Нафторинок — зона стратегічних інтересів України, а не арена для боротьби її кланів

18 років української незалежності можуть дати небагато прикладів успішного співробітництва із Заходом в енергетичній сфері. І ще менше прикладів — послаблення кричущої залежності України від російських енергетичних поставок.

Енергетична риторика постійно присутня у діалозі між Україною і Заходом, але реальних поліпшень практично немає або ж вони незначні. Та навіть ті скромні паростки енергетичного співробітництва, яким удалося проростити на скелястому українському грунті, часто стають предметом атаки місцевих кланів.

Останнє свідчення цього — атака українських конкурентів на українсько-голландське СП «Кребо», яке здійснює поставку і заправку авіапальним літаків українських та іноземних перевізників в аеропорту «Бориспіль» — головних повітряних воротах нашої країни в зовнішній світ. Як це неодноразово бувало в Україні останніми роками, голландське СП обвинуватили в нелегальній діяльності — присвоєнні заправної інфраструктури аеропорту.

Те, що робить цю атаку незвичною, — участь СБУ, державного органу, відповідального за гарантування безпеки всієї нації, у цьому малозначущому майновому конфлікті. Решта процедур стандартні: дуже спірне рішення регіонального суду, вторгнення в офіс, конфіскація документів і печаток «Кребо» (нібито тимчасова), тиск на персонал.

Атака відбулася під вочевидь надуманим приводом, що цілком зрозуміло для кожного, хто готовий витратити хоч трохи часу на з’ясування.

З 1994 року, коли голландська Movida International B.V. заснувала СП «Кребо» для бізнесу із заправляння дедалі більшої кількості міжнародних авіарейсів у «Борисполі», заправна інфраструктура аеропорту радикально змінилася.

У 1998—2006 роках СП «Кребо» побудувало в Борисполі 26 окремих об’єктів (пізніше об’єднаних у центральну заправну станцію) — від основних, таких як нафтові резервуари і трубопроводи, до допоміжних, типу освітлювальних щогл і під’їзних шляхів. Аеропорт «Бориспіль», державне підприємство, публічно заявив, що ніколи не володів цією заправною інфраструктурою і що вона цілком створена «Кребо» за рахунок інвестицій з Нідерландів.

Та замість того, щоб банально запитати адміністрацію «Борисполя» про статус та історію створення його заправної інфраструктури, що можна було ефективно зробити через державні канали, приймається рішення про атаку на офіси «Кребо». Ці дії важко назвати інакше, як тиском на голландських інвесторів під надуманим приводом.

Такі дії настільки ж далекі від принципів законності і верховенства права, як і Україна — від ефективного енергетичного співробітництва із Заходом і енергетичної незалежності. Навряд чи це випадковий збіг, чи не так?

Тих, хто виграє від удару по «Кребо», теж не доводиться довго шукати. Авіапальне в Україні виробляють «Укртатнафта» і два підрозділи російських нафтових гігантів — ТНК-ВР і «Лукойл». Ці ж компанії заправляють авіапальним літаки в аеропорту «Бориспіль» і, мабуть, краще підготовлені для ведення «бізнесу по-українськи», ніж голландці, які 15 років тому стали піонерами розвитку паливного бізнесу в аеропорту.

Конкуренти вже кілька років активно намагаються потіснити «Кребо» із позиції ключового постачальника в «Борисполі» — найбільшому ринку авіапального країни, частка якого перевищує 50% національних продажів.

Приклад «Кребо» — чергове свідчення того, що західний бізнес, як і раніше, залишається небажаним гостем в Україні. Навіть у сфері енергоносіїв, де залежність від Росії така сильна, що загрожує самому існуванню країни, українська влада не хоче або не може зробити нічого, аби зберегти ті технології та інвестиції Заходу, які сюди вже зайшли.

Це підтверджується хоча б тим, що за п’ять тижнів, які минули від часу атаки СБУ на офіси «Кребо», ніхто з офіційних осіб України не спромігся відповісти на публічну апеляцію СП про дотримання закону і про допомогу.

Після трьох тижнів очікування до влади своєї країни була змушена звернутися вже материнська Movida, яка у марній спробі домогтися відповіді продублювала своє звернення до українських президента і Верховної Ради. Можливо, якщо цей месидж дійде до української влади дипломатичними каналами, він усе ж таки викличе відповідну реакцію.

Проте якщо реакція і буде, це стане скоріше винятком, ніж правилом для сьогоднішньої України. Західні інвестори постійно стають об’єктом атаки з боку українських кланів — як, наприклад, польське газодобувне СП «Девон», чию ліцензію цього року намагалися незаконно відібрати.

Відсутність прогресу в енергетичному співробітництві із Заходом, схоже, цілком влаштовує українську владу, яка віддає перевагу частим і марним теоретичним дискусіям на цю тему із західними політиками у дні, вільні від агресивних міжусобних чвар.

Статус-кво ще більше влаштовує українські клани, які збагачуються на перепродажу російських енергоносіїв і промишляють відбиранням власності у лічених західних інвесторів.

Про необхідність заохочувати західні технології та інвестиції в енергетичну незалежність України або хоча б знизити критичну залежність від поставок зі Сходу в Києві поки що тільки говорять.

Для України, як і раніше, справедливі історичні слова Білла Клінтона, сказані 1997 року на Михайлівській площі Києва: «Неважливо, наскільки ми хотіли б, ми не можемо допомогти тим, хто не хоче допомогти собі сам».