«Національні проекти» — крок до енергетичної незалежності України

У «Дзеркалі тижня» (№34 від 18 вересня 2010 року) було надруковано статтю під назвою «Національні проекти: чергова «Панама»? Її автори Олексій Комаров та Олексій Романов розпочали дискусію навколо «національних проектів», зокрема доцільності реалізації енергетичних проектів. Тема, без сумніву, актуальна для України, зважаючи на її енергетичну залежність і пошуки альтернативних джерел енергії. Проте, на наш погляд, аргументи експертів не переконливі ані в політичній, ані в економічній площині. Ми пропонуємо свою відповідь на запитання: чому ж все-таки Україні потрібно терміново змінювати свою енергетичну стратегію і втілювати реальні проекти, а не лише роздумувати на тему «як здобути незалежність»?

Політична складова

Питання енергетичної безпеки України з часу проголошення незалежності і донині є ключовим у вітчизняній політиці і найболючішим для політикуму. Попри ура-патріотизм і популізм, за 20 років не було запропоновано ані конкретних планів, ані конкретних механізмів того, як позбутися «газової» залежності. Визначення на найвищому рівні національного пріоритету «Нова енергія» та, відповідно, двох ключових «національних проектів» — LNG-термінала та вітрових і сонячних електростанцій — це вже значуще для України політичне рішення. Державна стратегія полягає в тому, щоб забезпечити країну альтернативними джерелами енергії. Не просто здешевити, а диверсифікувати ринок цих енергоносіїв.

У контексті щорічних газових торгів з Росією всі чудово розуміють: формування ціни на газ для України — це політика. Тобто кожного разу нас переконують, що вона формується за відомими ринковими схемами, а насправді політична складова є надзвичайно вагомою. Вітчизняна економіка весь час перебуває у стресовому стані, а тема газопостачання як була, так і залишається вкрай неприємною для українських політиків.

Окрім того, показові акції російського «Газпрому» з перекривання газового крана виявилися досить ефектними. Європейські лідери вкотре замислилися про енергетичну безпеку регіону та оживилися у пошуках альтернативних джерел енергоносіїв. Адже ситуація, коли тепло і світло в європейських домівках великою мірою залежить від російського монополіста, Євросоюз не влаштовує. Після загострень російсько-українських газових конфліктів країни ЄС почали розглядати саме зрідження природного газу виходом із залежності від російського постачальника та українського транзиту. Водночас зріджений газ є найбільш реальним шляхом диверсифікації поставок блакитного палива і до України. Та поки у нас тривають дискусії, європейські держави активно втілюють стратегію диверсифікації енергоносіїв. Нині у Європі будується близько 25 терміналів з регазування, ще понад 15 таких установок уже працюють. Найбільші розташовані у Франції та Іспанії.

Польща в порту Свіноуйсьце будує перший термінал з приймання зрідженого газу, пропускна здатність якого становитиме до 7,5 млрд. кубометрів на рік. Так офіційна Варшава намагається значно скоротити залежність від російського газу, на який припадає дві третини від потреб країни. Німці закінчують будівництво першого в країні термінала зрідженого газу потужністю 7,5 млрд. кубометрів на рік. Вартість будівництва — близько 500 млн. євро. Перший в Нідерландах газовий термінал в порту Роттердам планується відкрити 2011 року. З потужністю 12 млрд. кубометрів на рік та трьома газосховищами цей газовий термінал може стати найбільшим у Європі. Естонці планують до 2012—2014 рр. побудувати термінал для імпорту газу потужністю 3 млрд. кубометрів на рік. Будівництво обійдеться приблизно в 480 млн. євро.

Навіть такий економічний «монстр», як США, намагається уникнути енергетичної залежності від Близького Сходу. В Сполучених Штатах уже діє п’ять LNG-терміналів та активно обговорюються ще майже 40 потенційних місць для розміщення терміналів з приймання та зберігання імпортного зрідженого газу.

Показовою і перспективною для України є реалізація енергетичного проекту Azerbaijan—Georgia—Romania Interconnector (AGRI). Газ із азербайджанських родовищ поставлятиметься в Європу в зрідженому вигляді танкерами по Чорному морю. Для цього планується спорудити газові термінали в Грузії та Румунії. AGRI дасть змогу щороку транспортувати до 8 млрд. кубометрів блакитного палива. За попередніми підрахунками, проект обійдеться від 1,2 млрд. до 4,5 млрд. євро. Причому його фінансуватимуть не держави, а зацікавлені компанії. Вже озвучено три варіанти реалізації проекту: перший передбачає поставки до 1 млрд. кубометрів газу на рік, другий — до 5 млрд., третій — 8 млрд. кубометрів. До цього масштабного енергетичного проекту вже приєдналася й Угорщина.

