Олігархономіка України. Російська газова подушка

Формула неуспіху України

Попередньо слід зауважити чотири речі. Перша: відносини, що формуються зараз між пануючими режимами в Москві та Києві, дедалі менше нагадують модель відносин «сюзерен - васал». Дедалі більше набуває обрисів модель «хижак - здобич». Причому здобич ще не усвідомлює цього, ідентифікуючи себе як молодшого партнера хижака, з яким об’єднано, а не конкуруючи буде промишляти на зовнішніх ринках.

Друга річ. Україна, як відомо, не Росія. Чим російський олігарх відрізняється від українського? Російський готовий продати все, що є в Росії, але не саму Росію. Український готовий продати все, що є в Україні, разом з Україною. У Росії корумпована влада все ж залишається владою і не є молодшим партнером олігархату. В Україні корозія влади, спричинена корупцією, призводить до руйнації держави. Олігархічні організовані політичні групи (ОПГ) не потребують держави як джерела і гаранта правил гри в соціумі, бо їм потрібна гра без правил. Їм потрібна влада, щоб забезпечити продовження розвитку олігархономіки. І це те, чим успішно користується Росія, пропонуючи об’єднавчі оборудки на кшталт «ми вам - дешевий газ, ви нам - «Нафтогаз».

Третя річ. Якщо взяти характеристику Соскіна-Циганова щодо типології олігархічних систем, то українську олігархію можна віднести до карнавально-паразитарного типу. Базовим процесом живлення і розвитку української (за походженням і формою, але не за суттю!) олігархії є паразитування в економічному організмі країни. Тому й розвитку України як держави ні в індустріальному, ні в постіндустріальному сенсі в десятилітті, що завершується, не відбулося. Фінансове набухання низки олігархічних бізнес-конгломератів у «зонах росту», насамперед у газовому секторі, хімпромі, металургії, відбулося завдяки позитивній кон’юнктурі зовнішніх ринків та схемам мінімізації податків.

Дешева сировина та енергоресурси на вході в виробничий ланцюжок + низька оплата праці – витрати на енергоефективність + штучно-показова збитковість підприємств + офшор + корупція = максимальний прибуток собі + мінімум податків державі + хабарі чиновникам і депутатам + дешеве пиво з ТБ-шоу, серіалами, футболом та іншими видовищами для «маленьких українців». Це формула олігархономіки України.

Зростання першої половини поточного десятиліття не стало локомотивом економічного розвитку і модернізації всієї країни. Швидше, навпаки, потенціал розвитку України спрямували на «зони росту» конкретних олігархічних «сімей» за сприяння влади, що реалізовувала політику заохочення саме такого типу розвитку. Індикатор цього ми можемо бачити щодня: шикарні авто з крутими номерами на розбитих дорогах. На авто гроші є, на дороги - немає. В той час, як у сусідніх країнах Центральної Європи, чиї стартові позиції були не набагато кращими за українські, є і те, й інше. Олігархат не залишив владу без уваги та опіки. Особи на владному олімпі отримали матеріальне сприяння у збереженні їх статусу з тим, щоб олігархат мав постійний політичний «дах» над головою. Так в Україні загартувалася корупція, яка перемогла і помаранчеву революцію. Відбулася девальвація цінностей. За рейтингом індексу сприйняття корупції «Transparency International 2002-2009», Україна з 84-ї позиції у 2002 році скотилася на 146-ту у 2009-му. При олігархономіці це неминуче.

І тут важлива четверта річ, так би мовити, формула успіху олігархату, яка стала формулою неуспіху країни. Її концентрована суть - «гроші вирішують усе, якщо гроші не вирішують усе, значить, великі гроші вирішують усе, якщо великі гроші не вирішують усе, значить, дуже великі гроші вирішують усе, але у кінцевому підсумку - гроші вирішать усе». За цією формулою, неуспіх Донецької ОПГ у 2004 році пояснюється дуже просто: гроші не вирішили питання влади, бо потрібні були великі гроші. Тому у 2010-му, задіявши великі гроші, вона змогла придбати владу. А тепер питання стоїть про дуже великі гроші, які мають компенсувати витрачені великі гроші та ще й дати не просто прибуток, а надприбуток. А там, де дуже великі гроші, спрацьовує підхід «мы за ценой не постоим». Навіщо будувати дороги, коли можна купити позашляховик останньої моделі? Навіщо будувати державу для всіх, коли можна обмежитись особняком для себе, і байдуже, де він буде - в незалежній Україні чи в однойменному бантустані?

