Критичні режими української ГТС

Літня газова криза у російсько-білоруських відносинах має важливий індикатор — перекриття газової засувки перестало бути виключно новорічним явищем. «Газпром» формує у своїх споживачів умовний рефлекс до готовності в будь-який час обмежити, а то й узагалі припинити поставки газу. Вивчає реакцію та протидію вірогідних супротивників у кризових ситуаціях. Ретельно моніторить і аналізує поведінку та алгоритми дій Європейської комісії. По суті, відпрацьовує та відшліфовує програму «газових воєн». Російський монополіст готується до часу «Ч» — домінування на газовому ринку Європи, попри кардинальні зміни, що відбуваються на світовому газовому ринку.

Розширення ніші сланцевого газу в Північній Америці викликає ефект доміно через скраплений газ на ринку Євросоюзу, де частка трубопровідних поставок з Росії скорочується. Ймовірно, що нинішнє десятиліття стане періодом трансформації трубопровідних газових потоків на лінії Схід—Захід, що формувалися з 70-х років минулого століття. Для України як транзитної країни важливо відчути тенденції, зробити висновки і вжити заходів зі збереження транзитного статусу чи його трансформації. Позитивним є той факт, що керівництво уряду нарешті зрозуміло: збереження транзитних обсягів залежить не тільки і не стільки від «Газпрому», а передусім від готовності споживачів у Європі купувати газ саме у російського монополіста. «На тривалий період, скажімо, на десять років, Європа повинна дати гарантії Росії, що купуватиме в неї газ, а Росія повинна дати гарантії нам, що буде перекачувати ці обсяги газу нашою газотранспортною системою, а
не будувати обхідні транспортні шляхи», — заявив М.Азаров 16 червня.

Та чи є розуміння глибини процесів, що відбуваються на газовому ринку Європи, чи є усвідомлення викликів і загроз, що їх несе безоглядна орієнтація на «Газпром» як ексклюзивного партнера? Особливо на тлі останньої російсько-білоруської газової суперечки та активного бажання РФ продовжувати реалізацію «Південного потоку» всупереч готовності української сторони до максимальної поступливості «Газпрому».

Слід звернути увагу, що реалізація Росією обох «потоків» призведе до збільшення профіцитності експортної трубопровідної інфраструктури, її надлишковості та витратності, що породжує сумніви в достатній економічній обгрунтованості проектів. Це містить потенційну загрозу для ринків, передусім тих, що не мають диверсифікації джерел отримання енергоресурсів.

Наявність інфраструктури з надмірним профіцитом потужності означає можливість маніпуляцій. За даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), у світі спостерігається тенденція до зростання надлишку потужностей інфраструктури транспортування газу. Якщо у передкризовому 2007 році надлишок становив 12%, то прогноз на 2015-й — 27%. Можна дійти висновку, що значною мірою цей профіцит створюється в РФ. Для чого? Спробуємо розібратися глибше.

До сьогодні макророзуміння загроз, пов’язаних з маніпулюванням енергоресурсними потоками, було в ліквідованих нещодавно дослідних центрах РНБО України — Інституті проблем національної безпеки та Національному інституті проблем міжнародної безпеки. А про технічні та технологічні аспекти критичних режимів роботи ГТС України, що неминуче виникнуть при цьому, ладні вести мову лише нечисленні газовики з тих, хто зберіг професійну честь і гідність, не промінявши їх на «фірташки». Для нинішньої влади в Україні, яка уособлює сплав хапально-здирницьких інстинктів, невігластва і плазування перед «Газпромом», більш актуальним і пріоритетним, звичайно ж, є питання задоволення «РосУкрЕнерго». Однак, попри це, варто все ж таки брати до уваги деякі аспекти проблематики майбутньої нестабільності газотранзитних потоків і, як наслідок, нестабільності газового бізнесу всередині країни. Ця нестабільність означатиме і нестабільність фінансових потоків, на яких звично паразитують протягом останнього десятиліття інтернаціональні газоолігархічні групи з українським компонентом під міжнародними «брендами» на кшталт ETG, RUE, GDF.