Тож Азербайджан, Грузія, Румунія та Угорщина вже домовилися про поставки газу до ЄС в обхід Росії. Україна, яка має виходи до Чорного моря, також могла б долучитися до цього проекту, а не розглядати його як конкурентний. Адже азербайджанський газ міг би справді стати у тому числі й ціновою альтернативою для України.

«Будівництво на чорноморському узбережжі термінала з приймання 10 млрд. кубометрів зрідженого газу (LNG-термінала) має позбавити Україну від монопольного імпорту природного газу. Саме цей проект є енергетичною стратегією та політичною волею, нереалізованою в Україні впродовж усього періоду її незалежності. Зважаючи на винятковий політичний зміст цього проекту, він є першим не лише за ліком, а й за значенням», — переконаний керівник групи з підготовки «національних проектів» Владислав Каськів, і з цим важко не погодитися.

Крім того, проект враховує світову тенденцію — зріджений газ стає дешевшим за трубопровідний. Завдяки його реалізації ми можемо досягти зниження вартості природного газу для домашніх господарств і житлово-комунального господарства. Запуск LNG-термінала в Україні має стати вигідною справою не лише для інвесторів. Це шанс для України закріпити за собою статус головного постачальника зрідженого газу в Причорноморському регіоні. Якщо ж будівництво термінала не розпочнеться найближчим часом, ми зможемо втратити переваги, які зараз існують на світовому ринку зрідженого газу.

Економічні LNG-аргументи

Необхідність уже найближчим часом почати будувати в Україні термінал для приймання зрідженого газу має міцне економічне підгрунтя. Аргументи ж авторів вищезгаданої статті, на наш погляд, непереконливі.

Щодо окупності проекту. О.Комаров та О.Романов пишуть, що «при розрахунках окупності проекту розглядалася ціна газу близько 190 дол. за тисячу кубометрів». За участі фахівців «Нафтогазбудінформатики» поки що розроблено лише концепцію та передпроектні пропозиції (pre-feasibility study) щодо організації поставок зрідженого газу в Україну і будівництва LNG-термінала. Питання самої окупності проекту вирішуватиметься на наступній стадії — техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) проекту. Лише починаючи з цього моменту можна достовірно говорити про весь спектр економічних показників проекту. Проведення тендерного відбору компанії чи консорціуму компаній, які розроблятимуть ТЕО проекту відповідно до розпорядження Кабінету міністрів України від 31.03.2010 року №992-р, заплановане на четвертий квартал 2010 року.

Щодо формування цін на зріджений газ. Автори пишуть, що насправді «різниця між формульними цінами довгострокових контрактів і ціною російського трубопровідного газу (з урахуванням 30-відсоткової знижки для України) майже нульова, тож у разі укладання Україною формульних контрактів із постачальниками LNG-термінал не окупиться».

Наголошуємо, що проект будівництва LNG-термінала насамперед має на меті диверсифікацію поставок природного газу до України. Цінові параметри проекту, рівень його рентабельності, звісно, мають важливе значення, але вони не повинні домінувати над ключовим питанням — здобуттям енергетичної незалежності.

Про важливість розв’язання проблеми диверсифікації енергоносіїв говорить приклад Білорусі. Попри відсутність виходу до моря, всі «союзні» зобов’язання, достатньо низькі ціни на імпортований з Росії газ, білоруська влада зацікавлена у будівництві регазифікаційного LNG-термінала в Литві, в районі Клайпедського порту.

Повертаючись до цін, важливо також зазначити, що структура ціноутворення у довгострокових контрактах неоднорідна. Визначена в результаті переговорів ціна на газ у довгострокових контрактах може суттєво відрізнятися від формули ціни на трубопровідний газ, яку використовує «Газпром». Про це свідчить і цьогорічна ситуація на європейському ринку, коли російська монополія втратила значну його частину.

З приводу твердження авторів уже згаданої статті про те, що «у довгостроковому періоді спотові та формульні ціни LNG — гра з нульовою сумою». Насправді дуже важко спрогнозувати кон’юнктуру цін на газовому ринку в довгостроковій перспективі (співвідношення спотових і контрактних цін на природний газ та LNG), а також можливі умови майбутнього контракту, від яких залежатиме ціна LNG для України. Відповіді на ці запитання повинні з’явитися на стадії ТЕО. Проте, якби регазифікаційний LNG-термінал уже діяв в Україні, то в першій половині 2010 року ми могли б мати природний газ (після регазифікації) за ціною близько 190 дол. за 1000 кубометрів при купівлі на спотовому ринку і близько 260 дол. — при отриманні LNG за контрактною ціною. А весь 2009 рік ціни були ще нижчими.

