НАФТОПРОВІД СТРИМУВАННЯ

Азіатський трубопровід, про варіанти будівництва якого останнім часом так багато говорилося (у тому числі і на шпальтах «ДТ»), почне будуватися вже найближчим часом. Причому майже по тому маршруту, який стрімко пролобіювала Японія. Принаймні саме ця новина активно обговорюється в західній пресі з подачі японських представників. За їхніми словами, Москва зробить офіційну заяву з цього приводу «відразу ж по закінченні післявиборного періоду».

Маршрут нафтопроводу Ангарськ—Находка, висунутий Японією як альтернатива нафтопроводу Ангарськ—Дацин, уже багато років «проштовхуваний» Китаєм і підтриманий нафтовою компанією «Юкос», був, окрім всього іншого, забракований російськими екологами. Це було викликано безпосередньою близькістю ймовірного проходження нафтової труби до озера Байкал, котрий має статус природного об’єкта, який особливо охороняється. Однак нещодавно в адміністрації Іркутської області відбулася презентація нового нафтопроводу, уже за маршрутом Тайшет—Находка.

Новий маршрут проходить за 150 кілометрів від Байкалу, а свій початок бере в місті, розташованому на 500 кілометрів північніше від Ангарська. Кінцевим пунктом призначення є порт на узбережжі Японського моря, звідки нафта, як передбачається, доставлятиметься не тільки в Японію, а й в інші азіатські країни, і навіть до Америки. Вартість проекту при цьому зросла з 5—7 мільярдів доларів до 10. За добу через трубу транспортуватиметься до одного мільйона барелей нафти, тоді як китайський варіант за вартості в 3,5 мільярда доларів забезпечував експорт двох мільйонів барелей. Щоправда, від «японського» трубопроводу передбачається усе ж побудувати відгалуження в Дацин, що збільшить навантаження на трубу ще на 600 тисяч барелей. Прокладатиме нафтопровід компанія «Транснефть».

Це рішення, нехай ще й не оголошене офіційно, у черговий раз підтвердило той факт, що політичні мотиви в нафтовому бізнесі домінують над економічною доцільністю. З одного боку, таким чином Кремль може спробувати стримати стрімкий економічний ріст Китаю, нехай і втративши на цьому частину потенційного виторгу від продажу нафти. Поль Коллісон, аналітик московського представництва компанії UBS Brunswick, каже, що, можливо, Росія просто не хоче, щоб Китай, на який Кремль дивиться як на свого економічного конкурента, отримав цю нафту, і з політичної точки зору це рішення зрозуміти можна.

З іншого боку, не менш знаковим виявився той жирний хрест, який поставив російський прем’єр-міністр Михайло Фрадков на планах приватних нафтових компаній. Будівництвом нафтопроводів займуться виключно державні компанії, заявив він, і плани «Юкосу» і «Лукойлу» на прокладання власних нафтопроводів перейшли в сферу мрій. Більше того, передбачається, що восени російські парламентарії внесуть поправки в закон про природні монополії й ухвалять новий закон про основні трубопроводи. А це, у свою чергу, дозволить підвищити контроль держави над тарифами на енергоносії.

Не менш важливо для Кремля залишити за собою контроль над обсягом експорту нафти. Аналітики, котрі ще недавно прогнозували зниження цін на «чорне золото» у другому кварталі до 25 і навіть до 20 доларів за барель, тепер менше 30 доларів у середньостроковій перспективі не називають. Ситуація, за якої спостерігається одночасне зростання попиту на нафту і зростання цін на неї, з економічної точки зору знову ж виглядає абсурдно. Однак за даними Міжнародного енергетичного агентства, споживання нафти 2004 року складе 80,3 мільйона барелей на день, що на 1,86 мільйона більше, ніж торік. Основні «двигуни» цього зростання — США і Китай, причому в останньому випадку споживання нафти в першому кварталі 2004 року збільшилося на 18% порівняно з 2003 роком, а її імпорт у країну — лише на 9%. Тож саме Китай, котрий залишився без довгожданої російської нафти, швидше за все, і вживатиме найактивніших кроків щодо вирішення проблеми своєї енергетичної залежності. Хоча великої кількості засобів у його арсеналі поки не проглядається.

Зате одним із найважливіших завдань російського уряду в цій ситуації є прагнення з максимальною користю використати той надприбуток, який забезпечується за рахунок такого високого попиту на нафту за таких високих цін на неї. А точніше — перенаправити потік цих надприбутків від банківських рахунків «ойлігархів», як прозвали російських нафтових олігархів журналісти The Economist, у засіки батьківщини. І допомогти в цьому повинна прийдешня податкова реформа, котра може набрати сили вже із серпня нинішнього року. Ну і, звичайно, ті методи переконання, які змусили Михайла Ходорковського, котрий ще не зовсім втратив статус «ойлігарха», прийти до думки про необхідність «поділитися» не зовсім чесно нажитим багатством.