Польща—Білорусь: стратегічні партнери?

Білорусь для великої частини польської еліти є більш вигідним партнером в енергетичній сфері, ніж Україна. Хоча в офіційних виступах провідних польських політиків і надалі можна почути хороші слова на тему стратегічного партнерства з Україною, передусім в енергетичній сфері, насправді за ними не стоять конкретні проекти. Тим часом втомлена від української нестабільності польська еліта потихеньку переорієнтовується на співробітництво з іншим східним сусідом — Білоруссю, де проблеми двовладдя не існує. Як результат, от-от розпочнеться будівництво кількох польсько-білоруських енергетичних об’єктів (нафтопроводу, вугільної електростанції, системи передачі електроенергії), а тим часом трубопроводу Одеса—Броди—Гданськ чи інших польсько-українських проектів як не було, так і немає.

«Тихше їдь, далі будеш» — такого правила дотримуються польські та білоруські підприємці і лобістські групи. Специфіка польсько-білоруської співпраці полягає в тому, що тут відсутні офіційні контакти на найвищому рівні, зокрема зустрічі президентів і прем’єрів. Адже офіційний Мінськ перебуває у політичній ізоляції з боку країн Заходу, яку лише тимчасово обмежили з огляду на політичну відлигу в Білорусі. Натомість польські та білоруські політики часто зустрічаються за нагоди — на виставках, на засіданнях робочих груп, під час робочих візитів у прикордонні області. Головний принцип, якого суворо дотримується як польська, так і білоруська сторона, — це «залишити політику за дверима». Відтак, у польсько-білоруських переговорах беруть участь як максимум технократи в ранзі віце-міністра, а самі розмови та їх результати нечасто потрапляють на перші шпальти газет. Як можна здогадатися, що менше галасу навколо взаємної співпраці сторін, то більша її ефективність, яка вимірюється не деклараціями, а технічною документацію конкретних інфраструктурних проектів.

Поляків і білорусів примирив московський тиск

Хоч як парадоксально, але зближенню двох недавніх недругів допомогла… Москва, а якщо конкретно — її агресивна енергетична політика. Коли в 2006 році Варшава ледь не пішла на розрив дипломатичних відносин із Мінськом, «Газпром» саме розпочинав підготовку до будівництва газопроводу «Північний потік» та аналізував можливість переведення потоків нафти, яку нині транспортують територією Білорусі, на балтійські танкери. Саме тоді Лукашенко усвідомив, що настав час змінити свою політику і спробувати налагодити більш дружні відносини зі своїм найбільшим західнім сусідом.

Перший крок Мінськ зробив уже навесні 2006-го, відразу після президентських виборів, котрі викликали велике зовнішньополітичне напруження. Тоді посол Білорусі у Польщі Павал Латушка подав польському МЗС пакет із кількадесяти пропозицій дрібних проектів (наприклад, поліпшення інфраструктури пунктів пропуску, співпраця у сфері культури), які мали започаткувати нормалізацію відносин. Мінськ зробив багато для того, аби поліпшити свій імідж у Польщі, що знайшло відображення передусім у кадрових призначеннях. До посольства та консульств Білорусі в Польщі відряджали справжніх лібералів, котрі, серед іншого, публічно пропагували білоруську мову і незалежну білоруську культуру та навіть робили офіційні фотографії під забороненим у Білорусі біло-червоно-білим прапором (наприклад, тодішній генконсул Республіки Білорусь у Гданську Міхаїл Аляксейчик). Ця маркетингова стратегія дала відчутні результати: імідж Білорусі значно поліпшився, і вже в 2007 році польські політики могли собі дозволити публічні переговори з білоруськими колегами, чого за часів холодної війни 2005—2006 років не можна було собі навіть уявити.

У тому ж 2007 році Польща і Білорусь повернулися до розмов про спільне будівництво другої гілки Ямальського газопроводу, що її дві сторони стали просувати як альтернативу «Північному потоку». Водночас Білорусь за короткий час розпочала поставки нафти з альтернативних (неросійських) джерел — з «братньої» Венесуели та арабських країн. Мінськ започаткував також багато інших проектів у сфері диверсифікації поставок енергетичних ресурсів, зокрема таких, як власна розвідка вуглеводнів на заморських шельфах, робота білоруських фахівців за контрактом у нафтових країнах тощо.