У минулорічному дослідженні, виконаному для Пан’європейського інституту Вищої школи економіки м. Турку (Фінляндія), нами було змодельовано можливі сценарії коливання обсягів транзиту російського газу через ГТС України залежно від спрямованості процесів, що домінуватимуть у наших сусідів з обох кінців труби — РФ та ЄС. Аналіз показав, що у більшості випадків (10 з 16) ми матимемо результуючий сценарій нестабільності транзитних потоків. Це видно з наведеної результуючої таблиці.

До речі, це стосуватиметься не тільки транзиту через Україну, а й інших маршрутів, наприклад через Білорусь і Польщу. Можна дійти висновку, що створення диверсифікованої системи експорту газу Росією має на меті варіювання обсягами, напрямками та цінами експортних поставок на внутрішньо неінтегрований ринок Євросоюзу з метою максимізації доходів, а також здійснення тиску на ту чи іншу країну шляхом загрози обмеження/припинення поставок, особливо у поєднанні з інформаційно-психологічною кампанією.

Схожих висновків дійшов і американський експерт російського походження Михаїл Корчемкін з East European Gas Analyses: «На фоне событий последних лет нет никаких оснований сомневаться в том, что в случае политического конфликта и при наличии обходного газопровода Россия перекроет поставки газа в Польшу.

a. В случае конфликта с Болгарией «Газпром» сможет перекрыть поставки газа по газопроводу South Stream, не сокращая экспорт в другие страны.

b. При конфликте с Германией «Газпром» сможет отключить газопроводы Nord Stream, и это не затронет экспортные поставки в другие страны.

c. Газопроводы Nord Stream и South Stream спроектированы не для увеличения поставок российского газа и не для повышения надежности энергообеспечения Европы. Новые проекты «Газпрома» дадут России возможность избирательного отключения поставок газа в Белоруссию, Германию, Польшу, Венгрию, Румынию, Болгарию и Грецию. Таким образом, энергетическая безопасность этих стран снизится».

Варто звернути увагу і на одне з положень Енергетичної стратегії РФ, яким передбачається «снизить риск монозависимости российского энергетического сектора от экспорта энергоносителей в Европу, а также увеличить доходность и эффективность международной деятельности российских топливно-энергетических компаний без существенного увеличения объемов экспорта первичных энергоносителей» (!) Пріоритетність політики цінової ескалації порівняно із збереженням ринкової ніші в Європі простежується і в окремих експертних рекомендаціях, що містяться на сайті монополіста: «В сложившейся ситуации России, в любом случае, стоит задуматься о том, как максимизировать прибыль от экспорта газа в Европу. Один путь — изменить механизмы ценообразования на газ, отвязав формулу от цены на нефтепродукты, при этом, вероятнее всего, удастся сохранить объемы поставок на европейский рынок. Другой путь — сохранить формулу ценообразования, при этом с большой вероятностью придется сократить объемы». (До речі, варто пригадати той факт, що головні офіси обох потоків розташовані там же, де й офіс «РосУкрЕнерго», — у кантоні Цуг у Швейцарії. Це гарантує мінімізацію податків, що служить меті максимізації прибутків за рахунок європейських споживачів.)

Слід зазначити, що офіційні прогнози Міністерства економіки РФ щодо експортної ціни на російський газ мають чітко виражений ескалаційний характер. В напрямі цінової ескалації діє і «Газпром», керівник якого О.Міллер у червні спрогнозував повернення ціни на газ у 2011 році на рівень понад 400 дол. за 1000 кубометрів. Такі підходи далеко не завжди поділяє навіть російське експертне середовище.

