Perpetuum mobile європейської енергетики

Реформування енергетичного сектора стало вічним двигуном значної частини внутрішньої і зовнішньої політики ЄС. Енергетичний союз стає черговою спробою реформувати європейський енергетичний простір.

Яка доля чекає на цю ініціативу ЄС - створення дієвого пан'європейського енергетичного союзу чи чергові багаторічні безплідні дискусії? На тлі рішення британців залишити Євросоюз до чого приведе спроба створити європейський енергопростір?

Чи є в Енергетичному союзі ЄС місце Україні? Наскільки виправдані наші сподівання на взаємовигідну співпрацю з країнами - членами ЄС в електроенергетичному, газовому та нафтовому секторах енергоринку?

На зорі ініціативи…

Історія створення Енергетичного союзу ЄС розпочалась у березні 2010 р., коли під час виступу перед керівниками держав - членів ЄС відповідну ініціативу озвучив колишній голова Єврокомісії Жак Делор. Єврочиновник наголосив, що у такій важливій сфері, як енергетика, немає єдності європейських країн, національні лідери ведуть свої справи з Путіним сам на сам, що призводить до конфлікту інтересів усередині Євросоюзу.

Каталізатором створення Енергетичного союзу мало би стати припинення поставок газу в Україну та зупинка транзиту російського газу українською територією до ЄС у перші тижні січня 2009 р. Європейські політики були шоковані поведінкою Кремля, розпочалася активна робота Єврокомісії з перегляду підходів до забезпечення енергетичної безпеки, включаючи сценарії ненадійності поставок енергоресурсів з Росії. Коли гостра фаза газового конфлікту минула, умиротворені "газпромівськими" знижками європейці відклали створення дієвого Енергосоюзу у довгу шухляду.

Ідею створення Енергетичного союзу реанімували у квітні 2014-го, коли Росія анексувала Крим і розпочала військову агресію на Сході України. Водночас "Газпром" максимально підвищив ціну на газ, який закуповує НАК "Нафтогаз України" за довгостроковим контрактом 2009 р. А також висунув фінансові вимоги до української компанії за невиконання умови контракту "бери або плати". "Нафтогаз" відмовився купувати російський газ за запропонованою Кремлем ціною, посилаючись на зміни, зокрема цінові і кон'юнктурні, на ринку газу Європи та відповідно на право змінити умови контракту. "Газпром" не поступався, попри програні суди щодо зниження цін кільком газовим компаніям країн - членів ЄС (RWE, Edisson). Зрештою "Нафтогаз України" і "Газпром" подали зустрічні позови до Стокгольмського арбітражу, сума яких становить, за останніми даними, понад 31 млрд дол.

Налякані непоступливістю України, європейські лідери всіляко намагалися "домовитися", умовляючи "Нафтогаз" на розстрочку сплати фінансових вимог "Газпрому". Тиск на Україну не припинявся до жовтня
2014 р., коли "майже пенсіонери" тодішнього складу Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу та Гюнтер Оттінгер усе ж таки домоглися прийняття умов "зимового пакета", за якими Україна сплатила частину боргу та розпочала закуповувати російський газ за передоплатою, мінімізувавши у такий спосіб загрозу для стабільного транзиту російського газу до ЄС узимку 2014–2015 рр. (Див. DT.UA №40 від 31 жовтня 2014 р., а також DT.UA від 3 листопада 2014 р. "Газовий компроміс для України ціною в 4,6 млрд дол.".)

Найбільш радикальну та прогресивну концепцію Енергосоюзу запропонував Дональд Туск у квітні 2014 р. Йшлося про єдиний європейський орган, який мав би бути відповідальним за закупівлю газу для країн - членів ЄС, а також за стандартизацію контрактів на поставки енергоресурсів між державами - членами ЄС і третіми країнами. На думку польського політика, механізм колективних закупівель газу дав би змогу посилити переговорні позиції Єврокомісії у відносинах з Росією та змінити правила гри на ринку на користь держав-імпортерів. Це поліпшило б умови постачання російського газу, посилило б захист кінцевих споживачів енергоресурсів - громадян ЄС і, можливо, привело б до подальшого здешевлення енергоресурсів.

На думку Д.Туска, Енергосоюз повинен був сфокусуватися на таких завданнях: забезпечити механізм солідарності держав - членів ЄС у разі перебоїв поставок енергоресурсів; збільшити кількість мережевих газових інтерконекторів для диверсифікації поставок; забезпечити зростання внутрішнього виробництва енергоресурсів; залучити нових постачальників газу, зокрема скрапленого газу, наприклад, із США та Австралії, а також забезпечити розширення створеного у 2005 р. Енергетичного співтовариства з метою імплементації норм і правил ЄС у новоприйнятих країнах для посилення енергетичної безпеки всієї Європи.