Для кращого розуміння процесів, що нині відбуваються так стрімко в українсько-російських відносинах, доцільно зробити екскурс в недалеку історію. Там міститься модель, що була взята правлячою ОПГ за взірець. Нині вона трансформується і розширюється відповідно до зрослих масштабів політичних і бізнесових фігур, які у 2004 році були в «підтанцьовках» та «підспівках» тогочасної влади Л.Кучми.

Екскурс в історію-1

26 липня 2004 року в Ялті відбулася зустріч Леоніда Кучми та Володимира Путіна - на той час президентів України та РФ. Вони досягли згоди щодо нової спільної схеми поставок газу в Україну. Три дні по тому, 29 липня, було підписано кілька контрактів, які визначали терміни і умови російсько-українського співробітництва в сфері поставок природного газу та його транзиту до 2028 року. ЗМІ рясніли повідомленнями на кшталт: «Відповідно до підписаних документів, створена нова компанія «РосУкрЕнерго», яка буде здійснювати закупівлю туркменського газу для українського ринку, виступить оператором транзиту закупленого газу і інвестором в розвиток газотранспортної інфраструктури, необхідної для забезпечення транзиту. Загальні обсяги поставок будуть збільшуватися з 44 млрд. кубометрів газу в 2005 р. до 60 млрд. у період з 2007-го по 2028 р.»

Паралелі-1

«РосУкрЕнерго», надуваючи газову бульку в Україні, так і не стала інвестором у розвиток газотранспортної інфраструктури. Більше того, навіть відбувся зворотний процес - фінансове ослаблення «Нафтогазу» і, як наслідок, недофінансування планів ремонтів і модернізації газотранспортної системи (ГТС) України. В кінцевому підсумку, Україна з простягнутою рукою пішла до Євросоюзу просити грошей на модернізацію ГТС. Це важливо з позиції розуміння перспектив так званих 40-мільярдних інвестицій, що їх нібито може бути зроблено за рахунок 30-відсоткової знижки у ціні на російський газ для України. Ці віртуальні гроші принесуть реальну вигоду тільки в приватні кишені, а державі - конкретні борги і збереження російської військової присутності. І надування газової бульки знову відбувається. В доповненні до контракту зафіксовано заміну цифри обсягу поставок 33,75 млрд. кубометрів на 36,5 млрд. Масштаб, звісно, дещо не той, що в РУЕ, але тенденція показова.

Екскурс в історію-2

У повідомленнях ЗМІ кінця липня 2004 року українсько-російська зустріч не виглядала рядовою. Аналіз подій Ялти-2004 з подальшим підписанням пакета газових домовленостей в офісі «Газпрому» у Москві свідчить про те, що відбулася не тільки модернізація схеми непрозорої газової торгівлі - юридично елегантна схема «РосУкрЕнерго» замість незграбної і явно тимчасової конструкції «Юрал Транс Газ». Відбулась одночасна корекція стратегічних пріоритетів України. Знову ж таки з повідомлень ЗМІ: «З військової доктрини України виключено положення про вступ до НАТО і Європейського Союзу як кінцеві цілі політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. Про це йдеться в указі президента України Леоніда Кучми, підписаному ще 15 липня. Його оприлюднили лише 26 липня - напередодні зустрічі президентів Росії та України в Ялті».

Паралелі-2

За частотою зустрічей В.Янукович перевершує Л.Кучму, а Азаров із Путіним дають фору президентам. Розмах, відповідно, також інший - сьогодні йдеться не про якийсь там єдиний газовий баланс, а про поглинання «Газпромом» «Нафтогазу», яке чомусь називають об’єднанням. Газова капітуляція України також наявна - ще з часів прем’єрства Ю.Тимошенко, коли було підписано контракти від 19 січня 2009 року. Перевести стрілки на колишнього прем’єра легко, і це робиться, аби регулярно повторювати, що це не ми, а вона підписувала такі контракти. Пригадується, що Л.Кучма свого часу також списував усі проблеми на П.Лазаренка, щоб пристойно виглядати після підписання сумнозвісних домовленостей по ЧФ у 1997 році.