Питання безпеки транспортування також важливе. Однак усім відомо, що танкери перевозять LNG при температурі мінус 160°С та атмосферному тиску. Також LNG-танкер менш небезпечний, аніж нафтовий, адже практично не існує загрози вибуху. А за будь-якої аварії чи розливу LNG, на відміну від нафти, просто випаровується в атмосферу, не потребує збирання й утилізації і не має такого шкідливого впливу на морську флору та фауну.

Автори згаданої статті дорікають ініціаторам будівництва LNG-термінала, що цей «проект в нинішньому вигляді не матиме достатніх цінових переваг перед російським трубопровідним газом за умови збереження 30-відсоткової знижки на російський газ протягом десяти років».

Так от, якщо цей проект дасть можливість отримувати природний газ навіть за тією ж ціною, що й російський, це вже — реальна диверсифікація енергоресурсів.

Також цінові показники проекту значною мірою залежать від умов входження інвесторів-продавців, які мають ресурси газу, на внутрішній ринок України — один із найбільших у Європі. Наприклад, австралійський LNG поставляється в Китай за ціною на 20% меншою, аніж в Японію. Ймовірно, це пов’язано з зацікавленістю продавців в освоєнні нових ринків. Подібні знижки діють і при продажу малайзійського LNG у Японію.

Не аргумент проти будівництва LNG-термінала в Україні й так звана залежність від будівництва термінала в Грузії, який перебуває ще на стадії проектування, та від амбіцій Румунії.

Поставки азербайджанського LNG з Грузії розглядаються лише як додаткове джерело сировини для України. Як основні потенційні постачальники LNG в Україну розглядаються країни Північної Африки (Алжир, Єгипет) і Катар. Ці держави мають значні потужності з виробництва LNG. Фактичне завантаження потужностей (в 2009 році не перевищувало 72%) і фактичний їх надлишок (у 2009 році — 34,1 млрд. кубометрів) дають змогу зробити висновок, що Україна може розраховувати на отримання з цих країн потрібних їй обсягів газу. Крім того, за оцінками експертів, 20—25% LNG можна закуповувати на спотовому ринку.

У разі реалізації вже згаданого проекту AGRI (Azerbaijan—Georgia—Romania Interconnector) можна розраховувати на приєднання до нього України або домовлятися про отримання частини LNG. Підтвердження цьому — плани Азербайджану значно збільшити як запаси газу (з 2 до 5 трлн. кубометрів), так і обсяги його видобутку.

Не виключено також, що до цього енергетичного проекту може приєднатися і Туркменистан, який відчуває труднощі з експортом свого газу до Європи.

Національна електроенергетика

У контексті національної безпеки Україна змушена шукати і альтернативні джерела електроенергії. Знову візьмемо за приклад розвинені країни. У світі вітрова енергетика розвивається рекордними темпами. Протягом 2009 року приріст потужності світових вітрових електростанцій (ВЕС) становив 38500 МВт, що відповідає 38,5 блоку Чорнобильської АЕС, а за виробництвом електроенергії — 13 таким блокам. Річний темп зростання встановленої потужності ВЕС сягнув рекордної позначки — 31,7%. В окремих країнах частка виробленої ВЕС електроенергії в загальному обсязі її споживання сягнула вражаючої величини: в Данії — 20%, Португалії — 15, Іспанії — 14, Німеччині — 9%. У всіх країнах, де розвивається вітроенергетика, вона має державну підтримку (у тому чи іншому вигляді).

Відповідно до прийнятої у Євросоюзі програми, до 2020 року частка електроенергії, виробленої з відновлюваних джерел, має становити не менш як 20%.

Сонячні елементи, введені 2009 року в експлуатацію в Європі, забезпечили приріст потужності на 5800 МВт, а в цілому по світу — 7400 МВт. На кінець 2009 року загальний обсяг встановлених сонячних потужностей в Європі збільшився до 16000 МВт, а в світі — до 22000 МВт. Поточного року влада США виділила майже 2 млрд. дол. на розвиток сонячної енергетики.

Національний проект «Енергія природи» — будівництво вітрових і сонячних електростанцій — це ще один крок до посилення енергонезалежності держави. Річна генерація електроенергії вітрових електростанцій потужністю 2000 МВт становить 5,4 млрд. кВт·год, що дасть можливість зекономити майже 1,8 млрд. кубометрів газу. Таким чином, ми матимемо значне скорочення споживання енергоносіїв.

Проект, що буде реалізований переважно у південних регіонах України, має важливе регіональне значення. Розташування низки територій України, які володіють потенціалом відновлюваних джерел енергії — вітрової та сонячної, робить економічно малоефективним транспортування до них енергії, виробленої з традиційних джерел. Тому розвиток цього проекту, по-перше, розв’язує проблему економічної ефективності транспортування електроенергії, а по-друге, зберігає довкілля, що робить ці території привабливими для розвитку туристичного бізнесу. «Енергія природи» — інноваційний проект, із втіленням якого Україна доєднається до високорозвинених держав.