І хоча одну загрозу білоруси трохи віддалили (залежність від Москви), невдовзі з’явилася інша. Раптом стало очевидно, що запорукою енергетичної безпеки Білорусі є нафтові та LNG-термінали в морських портах Литви і Латвії (Клайпеді, Вентспілсі), які стали використовувати свою монопольну (чи, радше, дуопольну) позицію. І це стосується не тільки перевалки нафтопродуктів, а й загалом морського транспорту, який відіграє дедалі більшу роль у білоруській економіці. Сьогодні Білорусь перевалює в балтійських портах аж 17 млн. тонн товарів щороку, а від забезпечення дешевої морської логістики багато в чому залежить успішність економіки країни, що спирається на експорт (причому здебільшого до країн Заходу, а не, як колись, на ринки країн СНД).

Ситуацію ускладнює той факт, що ділове середовище в порту Клайпеда, який можна вважати найбільшим «білоруським» морським портом, доволі міцно пов’язане з російським бізнесом і проросійською частиною білоруського істеблішменту. А це не до вподоби ліберальним колам з оточення президента, які останнім часом посилили свої позиції. Про цей факт мало говорять, але він пояснює, чому в Мінська з’явився такий великий інтерес до поліпшення відносин із Польщею та водночас чому інколи робиться багато для того, аби ті добрі відносини зірвати (наприклад, конфлікт з Об’єднанням поляків у Білорусі).

«Дивіться, у нас є вибір, можемо відмовитися від ваших послуг (портів Клайпеда, Вентспілс) і скористатися послугами польського Гданська чи Ельблонга», — зазначають у переговорах із литовськими та латвійськими партнерами білоруські чиновники. Як виявляється, ця поки що віртуальна «польська карта» є досить успішним аргументом, який спонукає прибалтів до зниження цін і запровадження привабливих портових тарифів. І це при тому, що білоруси навіть не думають реалізовувати гучні проекти власного «автономного» термінала в польському Ельблонзі чи недавно проголошеного «Білоруського товарно-логістичного центру» в порту Гданськ, яким так вихваляються місцеві польські портовики.

Велика політика допоможе маленькому Підляшшю

Добросусідські відносини з великим західним сусідом стали для Білорусі дуже важливими вже з огляду на те, щоб їх можна було використати як переговорну карту у розмовах з Москвою, Вільнюсом і Ригою. Однак десятиріччя заморожених білорусько-польських відносин має свої наслідки: нині доводиться будувати це партнерство з нуля. Розуміючи стратегічну вагу такої співпраці, дві сторони приділяють велику увагу розвиткові передусім енергетичного співробітництва. Причому будують його методом маленьких кроків, без великих обіцянок, зосереджуючи увагу на конкретних енергетичних проектах, передусім місцевого масштабу.

Такий підхід прийнятний для місцевої влади польського Підляшшя, яка у співпраці з Білоруссю вбачає шанс на розв’язання своїх енергетичних проблем. А вони доволі серйозні: в Підляському та в східній частині Вармінсько-Мазурського воєводства спостерігається дефіцит електроенергії, спричинений низькою густотою інфраструктури та віддаленістю від великих електростанцій, розташованих передусім на півдні країни.

Підляшшя є потенційно привабливою територією для інвестицій у промислове виробництво: зарплати тут низькі, безробіття високе, ціни на нерухомість невеликі, при цьому на ринку праці не бракує добре освічених, кваліфікованих працівників. Видатки на започаткування економічної діяльності тут набагато менші, ніж у недалекій столиці, до якої можна доїхати автомобілем усього за дві години. Додатковий козир — це традиційні зв’язки з Білоруссю, що відкриває можливість легко вийти з експортованою продукцією на величезний ринок Білорусі, Росії та Казахстану. Отже, охочих побудувати в регіоні якусь маленьку фабрику не бракує, однак інвестори відмовляються від подальшої активності, щойно дізнаються, які величезні проблеми матимуть з приєднанням до електроенергетичної мережі. Наявний попит на електроенергію в півтора разу перевищує доступну потужність, а грошей на модернізацію інфраструктури постійно бракує, пояснюють потенційним інвесторам, які згодом реалізують свою ділову ідею в іншому регіоні.