Очевидно, що Ялта-2004 ознаменувалася пакетним підходом з російського боку, розрахованим на довгостроковий період - до 2028 року. Фінансовий потенціал схеми непрозорого газового бізнесу та розгалужена мережа лобістсько-корупційних комунікацій давала змогу російській стороні активно впливати на гілки влади в Україні, маніпулюючи ними. Харків-2010 - це Ялта-2004, тільки масштаб став іншим. Це вже не газова капітуляція країни, а повномасштабна здача економічного потенціалу «оптом і вроздріб» з формуванням системи відносин між Україною та РФ за субординованим принципом часів СРСР. Характерна ознака, яка мала б насторожити особу, що нині займає посаду українського прем’єра, - під час першого візиту до Москви його поставили у чергу на прийом до російського візаві разом з главами місцевих регіонів. Навряд чи така ситуація мала б місце з канцлером Німеччини чи прем’єром Італії. Донецькій ОПГ одразу вказали на її рівень і місце. І вона вдовольнилися.

Газова алхімія-1

Помаранчева революція внесла суттєву, але не революційну корективу в розвиток України. Показово, що схема РУЕ вижила. Хоча мала б, відповідно до декларованих помаранчевою владою принципів прозорості, боротьби з корупцією, припинити своє існування або принаймні трансформуватися. 50% акцій РУЕ мали б бути передані НАКу. Однак цього не сталося. Схема вижила при Ющенку, продемонструвавши запас міцності. Більше того, схема трансформувалася через експансію на внутрішній ринок, створивши СП «Укргаз-Енерго».

Після ганебного для України вирішення газової кризи у січні 2006 року президент В.Ющенко, виступаючи на телебаченні, заявив, що компанія РУЕ була створена «Газпромом». Він визнав, що не знає, хто стоїть за часткою австрійської компанії CentraGas в РУЕ: «Може бути, що це громадяни України, але я дійсно не знаю, хто вони такі. Коли ця компанія була створена два роки тому, творцями «РосУкрЕнерго» могли бути хто завгодно... просто хто завгодно». Думка президента Росії В.Путіна була іншою. Відповідаючи на запитання іспанського журналіста у січні 2006 року, він сказав: «Запитайте Віктора Ющенка. В «Газпрому» 50% і в української сторони 50%. Я сказав Віктору Ющенку: «Ми будемо тільки за, якщо ці 50% належатимуть напряму «Нафтогазу України». Однак рішення було не за нами. Рішення приймалося українською стороною. Хто стоїть за часткою в 50%, яка розміщена в Raiffeisen Bank? Мені відомо стільки ж, скільки відомо вам. «Газпром» теж про це не знає, повірте мені... Це ж вони (Україна) запропонували, щоб «РосУкрЕнерго» постачала газ в Україну замість «Газпрому». Ми погодилися».

Звичайно, що лукавили обоє президентів. Тільки наївний міг повірити В.Путіну, що у Кремлі не знали, хто володіє другою половиною РУЕ. Ситуація, коли «Газпром» погодився на укладання великої довгострокової угоди, не знаючи, хто саме є його діловим партнером, виглядає, як ненаукова фантастика. Лукавив В.Ющенко, коли говорив про те, що творцями РУЕ міг бути хто завгодно. Єдина умова - цей «хто завгодно» не міг бути «ким завгодно», він мав бути «своїм» і для «Газпрому», і для «Нафтогазу», і для Кремля, і для Л.Кучми, а згодом уже й для В.Ющенка. В принципі, можна дійти висновку, що президентство В.Ющенка отримало траєкторію падіння в той момент, коли його земляк-радник забезпечив патрону стратегічну комунікацію з плеймейкерами РУЕ.

До речі, саме 2005 року українська олігархономіка мала найсприятливіше співвідношення газових цін. За підрахунками Центру «НОМОС», 26,3% від середньоєвропейської експортної ціни (50 дол. за 1000 кубометрів при ціні експорту до ЄС в 190 дол.), в той час як російські промислові споживачі платили за газ 19,8% цієї ціни. Себто розрив в 6,5% був несуттєвим, і це була плата за корекцію стратегічних пріоритетів України періоду Л.Кучми, який мав продовжитися після виборів у 2004 році у разі обрання президентом В.Януковича. Така несуттєва різниця забезпечувала конкурентні позиції для української продукції, яка конкурувала з російською на ринках третіх країн. У 2006 році, після першої газової кризи, що явно мала ознаки акції помсти помаранчевій Україні, співвідношення зросло до 36%, тоді як для російських промспоживачів воно, навпаки, скоротилося до 16,6%. Майже 20-відсотковий розрив - це вже суттєвіший чинник, хоча й далеко не критичний.