Аргумент проти будівництва вітрових та сонячних електростанцій полягає у тому, що Україна поки не відчуває дефіциту електроенергії. Але така позиція є недалекоглядною. У табл. 1 подано терміни введення в експлуатацію перших черг теплових і атомних електростанцій України.

Ці дані яскраво демонструють, що технічний ресурс майже всіх українських електростанцій вичерпано і вся традиційна генерація в Україні потребує термінової реновації основних фондів, в основному обладнання. Така реновація потребує колосальних коштів (особливо якщо її здійснювати з урахуванням міжнародних норм щодо охорони довкілля). Держава таких грошей не має і не скоро знайде. Недержавні ж інвестори не вкладатимуть своїх коштів в генерацію, пов’язану з ризиками щодо поставок енергоресурсів. Це підтверджують сучасні європейські тенденції розвитку електроенергетики (див. рис.).

Для України такими ризикованими для інвесторів галузями електроенергетики є атомна (з Росії імпортуються паливні елементи) і теплова на газі (з Росії імпортується газ). В українську вугільну електроенергетику теж навряд чи можна чекати інвестицій — як видно з рисунка, в Європі вкрай неохоче вкладають кошти в цю галузь генерації (однією з причин цього є тенденція до зростання вартості квот на викиди парникових газів).

Привабливими для інвесторів технологіями генерації електроенергії в Україні є лише сонячна і вітрова енергетики — вони не пов’язані з використанням імпортного палива і не завдають шкоди довкіллю. Зрозуміло, що ці технології генерації не можуть повністю розв’язати проблему реновації електроенергетичних потужностей, але їх прискорений розвиток сприятиме вирішенню цієї нагальної і вкрай важливої для країни проблеми.

Тому національний проект «Енергії природи» саме і спрямований на запобігання в Україні дефіциту електроенергії.

Щодо обсягів виробництва електроенергії, то лише «розвіданий» вітропотенціал дозволяє побудувати в Україні ВЕС загальною потужністю 20000 МВт. Зауважимо, що в Іспанії такий рівень уже досягнутий, а в Німеччині — перевищений. Проект «Енергії природи» по суті є пілотним, що прокладає шляхи державної підтримки цього напряму. Державні ж видатки порівняно із залученими за їх рахунок недержавними інвестиціями в енергетику України є мізерними.

З приводу твердження, що цей проект є «надзвичайно капіталомістким порівняно з альтернативами». У табл. 2 подано середні питомі інвестиції в різні види генерації (за даними публікацій США). Зазначимо, що в цих оцінках врахована вартість усіх необхідних природоохоронних заходів, але не врахована вартість екстернальних витрат.

Дані з табл. 2 демонструють, що твердження з приводу високої капіталомісткості вітроенергетики є хибним.

Щодо твердження про додаткові ризики в управлінні і підтриманні стабільності енергосистеми, які начебто нестиме проект «Енергія природи». Найбільші проблеми для енергосистеми створюють технології генерації без можливості маневру. Насамперед це АЕС і ТЕС на вугіллі. Щодо вітроенергетики, то вона є «напівманевровою» — на відміну від згаданих технологій, ВЕС легко відключити від системи і легко підключити (за наявності вітру). Крім того, згадана в статті як негативний чинник просторова розповсюдженість вітру як енергоресурсу насправді є позитивним чинником. У світі було виконано багато досліджень, які показали, що це (так звана географічна дисперсія) сприяє згладжуванню коливань генерації електроенергії. У Німеччині ухвалено спеціальний закон, що використовує цю специфіку, — ним інвестори стимулюються до розвитку вітроенергетики не в окремих регіонах, а на всій території країни.

Зазначимо також, що розподіл швидкостей вітру в часі в Україні добре узгоджується з графіком споживання електроенергії.

Проте введення в експлуатацію потужних ВЕС справді потребуватиме певної модернізації системи диспетчеризації електроенергетики. Але ця модернізація не є дорогою, і в європейських країнах це питання давно знято з порядку денного.

«Національні проекти» потрібні Україні. Вони мають стратегічне значення для окремих галузей української економіки, спрямовані на розв’язання багатьох соціальних проблем, радикальне економічне оновлення цілих регіонів. Вони повинні стати фундаментом для економічних реформ. Проте ефект від реалізації «національних проектів» — не лише економічний чи соціальний. Це — політичний прорив. Адже національні енергетичні проекти позбавлять Україну залежності від монопольного імпорту природного газу і дозволять вирішити ключові питання національної безпеки.