Виявляється, підключити Підляшшя до електромережі сусідньої Білорусі таки легше, ніж забезпечити поставки потрібних обсягів електроенергії з інших регіонів Польщі. Крім цього, виробництво електроенергії по білоруський бік кордону обходиться вдвічі дешевше, ніж у Польщі. І річ не лише в доступності дешевого російського газу чи мазуту, а також у відсутності суворих екологічних стандартів, які для Польщі запровадив Брюссель.

Слід також мати на увазі, що «білоруська карта» є для Польщі вкрай важливою у складних переговорах з Брюсселем, як і «польська карта» для Мінська є зручним аргументом у розмовах з Москвою чи Вільнюсом. Отже, Єврокомісія хоче нав’язати Варшаві жорсткі ліміти викидів вуглекислого газу та інші обмеження, що може серйозно вдарити по польській енергетиці, яка на 95% спирається на спалювання кам’яного і бурого вугілля. «В такому разі ми побудуємо кілька вугільних електростанцій у Білорусі та Україні й там вироблятимемо ще більше СО₂, ніж тепер», — неодноразово зазначав віце-прем’єр Вальдемар Павляк. Наразі цей аргумент спрацьовує, однак щоб його можна було використовувати й надалі, треба таки зробити з білорусами хоч один спільний проект.

Одним із них є проект будівництва польсько-білоруської вугільної електростанції у містечку Зельва Гродненської області. Інвестор — польський олігарх Ян Кульчик, якого підтримує віце-прем’єр Павляк. Що цікаво, вугілля на цей об’єкт завозитимуть з Польщі (з невеликого Люблінського вугільного басейну), а більшість електроенергії експортуватимуть… до тієї ж Польщі. Де ж тут економічна логіка? Вона лежить у площині цих необгрунтовано жорстких екологічних стандартів ЄС, які в результаті дадуть цілком протилежний ефект: двоокису вуглецю в атмосферу потраплятиме більше, ніж у випадку будівництва електростанції десь поблизу Любліна.

Для реалізації зазначеного проекту також необхідно відновити транскордонну енергетичну лінію Рось—Білосток, що з’єднає електромережі Білорусі та Польщі. Підготовчі роботи у цьому напрямі ведуться досить успішно, чого не можна сказати про аналогічні енергопроекти по осі Польща—Україна.

Білоруське дизпаливо як запорука малих заправок

Нові тенденції не оминають також ринку нафтопродуктів. Польський логістичний оператор рідких палив планує побудувати транскордонний продуктопровід для прокачування білоруського дизеля. Труба з’єднає логістичний центр у Малашевіче з білоруською логістичною системою й коштуватиме корпорації 7—10 млн. дол. Згідно з попередніми оцінками, завдяки новому сполученню на польський ринок надходитиме 2 млн. тонн дизпалива щороку, що істотно впливатиме на функціонування ринку. Це рішення вітають передусім власники приватних заправок, особливо на північному сході країни, яким дешевий білоруський дизель допоможе витримати конкурентний тиск великих нафтомереж. Зрозуміло, що цей проект критикують представники польської нафтової дуополії — плоцького «ПКН Орлен» і гданського «Лотосу», котрі будуть змушені знизити ціни на дизпаливо.

Також слід додати, що на польському ринку, як і у більшості країн ЄС, спостерігається дефіцит дизельного палива, що відображається у високих цінах на це пальне. Користуються цим білоруські НПЗ у Новополоцьку та Мозирі, що заробляють досить непогані гроші на переробці дешевої російської нафти та експорті нафтопродуктів. Що, зрештою, є причиною білорусько-російських конфліктів, оскільки Москва вважає це проявом недобросовісної конкуренції.

І хоча Білорусь і Польща намагаються реалізовувати всі ці енергопроекти незалежно від великої політики, останні події свідчать про те, що комфорт у відносинах може скінчитися. Білоруська влада знову розпочала репресії проти Об’єднання поляків у Білорусі, що було і залишається найбільшою проблемою у двосторонніх відносинах. Офіційний Мінськ зауважив, що польське МЗС здійснює м’яку політику, зокрема не порушує в двосторонніх переговорах питання стосовно кількох тисяч польських громадян, яким заборонений в’їзд до Білорусі (серед них і автор цих рядків — за журналістську діяльність). А коли Варшава йде на великі поступки Мінську, то гріх цим не скористатися. Однак цього разу реакція офіційної Варшави була неочікувано гострою. На думку польської опозиції, а також багатьох осіб із оточення прем’єра Туска, політика відкритих дверей і діалогу не дала результату, тож тепер слід повернутися до санкцій. А це означало б замороження польсько-білоруської енергетичної співпраці, від чого найбільше зраділи б Москва та проросійське крило в оточенні білоруського президента.