У 2009 році, після другої газової кризи та підписання газових контрактів, співвідношення для України зашкалило за 100%, тоді як для російських промислових споживачів воно не перевищувало й 22%. Практично це означає, що Росія реалізовувала курс на знешкодження політичного і економічного конкурента через ескалацію цін на газ та застосування квазієвропейської формули ціноутворення для України. Хижак приготувався вполювати здобич у вигляді українських промислових активів, що перебували під контролем ненависної йому помаранчевої влади.

Історія з виживанням РУЕ та крахом помаранчевої революції свідчить про одне: фінансові ресурси, що циркулюють поза державним і громадським контролем, мають надзвичайно небезпечний потенціал, у тому числі корупційного характеру. Реєстрація компанії в кантоні Цуг у Швейцарії означає, що її діяльність непідконтрольна будь-яким компетентним органам України, РФ чи ЄС. Кошти за рішенням керівного органу компанії такого типу можуть спрямовуватися на рахунки різних фізичних та юридичних осіб з метою вирішення тих чи інших завдань, в тому числі і політичного характеру.

Газова алхімія-2

Вік 25-річного контракту виявився недовгим. Після падіння цін на енергоносії влітку 2008 року та небажання Туркменистану задешево віддавати свій газ транснаціональному діловому угрупованню газова ОПГ фактично прийняла рішення про зміну влади в Україні. І це відбулося. Стратегічна помилка Ю.Тимошенко в тому, що вона, намагаючись ліквідувати РУЕ-УГЕ, керувалася зовсім не міркуваннями принципового характеру, пов’язаними з реформою відносин у газовому секторі. Просто вона робила все для того, щоб монопольно «осідлати трубу». І в цьому не відрізнялася ні від Ющенка, ні від Кучми. Їй це вдалося завдяки російському прем’єру, що продовжив свою улюблену справу «розведення українських кроликів».

Сьогодні не буде відновлення схеми РУЕ в попередньому вигляді, надто змінилося зовнішнє середовище. Немає дешевого туркменського газу, центральноазійські лідери проводять дедалі більш незалежну від Москви енергетичну політику. Україна через своїх недолугих керманичів втратила залишки авторитету в Туркменистані, де представників українського газового олігархату вважають звичайнісінькими шахраями. Однак реінкарнація схеми вже відбувається. Поки що це невидимий латентний процес. Однак його контури з’являються із політичного туману і словоблуддя.

Українська газова ОПГ зараз намагається модернізувати транснаціональну платформу для своєї подальшої діяльності. Транснаціональність її і є одним із пояснень феномену успішності функціонування газополітичного бізнесу. Якщо поглянути на персональний склад керівних органів низки компаній, що утворюють базис ОПГ, то там не тільки українські прізвища, а й російські та європейські. Тож представлені всі три компоненти газового бізнесу: видобуток - транспортування - продаж.

Нині співвідношення ціни на газ, що його імпортує «Нафтогаз», і середньоєвропейської експортної ціни «Газпрому» наближається до 100%. Попередній уряд співвідношенням більш як 100%, коли ціна на газ для України була вищою за європейський експорт «Газпрому», несвідомо намагався трансформувати газовий і газохімічний сектори олігархономіки в більш прозору і прийнятну форму економіки, що переймається енергоефективністю та енергозбереженням. Керувався він, звичайно, далеко не тільки і не стільки принциповими міркуваннями. Розрахунок був простий: високі ціни дадуть змогу прибрати «чужих» і посадити на їх місце «своїх». Хоча зрештою ці «чужі» і «свої» - одні й ті ж особи, що кочують від одного політичного табору до іншого, кидаючи «дах», щоб зберегти непрозорий бізнес, який дає надприбутки через офшор. Відбулася б тільки заміна верхівки піраміди олігархономіки. Але трансформація олігархономіки не відбулася. Натомість олігархономіка в черговий раз трансформувала владу.

Хижак - здобич: апетит vs інстинкт самозбереження

Росія успішно користувалась і користується такими ситуаціями. На бізнес-імперії українських олігархів чекає одне й те саме - поглинання російським олігархатом, що упаковується Москвою в красиву обгортку «об’єднання». Російський олігархат, на відміну від українського карнавально-паразитарного, є місіонерсько-паразитарним. Його місія зовнішньої експансії задана російським газократичним режимом, що натомість компенсує лояльним олігархам індульгенціями в бізнесі, тримаючи над ними одночасно дамоклів меч прецеденту Ходорковського.