На сьогодні важко оцінити достовірність прогнозів унаслідок волатильності енергетичних ринків і недостатньої стабільності курсу долара. Але той факт, що, попри реалії ЄС, економіка якого ще не вийшла з кризи, в Росії закладається алгоритм ескалації ціни чи, як мінімум, утримання її максимально можливого високого рівня при скороченні обсягів поставок, не може не насторожувати. Це сприяє як збереженню спокуси скористатися можливостями обмеження поставок, замаскованих під технічні проблеми за наявності різних маршрутів і профіциту трубопровідних потужностей, так і ймовірності провокування штучних газових криз, що має посприяти ескалаційному тренду.

Якщо взяти до уваги, що в 1973 році успіху застосування арабськими країнами «нафтової зброї» було досягнуто при 9-відсотковому скороченні поставок нафти, що призвело до більш як триразового цінового стрибка, то наявність суттєвого профіциту потужностей (понад 1/3), до чого прагне російський газовий монополіст, означає можливість пропорційного обмеження поставок і непропорційних цінових стрибків. Це означає, що газові потоки, в тому числі і транзитні, виявляться нестабільними.

Проаналізувавши офіційну статистику НАК «Нафтогаз України» щодо обсягів транзиту через українську ГТС до країн Європи в ретроспективі (див. рис. 1), можна дійти висновку, що діапазон коливань протягом 1991—2009 років перебував у межах 92,9 (1992 рік) — 121,5 (2005 рік) млрд. кубометрів. Середньоарифметичне значення становить 109,7 млрд. кубометрів на рік. Тому, очевидно, невипадково саме показник у 110 млрд. кубометрів на рік індикативно зафіксований на десятирічний термін до 2019 року в транзитному контракті між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» від 19 січня 2009 року. Бо саме він відповідає середньому історичному рівню використання української ГТС «Газпромом» навіть з урахуванням того, що в поточному десятилітті ним були реалізовані два обхідні щодо України проекти — «Блакитний потік» та Ямал—Європа-І.

Очевидно, що на тлі тенденцій до енергозбереження, забезпечення вищого рівня енергоефективності, розширення ніші відновлювальних джерел енергії сподіватися на серйозне збільшення ринкової ніші газу в ЄС не доводиться. А відтак, підготовка планів щодо нарощування транзиту видається досить проблематичною.

Українську сторону мало б хвилювати не тільки питання розширення пропускної здатності ГТС та збільшення її завантаження, що виглядає дещо дивно на тлі чіткої політики ЄС до скорочення споживання енергоресурсів карбон-гідрокарбонної групи, а й питання нижнього граничного рівня обсягу транзиту через газотранспортну систему України. Це стане актуальним, якщо проекти «Північний потік» та «Південний потік» буде реалізовано бодай на половину потужності, а обсяги споживання російського газу в Європі не тільки не виростуть, а навпаки, знизяться.

Це мало б хвилювати і ЄС, адже диверсифікація Росією шляхів поставок газу до Європи, що її поділяє Брюссель, не означає диверсифікації джерел. Джерело лишається незмінним — «Газпром». Якщо припустити, що РФ віддасть перевагу транспортуванню газу через новозбудовані трубопроводи перед транзитом через Україну та Словаччину, то Центрально-Східна Європа потрапляє в зону ризику. Адже за таких обставин різко підвищується ймовірність дестабілізації газопоставок, тому що існують граничні мінімуми транспортування. Перший мінімум — межа нульової рентабельності, нижче якої ГТС працюватиме у збитковому режимі. Другий мінімум — технологічна межа, нижче якої ГТС не зможе виконувати функцію подачі газу під високим тиском.

Слід пам’ятати і те, що газ українського видобутку транспортується в загальному потоці імпортованого та транзитного газу. Падіння обсягів подачі транзитного газу автоматично призведе до проблем з подачею газу власного видобутку. ГТС зможе стабілізуватися тільки за умови переведення в автономну роботу на понижених тисках, подібно до того, як це було у січні 2009 року, коли РФ припинила подачу газу на транзит до ЄС. Гіпотетично ця межа для ГТС України саме як системи в цілому, а не окремо взятих трубопроводів може становити по транзиту приблизно 60 млрд. кубометрів у річному обчисленні. Однак ця цифра потребує ретельної верифікації з боку незалежних від «Нафтогазу» та «Газпрому» організацій.

