафта? До початку цих епохальних «диверсифікаційних» проектів трубопровід Одеса—Кременчук був заповнений приблизно 400 тис. тонн російської нафти марки urals. Іншої нафти там бути не може, як не може не бути нафти взагалі (правда, дехто вважає, що на той момент трубопровід міг бути заповнений консервантом, але в це складно повірити). Нескладні підрахунки показують, що потрібно п’ять таких танкерів тільки для того, щоб досягти Кременчука, і лише наступні партії «проштовхнуть» азербайджанську нафту в заводські резервуари. Якщо на перших етапах планується закуповувати по три танкери на місяць, тобто близько 240 тис. тонн, то реально азербайджанську нафту «Укртатнафта» побачить тільки в листопаді. Таким чином, якщо говорити буквально, поки що переробляється державна технологічна нафта російського сорту urals. Як поповнюються ці обсяги і за чий рахунок, поки що невідомо.

Якщо відволіктися від технологічних моментів, з яких багато в чому виткана ця історія й у зв’язку з чим її можна красиво підносити людям зайнятим на кшталт державних чиновників, то є ще один момент. Він, мабуть, головний у всій цій історії з диверсифікацією. Йдеться про ціну цих альтернативних поставок енергоресурсів. Європа і світ уже давно зрозуміли: щось альтернативне — будь то альтернативне паливо чи альтернативний маршрут поставок енергоресурсів — це завжди дорожче, ніж щось традиційне. Наприклад, Польща споживає переважно російську «трубопровідну» нафту, хоча має можливість значно збільшити морські поставки. Тягнуть європейці нові газопроводи, південні та північні, але вони або знову з Росії, або коштуватимуть таких грошей, що доведеться віддавати ще кільком поколінням.

Нафтовики люблять казати, що в їхній галузі є три ключові чинники: перший — логістика, другий — логістика, і третій, як ви здогадалися, теж логістика. Тобто в цій галузі все підпорядковане дальності транспортування сировини і готового продукту. Безперечно, експеримент з азербайджанською нафтою дуже ефектний, раптовий і корисний. Та хто заплатить за ці спецефекти? Однозначно «морська» нафта буде значно дорожчою за трубопровідну. Попередні дані Держмитної служби це підтверджують: якщо російську нафту в жовтні розмитнювали по 441—456 дол./тонна, то азербайджанські обсяги зайшли по 478—490 дол./тонна. І це при тому, що, як зазначалося вище, на переробку в Кременчуці поки що взяли urals із її зниженим вмістом світлих нафтопродуктів. Виходить, що за великі гроші «Приват» сьогодні одержав ту саму російську нафту, а азербайджанську «спробує», мабуть, тільки в листопаді. Ефект буде, якщо за цей час ціна на нафту у світі не знизиться, що дуже ймовірно.

Пропоную відразу відкинути думку, що дніпропетровці працюватимуть «у мінус». Компенсувати дорожнечу азербайджанської нафти можна, наприклад, знизивши вартість другої частини нафти в Кременчуці — української. Благо, досвід її придбання на аукціонах по 18 дол./бар. за світової ціни 70 дол./бар. є. Чи правильна ця версія, покаже найближчий аукціон.

На нафторинку кажуть, що обкатуються й інші сенсаційні варіанти зниження собівартості нафтопродуктів. Та поки що офіційного підтвердження ці відомості не одержали.

Єдине, що сьогодні можна упевнено виключити з переліку можливих варіантів, то це спроби перекласти подорожчання сировини на споживача, елементарно підвищивши ціни на нафтопродукти. Конкуренти, які або виробляють паливо з трубопровідної нафти в Україні, або везуть імпортні нафтопродукти з Білорусі, Литви та Румунії, де їх одержують із тієї самої російської нафти, не дадуть цього зробити. Поки існує відкритий ринок, за свої економічні експерименти платитимуть або експериментатори, або держава, що, найшвидше, відбудеться в нашому випадку.

Проміжний результат історичної диверсифікації нафтопоставок в Україну виглядає нині у такий спосіб. Кількість промислових підприємств, які простоюють, поповнив Одеський НПЗ. У неоплачувані відпустки відправлено понад тисячу заводчан, позбавлено роботи сторонніх підрядників (у Кременчуці, де переробка має збільшитися, робітників більше не стане). Змін у структурі сировинного балансу країни фактично не відбулося: замість 200 тис. тонн однієї імпортної (російської) нафти прийшло 240 тис. тонн іншої імпортної (азербайджанської) нафти, дуже дорогої, яка штовхатиме ціни на ринку вгору. Скарбниця недоотримає кошти: українська нафта, найшвидше, так і не вийде на ринковий рівень; Одеський завод стоїть; Кременчуцький прибутку не одержить через дорогу нафту; «Укртранснафта» втратила більш довге плече (і, відповідно, вищий тариф) від поставок нафти «Лукойлом» через усю країну. Відкинуто залишки транзитних потоків, які ще йшли з Казахстану в Одесу по Придніпровських магістральних трубопроводах.

Останні події надовго викреслять «український транзитний потенціал» із планів російських і казахстанських нафтоекспортерів. І наостанок, найсильніший гравець, який уже давно переступив позначку в 30% роздрібного ринку, сьогодні одержить додатковий імпульс для подальшого нарощування ринкової частки... Що він робитиме з нею після виборів — шантажуватиме цінами на паливо нову владу чи продасть її тим самим росіянам?

Альтернатива — це завжди дорого. Проте Україна звикла за все платити подвійну ціну.

P.S. Коли верстався номер, 22 жовтня відбувся аукціон з продажу української нафти. Середня ціна реалізації залишилася без змін порівняно з вересневим аукціоном і становила 3500 грн./тонна (з ПДВ), що еквівалентно 50 дол./бар. На 21 жовтня котирування нафти марки brent у Європі досягли 77,5 дол./бар., збільшившись за місяць більш як на 15%.