Рік тому президент РФ Д.Медведєв ввів в дію стратегію національної безпеки Росії. В ній було чітко зафіксовано: «Определяющим фактором в отношениях с Организацией Североатлантического договора останется неприемлемость для России планов продвижения военной инфраструктуры альянса к ее границам…» У цьому контексті Росія створює систему стратегічного стримування: «Стратегическое сдерживание осуществляется с использованием экономических возможностей государства…»

От і відбулося стратегічне стримування - руху України до НАТО і подальшого розширення альянсу на Схід. Саме з використанням економічних можливостей, які були реалізовані через апетит Донецької ОПГ до грошей і влади. Олігархономіка в Україні отримала як плату за послуги свої тридцять «срібників» - 30% дисконту на газ. Хижак хоче, аби майбутня здобич дещо набрала ваги, адже тепер помаранчевої влади в Україні немає, а правляча ОПГ робить усе так, щоб українські промислові активи потрапили в його «об’єднавчі» лапи.

Москві потрібно спрямувати російський олігархат назовні, щоб запобігти рецидивам синдрому Ходорковського. Україна - саме такий випадок, коли замість того, щоб наводити порядок у власному домі (хоча б розв’язати одну з двох історичних проблем Росії - дороги), можна зосередитися на поглинанні і перетравлюванні однією паразитарною системою іншої, сусідньої - меншої, але безмірно жадібної, керованої примітивним інстинктом «жору». Тим більше вона не має місії, в той час як російська - має. Оновлена минулого року енергетична стратегія Росії проголошує амбітні цілі: «содействие формированию единого европейско-российско-азиатского энергетического пространства» і як наслідок - «российская трубопроводная инфраструктура станет составной частью энергомоста между Европой и Азией, а Россия - ключевым центром по ее управлению». Ні більше ні менше. Звідси - об’єднавчі «експромти» Путіна.

Мали б спрацювати інстинкти самозбереження на державному рівні. Але олігархономіка через корупцію відключила імунну систему державного організму - органи державної влади в сфері національної безпеки або мають на чолі представників олігархату, або ж бездіють. У Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року зазначається, що основною реальною та потенційною загрозою національній безпеці України в економічній сфері, з-поміж іншого, є переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними.

Маємо саме такий випадок. Але жодна з державних структур цього не помічає. Влада в країні така, яка готова діяти тільки в руслі молодшого партнера олігархату, провайдера його забаганок. Однак це не залишається непоміченим у суспільстві. Звідси відбувається радикалізація.

Олігархату можна жити і в бантустані під назвою «Україна». Але при цьому потрібно мати на увазі, що шестиметрового паркану з колючкою по периметру може виявитися недостатньо, як і витрат на охорону та безпеку, причому без будь-яких гарантій ефективності таких послуг. Оскільки доволі швидко з’явиться чимало тих, кому обридне дешеве пиво і ТБ-шоу і з’явиться бажання влаштувати реаліті-шоу на кшталт грецьких з підпалами авто і не тільки. В олігархічних колах полюбляють повторювати, що бізнес - це політика, а політика - це бізнес, і ця парочка є максимально цинічною. За такого підходу ніщо не змусить соціум бути гуманним щодо до олігархату та його маріонеткової корумпованої влади.

Паразит, що знищує організм, в якому паразитує, приречений на загибель разом із ним. Помаранчева революція була спробою країни очиститися від паразитів. Не вийшло. Або потрібна більша доза, але може не витримати організм, або потрібен збалансований симбіоз. Однак при цьому не варто додавати до українського організму ще й порцію чужих паразитів - до українських олігархів на шиї українського соціуму ще й російських. Російська газова подушка може відкрити друге газове дихання для олігархономіки, але воно буде тимчасовим і навряд чи допоможе здобичі уникнути хижака. Також слід пам’ятати, що подушкою можна і задушити.

Розрахунок правлячого режиму на 20-мільярдну програму масштабної фінансової підтримки з боку МВФ стає проблематичним на тлі глобальних проблем європейської економіки, що різко проявилися на початку травня. Різкий крен режиму в бік Росії стимулює міжнародні фінансові інститути відправити Україну розв’язувати свої фінансові проблеми до Москви, хоча Росія в фонді вже клопотала про кредитування Києва. Це ще один індикатор, що здобич хочуть підгодувати не тільки умовно здешевленим газом, а й грошима.