Для аналізу ймовірного виникнення штучної газової кризи в рамках сценарію 2.2. потрібен алгоритм зміни обсягів газопоставок з РФ до Європи. Як модель логічно використати прогноз провідного російського інституту, що спеціалізується у сфері енергетичних досліджень та був розробником стратегічних документів (див. рис. 2). Це модель Інституту енергетичної стратегії (ІЕС). Вона прогнозує деяке зростання імпорту російського газу до Європи у двох часових сценаріях на 2015-й та 2020 рр. (1-й етап згідно з Енергетичною стратегією РФ — 2013—2015 роки, 2-й етап — 2020—2022 роки, 3-й етап — 2030 рік).

Сценарій-2015 передбачає 163 млрд. кубометрів експорту газу до ЄС, сценарій-2020 — 191,5 млрд. Наведені показники є середньоарифметичними величинами наведених ІЕС обсягів експорту до Європи. Не вдаючись у деталі розрахунків з моделювання завантаження української ГТС після реалізації РФ байпасних (обхідних) проектів, можна підсумувати, що за сценарієм-2015 обсяг транзиту через ГТС України може становити 56,5 млрд. кубометрів у річному обчисленні, а за сценарієм-2020 він може дорівнювати всього 24,5 млрд. кубометрів. Таким чином, за умови реалізації до 2015 року перших черг «Північного потоку» і «Південного потоку», виходу їх та вже існуючого «Блакитного потоку» на повну проектну потужність завантаження ГТС України може виявитися близьким до критичного у разі верифікації нижньої критичної межі технологічного мінімуму в 60 млрд. кубометрів.

Звичайно, такий висновок не можна вважати остаточним, оскільки економіка транспортування газу новозбудованими маршрутами серйозно поступається транзиту через ГТС України та Білорусі. Один з провідних російських експертів з Інституту Європи РАН Олексій Хайтун зазначив:«Согласно планам «Газпрома», маршруты поставок должны быть перераспределены в обход Восточной Европы по северному и южному флангам. В этом случае российский газ становится для потребителя дороже (наиболее известный проект Nоrd Stream не будет конкурентоспособен даже по сравнению с доставкой сжиженного сланцевого газа из США танкерами, не говоря уже о цене транспортировки через Белоруссию и Польшу)». Таким чином, економічно «Газпром» змушений буде користуватися менш витратними шляхами поставок газу до Європи. Це збігається з прогнозною оцінкою експертів іншого російського дослідного центру — Інституту енергетики і фінансів, що поданий на рис. 3. Обсяг транзиту до ЄС через ГТС України на 2015 рік, за їх оцінкою, становитиме понад 80 млрд. кубометрів.

Такий сценарій виглядає цілком вірогідним, однак за умови рівномірного розподілу профіцитів потужностей за всіма напрямками та відмови російської сторони від маніпулювання обсягами та напрямками експорту газу. Але це політичний контекст, який не підвладний виключно «Газпрому», а є прерогативою Кремля. Наявність/відсутність маніпуляцій неможливо буде оцінити та верифікувати через непрозорість цієї сфери для зовнішніх споживачів. Тому ризик раптових переривань газопоставок зберігається, що ставить на порядок денний у Європі тему впровадження режиму прозорості в транснаціональному форматі.

Чи враховують нижні межі технологічної функціональності ГТС України в Брюсселі, коли говорять про те, що питання об’єднання «Газпрому» і «Нафтогазу» — це виключно двостороння справа України та РФ? У разі цілковитого контролю «Газпрому» над українською ГТС, що зробить її повністю непрозорою для третьої сторони (європейського споживача), РФ одержить можливість генерувати штучні дефіцити газу на європейських ринках під прикриттям технічних проблем на одному з напрямків. У випадку з Україною шлях досить простий — скорочення обсягів транзиту через її ГТС нижче критичного рівня призведе до його переривання. Поставки всіма іншими маршрутами не компенсують припинення поставок через Україну. Таким чином, «раптово» може виникнути, за нашими оцінками, майже 37-відсотковий дефіцит газу, який «Газпром» заповнюватиме за рахунок автоматично зростаючих у ціні спотових поставок із ПСГ на території Європи через Центрально-Європейський газовий хаб в австрійському Баумгартені, 50% якого він придбав у компанії OMV.