На жаль, опублікований у лютому 2015 р. програмний документ засвідчив, що Єврокомісія відійшла від головних ідей Д.Туска, узагальнивши основи створення Енергетичного союзу за такими напрямами:

1. Енергетична безпека, солідарність і довіра. В основу цього пункту покладено Стратегію енергетичної безпеки, ухвалену у травні 2014 р., де ключовими аспектами є транспарентність режиму імпорту газу, реалізація проектуПівденного газового коридору та доступ до ресурсів Каспію, а також використання скрапленого газу, розвиток мережі хабів і добровільних договірних відносин між сусідніми країнами - членами ЄС для координації взаємодії у кризових ситуаціях. (Створення єдиного органу для придбання російського газу не було включено до цього програмного документа.)

2. Єдиний енергетичний ринок. Розвиток транскордонних інтерконекторів між країнами - членами ЄС та дотримання/імплементація/удосконалення існуючого законодавства на основі відбору та погодження "проектів спільного інтересу" і моніторингу виконання зобов'язань відповідно. (Це базовий напрям, що потребує тривалої процедури погодження, доброї волі сусідніх країн - членів ЄС, фінансової підтримки структурних фондів без часових обмежень і відповідальності за саботаж чи самоуправство, як, наприклад, ситуація навколо "Північного потоку-2".)

3. Енергоефективність. Запропоновано комплекс заходів, спрямованих на зниження попиту на енергоресурси та підвищення до 2030 р. енергоефективності на 27% (єдиний напрям, підкріплений уже прийнятою Директивою 2012/27EU).

4. Декарбонізація економіки. Скорочення викидів парникових газів до 2030 р. на 40% порівняно з 1990 р. (Значною мірою має ґрунтуватися на Паризькому кліматичному договорі, ратифікація та виконання якого лише починаються. Станом на 21 червня 2016 р. на різних стадіях ратифікації Паризького кліматичного договору перебували 18 держав із 177 підписантів.)

5. Інновації та дослідження. Здійснення комплексних наукових досліджень у таких пріоритетних сферах, як розумні мережі, розумні будинки, чистий транспорт, чисте паливо та безпечна ядерна енергетика. (Перспективний, але тривалий напрям, який нині опирається, серед іншого, на фінансовий механізм "Горизонт 2020"Рамкової програми Європейського Союзу з досліджень та інновацій, до якого Україна долучилася у 2015 р.)

Говорити - не газопроводи будувати

У 2014 р. після виборів до Європейського парламенту нову Єврокомісію очолив колишній прем'єр-міністр Люксембургу Жан-Клод Юнкер, який створення Енергетичного союзу назвав пріоритетним завданням свого президентства. Пріоритетність було посилено - запроваджено нову посаду віце-президента Єврокомісії з питань Енергетичного союзу, яку обійняв досвідчений словацький дипломат Марош Шефчович.

Утім, після досить оперативної підготовки Єврокомісією концепції на сьогодні проект "Енергетичний союз" ЕС загруз у дебатах і дискусіях. У пошуку консенсусу вже суттєво вихолостили одну з ключових ідей створення Енергосоюзу - координацію закупівлі російського газу. Окремі держави - члени ЄС фактично поставили свої національні переваги у таких закупівлях вище загальноєвропейського значення цього проекту, блокувавши в такий спосіб створення ефективного механізму для відносин із ненадійними постачальниками (зауважте, йдеться саме про постачальників газу, як російський "Газпром", а не про транспортників, як "Укртрансгаз").

Звичайно, існують техніко-економічні розбіжності між європейськими країнами за обсягами споживання газу, інфраструктурними можливостями транспортування та зберігання, наявністю власного видобутку, здатністю до заміщення газу, розвитком спотового ринку тощо. Наприклад, західні та північні країни ЄС із високим рівнем диверсифікації постачальників газу, розвинутою інфраструктурою інтерконекторів і мережею газових хабів пріоритетними завданнями Енергосоюзу вважали декарбонізацію, енергоефективність і розвиток альтернативної енергетики.

Натомість держави Центральної і Східної Європи, а також Балтії, що драматично залежать від поставок російських вуглеводнів, розглядали концепт Енергетичного союзу як можливість забезпечити власну енергетичну безпеку та інтегруватись із західноєвропейським газовим ринком.