Коментар Михайла ГОНЧАРА, директора енергетичних програм Центру НОМОС (Севастополь)

Власне, польсько-білоруське партнерство має перспективи з урахуванням історичної ретроспективи. Тільки навряд чи його в найближчому майбутньому можна буде назвати стратегічним. Точки взаємного економічного тяжіння, що здатні породити рентабельні проекти, навряд чи врівноважать сили відштовхування і зовнішньої протидії. Передусім слід мати на увазі те, що Білорусь і Польща перебувають у різних ціннісних системах: Білорусь у так званій Союзній державі з Росією, Митному союзі, ЄврАзЕС, ОДКБ, а Польща — в ЄС і НАТО. Польща є членом СОТ, Білорусь — ні.
Тому Москва і Брюссель завжди будуть присутні у білорусько-польських відносинах. І якщо Брюссель потенційно може відігравати конструктивну роль у цих двосторонніх відносинах, то Москва — навпаки. Адже в Росії білорусько-польське чи білорусько-українське партнерство сприймається, як пошук васалом іншого сюзерена.

Що ж стосується перспективних проектів, які нібито тихою сапою обидві сторони поступово реалізують, то в наш час інформаційної глобалізації немає нічого таємного, що не стало б явним, причому за досить короткий проміжок часу. Тим більше що про наведені ідеї та проекти вже достатньо добре відомо в професійних та експертних колах. Той факт, що проект не потрапляє на шпальти газет, зовсім не є гарантією його успіху. Та й навіть реалізація проекту будівництва генеруючих потужностей на території Білорусі з потрійним для Польщі ефектом (вугілля — польське, електроенергія — для Польщі, польська квота викидів — не використана) зовсім не означатиме стратегічності відносин. Адже ці відносини завжди будуть заручниками належності країн до різних інтеграційних об’єднань. За таких обставин це лише питання часу, коли зазначені проекти стануть жертвами політичної кон’юнктури. І приклад з Об’єднанням поляків у Білорусі підтверджує це. До цього ж і інше — як у Польщі дивитимуться на збільшення енергетичної залежності від сусіда, на території якого і за участі якого проводяться масштабні військові навчання чіткої антинатовської та антипольської спрямованості?

Не варто перебільшувати успішність польсько-білоруського партнерства, тим більше поки що віртуальну. Наприклад, Польща і Білорусь демонстрували синергію дій щодо проекту другої нитки газопроводу Ямал—Європа. По інерції це ще продовжується й досі, хоча оновлена російська енергетична стратегія чітко фіксує «Північний потік», а ямальський проект у ній навіть не згадується. Не спрацювало. В іншому проекті — імпорту дешевого білоруського дизеля до Польщі — останнє слово зрештою буде за польськими виробниками, які переживають далеко не найкращі часи. І навряд чи польський уряд віддаватиме перевагу підтримці іноземної нафтопереробки. Проект може бути успішним, але чи буде він тривалим, отже, чи матиме стратегічний вимір?

Не має сенсу протиставляти польсько-українське партнерство польсько-білоруському. Неуспіх двостороннього партнерства — це завжди взаємний неуспіх. Є певні проблеми і проекти, які варто вирішувати не в форматі двох, а в форматі трьох — України, Польщі та Білорусі, тим більше що в останні два роки двосторонні формати в цьому слов’янському трикутнику активізувалися. Лише один приклад. На сьогодні в усіх трьох країнах існують проекти будівництва нових АЕС, а Україна до того ж збирається створити підприємство з фабрикації ядерного палива. Наскільки ці проекти взаємно узгоджуються? Чи потрібне в Центрально-Східній Європі додаткове ядерне навантаження на довкілля? Наскільки в нових АЕС існує реальна потреба, зумовлена дефіцитом електроенергії? Як можна оптимізувати ці проекти без шкоди для інтересів сторін, більш того, досягти ефекту синергії?

Насамкінець можна підсумувати, що польсько-білоруське партнерство слід вітати, але навряд чи воно може стати стратегічним, оскільки обидві країни обмежені у своєму політичному маневрі та економічних можливостях зовнішніми потугами.