В австрійському хабі «Газпрому» не потрібен неросійський газ. З огляду на це, одним з пояснень, чому російська сторона так послідовно опонує реалізації проекту «Набукко», може бути нейтралізація — за рахунок поставок за цим проектом — зусиль РФ з генерування дефіциту газу при поставках з РФ у певний час «Ч». Справді, проект «Набукко» у своєму максимальному розвитку здатен забезпечити всього 5—6% від загального обсягу споживання газу в ЄС. Однак саме ці відсотки можуть мати балансуюче значення у разі виникнення кризових явищ. Саме ці відсотки та непідконтрольна «Газпрому» магістраль з неросійським газом псують росіянам майбутні сценарії газових воєн у Європі.

На тижні, що минає, «Газпром» запропонував німецькій компанії RWE, яка докладає титанічних зусиль із просування «Набукко», приєднатися до проекту «Південний потік». А трьома місяцями раніше «Газпром» залучив до участі в ньому австрійську OMV, яка, власне, у 2002 році виступила ініціатором «Набукко». За задумом «Газпрому», входження OMV та RWE у російський проект зведе шанси на успіх європейського проекту до нуля. І тоді масштабна трубопровідна система забезпечення поставок газу до Європи з Росії, що сформувалася протягом останньої чверті ХХ століття, буде доповнена новітніми байпасами, які дадуть змогу РФ не тільки зберегти свій статус-кво, а й надати йому якісно нового значення. Ця система базується на монополізмі постачальника, що зацікавлений у максимізації своїх доходів у тому числі і в неринкові способи.

Арсенал засобів максимально широкий: від масштабних медіакампаній до провокування політичної напруженості і збройних конфліктів у регіонах видобутку та на критично важливих транспортних шляхах. Тому енергетичні війни, як у сенсі боротьби за енергоресурси, так і в сенсі використання їх як інструментів здійснення зовнішніх впливів, не відійдуть у минуле. Варто пригадати реакцію Росії на падіння нафтових цін у 2008 році. «Россия как один из крупнейших экспортеров и производителей нефти и нефтепродуктов не может оставаться в стороне от формирования мировых цен на это сырье, и мы должны разработать целый комплекс мер, которые позволят нам активно влиять на рыночную конъюнктуру», — зауважив В.Путін на нараді з членами уряду та нафтовиками у листопаді 2008 року. Помітно, як відчайдушно Росія намагається зберегти прив’язку цін на газ до нафтових цін та систему довгострокових контрактів, намагаючись одночасно реалізувати масштабні трубопровідні проекти і придбати дистриб’юторські газові компанії в ЄС. Ймовірно, це продиктовано намірами створити, як уже зазначалося вище, систему маніпулювання обсягами, напрямками та цінами поставок за умов, коли ЄС не має інтегрованої газової системи.

Цілком імовірно, що у газових відносинах на лінії Схід—Захід може мати місце певна пауза, як це і було після 1973 року, але загалом тенденція до ведення енергетичних воєн збережеться. Сценарії вписуються в моделі П.Хорснелла, який описав три можливі варіанти переривання поставок енергоресурсів: форс-мажорне переривання (нездатність продуцента забезпечити експортні поставки через внутрішні або зовнішні обставини, наприклад воєнні дії), обмеження експорту (продуцент чи картель продуцентів припиняє або обмежує експорт з мотивів неекономічного характеру), ембарго на імпорт (блокування споживачем закупівель енергоресурсів від певних продуцентів).