Тож домогтися реального прогресу у реалізації проекту "Енергетичний союз", просування якого більше залежить від рішень окремих держав-членів, ніж, власне, Єврокомісії, сьогодні і в подальшому буде надзвичайно важко. Особливо це помітно в питанні створення "єдиного вікна" для придбання російського газу, де вигідні контракти західних енергетичних компаній фактично поставили хрест на можливостях країн Центрально-Східної Європи добитися ціни на газ без "недружньої політичної складової" від російського монополіста.

Для об'єднання ринку потрібен прогрес у розвитку енерготранспортної інфраструктури ЄС. Особливо країни Центральної та Східної Європи потребують об'єднання національних мереж, котрі як у випадку, наприклад, Румунії, мають значні відмінності у технічних особливостях функціонування (нижчий тиск).

Для об'єднання енергетичної інфраструктури Єврокомісія запропонувала у 2011 р. так звані проекти спільного інтересу (project of common interest) із можливостями співфінансування через Європейський механізм взаємодії (Connecting Europe Facility, CEF). Загальний бюджет для CEF до 2020 р. становить 5,85 млрд евро, тоді як для вирішення всіх інфраструктурних проблем на газовому ринку Європи потрібно близько 70 млрд євро (Boersma, T., 2015).

У 2014 р. Єврокомісія відібрала 27 газових проектів, які фінансуватимуться через механізми CEF, і в листопаді того ж року було виділено перший транш у розмірі 647 млн євро на зазначені проекти, у 2015 р. надійшло ще 650 млн. Переважна більшість проектів, що одержали підтримку і фінансування CEF, мають дослідний характер, один з проектів - технічного спрямування, це з'єднувальний трубопровід і допоміжна інфраструктура між Польщею та Литвою (CEF-Energy, 2014).

Також Єврокомісія прагне посилити контроль за укладанням контрактів між країнами-членами та постачальником газу, котрий має частку на ринку певної держави понад 40%. Передусім ідеться про угоди між країнами Центральної та Східної Європи і російським "Газпромом". Таким чином, ЄК, по суті виконуючи роль медіатора, може стати третьою стороною у переговорах, які передують підписанню таких угод, щоб запобігти тиску з боку постачальників і зробити міжурядові домовленості більш прозорими. Така пропозиція викликала потужні дебати під час засідання Європейської Ради у березні 2015 р.

Найзапеклішими опонентами цієї ініціативи були західноєвропейські країни (Німеччина, Австрія, Франція) та навіть деякі члени Вишеградської групи (Угорщина, Чехія), які поки що не готові ділитися конфіденційною бізнес-інформацією та бояться порушити привілейовані відносини між імпортером і постачальником. Усе це зайвий раз демонструє, наскільки складно в межах ЄС виробити спільну енергетичну політику (one-voice energy policy).

У рамках створення Енергетичного союзу Єврокомісія планує налагодити транскордонну торгівлю електроенергією, приділяючи особливу увагу відновлюваним джерелам енергії, а також розбудові відповідної інфраструктури. Тут прогрес демонструють наші сусіди - Словаччина, Чехія, Угорщина і Румунія, які вже розпочали комерційний продаж електроенергії між собою з метою створити повністю інтегрований ринок електроенергії.

Також Єврокомісія пропонує розширити повноваженняАгентства із взаємодії енергорегуляторів (ACER), яке регулюватиме єдиний енергетичний ринок ЄС. Наразі планується створити інтегровану систему управління, яка поглиблюватиме співпрацю між Єврокомісією та державами-членами. Щороку ЄК визначатиме конкретну державу Енергетичного союзу для вирішення її ключових питань, визначення результатів енергетичної політики та їх обговорення.

Ще не створивши Енергетичний союз, ЄС постає перед викликами, пов'язаними з можливим виходом Великої Британії зі складу Європейського співтовариства. Головний із них - це посилення групи країн на чолі з ФРН, які прагнуть продовжити практику привілейованих відносин з Росією.

Втрата британського голосу послабить позиції ЄК у переговорах, а також звузить європейський енергетичний ринок, який до цього часу орієнтувався на NBP як на взірець найбільш високоліквідного європейського хабу. Також знизиться фактор впливу американських поставок енергоресурсів, адже "дружні до Росії" члени ЄС говоритимуть перш за все про економічну вигідність трубопровідних поставок, а не про пріоритетність безпекових питань. Можливе також поглиблення сегментації європейського енергетичного ринку, за якої Росія намагатиметься знову скористатися принципом "поділяй та володарюй" для посилення та відновлення впливу на національні уряди країн Центрально-Східної Європи.

Чи виправдана равликова швидкість енергореформи в Україні?