Чи є альтернативи? Так. Одна з них - повернення капіталів з офшорів, податкова амністія. Власне, і попередній уряд міг би обійтися без серйозних запозичень у МВФ, якби поставив відповідне завдання. Однак цього не зробили. Достатньо пригадати, як наприкінці минулого року Верховна Рада в черговий раз відмовилася розглядати питання про денонсацію угоди між урядом СРСР та урядом Кіпру від 29 жовтня 1982 року (!) про уникнення подвійного оподаткування. Саме цей радянський, навіть не український, договір і дає можливість зареєстрованим на Кіпрі компаніям, що входять в олігархічні бізнес-імперії, ухилятися від оподаткування.

Звичайно, не факт, що зараз може відбутися те, що не відбулося у грудні 2009-го. Левова частка грошей в офшорах належить олігархічним «сім’ям», контрольованим правлячою ОПГ, і мільярдні трансакції за маршрутом Україна-Кіпр-Україна протягом останніх років саме й мали донецьку прописку. Навіть за скромними підрахунками, обсяги офшорних капіталів української олігархономіки порівнянні із сумами, що їх уряд хоче запозичити у МВФ.

Варто було б запозичити минулорічний досвід Італії щодо податкової амністії. Уряд повернув у країну з офшорів і зарубіжних банків 95,3 млрд. євро, що становить майже 6% ВВП країни. Однак існують серйозні сумніви, що економічний патріотизм, про який люблять говорити в правлячій ОПГ, візьме гору над жадібністю і загребущістю, на чому базується олігархономіка. Фінал карнавально-паразитарної олігархії не буде тріумфальним. У неї є дві альтернативи - або бути поглиненою більш потужною місіонерсько-паразитарною олігархономікою Росії, або ж завдяки інстинкту самозбереження (якщо він усе ж спрацює) перейти до збалансованої форми симбіозу з національною економікою, в якій вона паразитує. Поки що переважає перший сценарій...

Від редакції. Буквально днями в російському виданні «Ньюсвик» була опублікована «Программа эффективного использования на системной основе внешнеполитических факторов в целях долгосрочного развития Российской Федерации» (див. www.runewsweek.ru/country/34184/; //www.runewsweek.ru;/country/34166/). Її початковий варіант супроводжував лист Сергія Лаврова до президента Дмитра Медведєва. Сьогодні вже очевидно, що варіант програми російського МЗС не тільки удосконалюється, а й уже реально виконується. Принаймні у частині, що стосується України, в якій сказано, що необхідно:

- активно втягувати Україну в орбіту економічного співробітництва з Росією, зважаючи на її потужний промисловий і науковий потенціал, наявність сучасного ВПК і традиційно тісних коопераційних зв’язків російських і українських підприємств, забезпечуючи непотрапляння російських підприємств у стратегічних галузях, особливо в передових галузях промисловості - авіабудуванні, транспортній, ракетно-космічній, енергетичній та інших, - у технологічну залежність від українських контрагентів;

- домагатися інтеграції російського ВАТ «Объединенная авиастроительная корпорация» і авіабудівних підприємств України з метою виробництва літаків Ан-148, Ан-140, Ту-334, Ан-124-100, створення і виробництва авіаційних двигунів Аі-222-25, Аі-222-25Ф, сімейства двигунів Д-436, Аі-450 для літаків Як-130, Ту-334, Бе-200 і вертольотів;

- в галузі космічних досліджень виходити з пріоритетності створення єдиного навігаційного простору Росії та України на базі системи ГЛОНАСС та інших глобальних навігаційних супутникових систем; здійснення стикувальних випробувань технологічного зразка приладу «Степ-Ф» у складі технологічного зразка космічного апарата «Коронас-Фотон»; виготовлення льотного зразка приладу «Степ-Ф»; реалізації проекту «Наземний старт»;

- розглядати як стратегічне завдання участь Росії в експлуатації газотранспортної системи України. З цією метою домагатися від української сторони виконання домовленостей про створення Міжнародного консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України;

- підтримувати зусилля російських нафтових компаній, які домагаються використання нафтопроводу Одеса-Броди в реверсному напрямку, що обмежить доступ України до каспійської нафти;

- розширювати взаємодію з Україною в галузі атомної енергетики. З цією метою домагатися укладання довгострокового контракту на поставки на українські АЕС ядерного палива, виробленого в Росії;

- розширювати російську інвестиційну присутність в Україні і Білорусії. Домагатися придбання контрольних пакетів акцій великих українських підприємств російськими інвесторами;

- добиватися згоди білоруської влади на придбання російськими нафтовими компаніями контрольних пакетів акцій нафтопереробних підприємств Білорусії.

Тож у росіян усе йде за планом. У тому числі і в Україні.