Отже, потенціал неконвенційного використання енергоресурсів та інфраструктури їх доставки, особливо за сценарієм «обмеження експорту», зберігатиметься, хоча іноді може здаватися, що час енергетичних воєн минає, подібно до того, як у 90-х роках абсолютно нереальними можна було вважати сценарії «газових воєн» 2006-го чи 2009 року. В цьому контексті заслуговує на увагу слушна рекомендація експертної групи, що працювала над новою Стратегічною концепцією НАТО: «Поліпшення співпраці (між НАТО та ЄС. — М.Г.) також може бути корисним при вирішенні нетрадиційних загроз, таких як тероризм, кібер-атаки і вразливість енергопостачання. ЄС часто має більше відповідного досвіду, ніж НАТО, у боротьбі з невійськовими аспектами такої небезпеки, хоча межа між військовими і невійськовими загрозами розмивається».

Усе це актуалізує необхідність імплементації у пан’європейському масштабі ініціативи прозорості руху газових потоків. Необхідно, щоб телеметрична інформація по фізичних показниках руху газових потоків в режимі он-лайн була доступна в форматі трьох «постачальник — транзитер — споживач» із вхідних/вихідних ГВС на всіх без винятку маршрутах. В ідеалі, пропонована система повинна мати не корпоративну юрисдикцію. Все, що потрібно від корпоративного рівня, — це згода на впровадження такої системи як наслідок міжнародних домовленостей і виконання зобов’язань згідно з розробленим і взаємопогодженим міжнародно-правовим документом.

Що стосується України, то їй необхідно уникнути спокуси простих рішень, які підкидаються ззовні, — створимо СП з «Газпромом» чи узагалі віддамо труби Росії, й усі питання завантаження ГТС автоматично вирішаться. Це небезпечна ілюзія, яка коштуватиме на порядок дорожче, ніж 5,4 млрд. дол. для РУЕ. А для того, аби вирішити питання завантаження української ГТС, необхідно їздити не тільки в Москву та іноді заглядати до Брюсселя, а й співпрацювати із тими, хто не менше України зацікавлений, щоб існуючий маршрут поставок газу стабільно функціонував.

Це Словаччина, через яку понад 80% газу, що проходить територією України, прямує далі до країн ЄС. Братислава зацікавлена в тому, щоб зберегти цей українсько-словацький газовий шлях. Не раз і не два, і на урядовому, і на корпоративному рівні Словаччина пропонувала розпочати серйозну співпрацю з проблематики забезпечення безпеки вуглеводневих поставок до ЄС. Особливо після подій січня 2009 року. Однак Київ залишається глухим і німим у діалозі з Братиславою. А даремно, адже співробітництво зі словацькими компаніями групи SPP означає взаємодію і з E.ON-Ruhrgas та GdF-Suez, які є акціонерами. «Укртрансгаз» мав би налагодити тіснішу співпрацю зі своїм словацьким візаві — Eustream. Українська газова спілка (УГС) могла б співпрацювати зі Словацькою газонафтовою спілкою, яка є авторитетною не тільки в Словаччині, а й у Центральній та Західній Європі.

Однак обрії УГС далі Російського газового товариства не простягаються. Так було за минулої влади, так лишається і зараз. Воно й зрозуміло, адже там немає «Газпрому», немає РУЕ, немає «фірташок». Саме Братислава могла б політично сприяти уряду України, щоб слова М.Азарова про гарантії газових потоків були адекватно почуті в Брюсселі, і не в газпромівських інтерпретаціях. В Україні, а віднедавна і в Словаччині — нові уряди. Є шанс і нагода розпочати все з чистого аркуша, чого так хотілось українському прем’єру у відносинах з Росією. Але навряд чи ви знайдете в найближчому графіку українського прем’єра візит до західного слов’янського сусіда — Словаччини. А може, все ж таки Москва, РУЕ та податкове здирництво не затьмарять обрії української влади? Критичні режими ГТС у певний момент можуть наблизити критичні дні уряду.