Неквапливість ЄС у напрацюванні положень Енергетичного союзу не є виправданням для України у зволіканні з реформами енергетичного сектора. Незважаючи на продовження російської агресії, саме активні реформи можуть посилити потенціал опору, не тільки позбавивши Кремль прямого важеля впливу через поставки енергоресурсів, а й зруйнувавши багаторічні корупційні схеми з підкупу та контролю політичного та бізнес-середовища в нашій країні.

Наразі Україна дуже повільно вибудовує газовий ринок, який усе ще контролюють структури Дмитра Фірташа, триває важка боротьба з Ахметовим за зміни і власне початок формування ринку електроенергії та створення незалежного національного регулятора. Відсутня чітка політика держави у нафтовій сфері та забезпеченні нафтопродуктами. Не напрацьована чітка концепція поділу "Нафтогазу України", відсутня енергетична стратегія розвитку галузі на середньо- та довгострокову перспективу.

Ключові гравці вітчизняної енергетики сконцентрувалися на черговому перерозподілі, залишаючи поза увагою зміни в архітектурі європейського/глобального енергоринку, тоді як останні набувають революційного характеру. Уряд сконцентрувався на субсидіях і лише під тиском здійснює заходи, спрямовані на енергозбереження та підвищення енергоефективності.

Водночас у сусідніх країнах розпочалася боротьба між бажанням ФРН стати ключовим газовим хабом ЄС через будівництво "Північного потоку-2" і прагненням центральноєвропейських держав створити газовий коридор Північ-Південь, наповнивши його альтернативним російському газом, котрий згодом може конкурувати із газовими хабами Німеччини.

Для такого регіонального об'єднання велике значення матиме як вітчизняний ринок газу, так і українські підземні сховища (ПСГ) із загальним обсягом близько32 млрд кубометрів. Проведені у 2014 р. стрес-тести європейської газотранспортної системи показали, що стабільні поставки можна забезпечити лише за умови використання значних за обсягами зберігання ПСГ, яких немає на маршрутах проходження газопроводів за межами України.

Окремо важливо зауважити прагнення країн Вишеградської четвірки створити газовий хаб у Східній Європі, у зв'язку з чим одразу підвищується і значущість Києва для реалізації цього проекту. В рамках співпраці у газовому секторі Україна вже неодноразово пропонувала спільне використання підземних газосховищ.

Для порівняння: на Заході України обсяг ПСГ становить близько 26 млрд кубометрів газу, а сумарний обсяг сховищ газу країн Вишеградської четвірки - трохи більше 15 млрд кубометрів (Польща - 2,8 млрд, Чехія -
3,3 млрд, Словаччина - 3,0 млрд, Угорщина - 6,2 млрд). При цьому середньорічна потреба цих країн у газі сягає 33–37 млрд кубометрів. Використання українських ПСГ дасть змогу Вишеградській групі купувати газ за нижчими цінами без прив'язки до фактичного споживання, збільшуючи в такий спосіб резервні запаси газу.

Енергосоюз - черговий бюрократичний "енергопакет" чи шлях до єдиного голосу в енергетичній політиці Європи і України?

Базова ідея створити Енергетичний союз для подолання можливостей Росії тиснути на окремі країни-члени не пройшла через Єврокомісію та на рівні окремих національних урядів. Вихід Великої Британії ще більше сегментує ЄС на "друзів" і "не дуже" російського політичного керівництва.

Залишаються актуальними питання створення єдиного європейського енергетичного ринку, зниження енергоспоживання, декарбонізації економіки, розвитку передових технологій та інновацій, і тут Україна мусить максимально долучитися до співпраці як із ЄС загалом, так і з окремими найближчими за духом свободи та цінностями державами регіону.

На черзі серйозна боротьба за конфігурацію майбутнього газового ринку в ЄС, де Україні варто якнайтісніше співпрацювати з Польщею та Словаччиною, щоб не допустити занепаду сухопутних транзитних маршрутів і створення додаткових ризиків економічного та безпекового характеру для Центрально-Східної Європи.

У роботу над реконфігурацією вітчизняного енергетичного ринку повинна включитися РНБОУ, вимагаючи врахувати виклики для національної безпеки та прийняти відповідне законодавство з його подальшим впровадженням. Спільно з правоохоронними органами необхідно витісняти з національного енергетичного ринку олігархічні угруповання, а у співпраці з аналітичними організаціями будувати стратегію розвитку на середню та тривалу перспективу, оцінюючи розвиток сусідніх країн і перспективи змін на європейському та глобальному рівнях.