Корпорація «Україна»? Старі казки на новий лад

Наприкінці жовтня вступає в дію ухвалений Верховною Радою і підписаний президентом Закон «Про державно-приватне партнерство». Втім, багато відомих вітчизняних бізнесменів, не чекаючи відмашки законодавця, вже активно «обробляють» привабливі державні активи. Причому роблять це зі смиренністю карибського флібустьєра і наполегливістю Казанови, який домагається взаємності (треба сказати, що така поведінка — це взагалі новий тренд після зміни влади в країні).

Бізнесменів іноземних Віктор Федорович заманював в Україну на III Міжнародному інвестиційному саміті в Донецьку. Заманював саме тим, за що його сьогодні критикують, — монопольністю влади, що дає змогу гарантувати потенційним інвесторам хоча б кілька років роботи за принципом «усе в цій країні буде так, як Федорович скаже». Нова влада дуже старанно демонструвала, що готова і вчитися вести такі розмови, як це прийнято в пристойних домах, — на саміті навіть спробували було організувати щось на кшталт «дискусії в кріслах», як на Давоському економічному форумі...

«Усе, що ми сьогодні маємо, — не завдяки високій організації роботи влади, а швидше, всупереч. Суспільство виживало в існуючих умовах. Сьогодні вперше за роки незалежності у нас склалися стабільні умови, коли президент, коаліція в парламенті, уряд працюють як єдиний механізм», — піарив вітчизняний інвестиційний клімат глава держави. На форумі він, нагадаємо, пообіцяв подати пакет антикорупційних законів до Верховної Ради і домогтися таки прийняття Податкового кодексу.

Проте недовіра до України поки що нікуди не зникла, це визнають усі. А запропоновані механізми державно-приватного партнерства викликають побоювання і закономірну критику.

І справа, хоч як дивно, цього разу не в українській владі, а саме у вітчизняному бізнесі з його всеїдністю і хижацькими повадками. Хоча й у владі теж, але очевидно, що тон задають усе ж таки великі фінансово-промислові групи...

Фольклор безмежний, що дозволяє знайти в скарбницях народної творчості аналогії до будь-яких подій сучасності. Отож, у автора запропоновані в законі «концесії» та інші організаційні форми приватного інвестування в державний сектор викликають стійку асоціацію з казкою про зайця і лисицю. Тією, де довірливий заєць впустив руду хижачку спочатку погрітися, потім — переночувати... І закінчилося це тим, що залишився він у результаті без даху над головою.

У молодших класах вчителі зазвичай звертаються до учнів із запитанням: «Діти, чого нас вчить ця казка?» А казка ця вчить нас, що головний ризик ініціативи президента — це можливість «без єдиного пострілу» провести щось на кшталт тіньової приватизації привабливих активів, які ще залишилися в держави, причому без законних тендерів, без звичайних торгів і угод купівлі-продажу, а за більш витонченою схемою.

Ретроспектива подій, які супроводжували зміну влади після президентських виборів, дозволяє говорити про це. «Дзеркало тижня» вже описувало заміну «вугільних генералів» ставлениками Ріната Ахметова — у найбільших об’єднаннях «Ровенькиантрацит» і «Свердловантрацит» на Луганщині (№11 від 20 березня 2010 року). Чи варто дивуватися тому, що невдовзі після цього зазначені держпідприємства підписали інвестиційний договір з «Донбаською паливно-енергетичною корпорацією» (ДПЕК) того ж таки Ріната Леонідовича на 500 млн. грн.?

«Співробітництво з двома найбільшими державними підприємствами, які видобувають антрацитове вугілля, є одним із стратегічних пріоритетів нашої компанії і яскравим прикладом державно-приватного партнерства у вугільній галузі. При цьому державні об’єднання одержать стабільного покупця своєї продукції, що сприятиме їхньому розвитку», — прокоментував цю подію генеральний директор ДПЕК Максим Тимченко. Якщо перекласти його висловлювання на загальнолюдську мову, виходить таке: два вугільні об’єднання тепер працюють, по суті, як активи корпорації, але формально залишаються в держвласності.

І це не одиничний приклад. Якщо пригадати інші факти, які набули розголосу стараннями журналістів «ДТ», не можна не згадати гламурно неголеного Дмитра Фірташа, який кілька років безплатно користується двома комбінатами — Іршанським гірничо-збагачувальним у Житомирській області і Вільногірським гірничо-металургійним у Дніпропетровській.

Між операціями Фірташа і донецькою практикою є, втім, істотна відмінність. Донецькі бізнесмени активно просували такі операції в 90-х роках минулого століття, і виглядав цей процес приблизно так: приватний орендар, він же — інвестор, заходив на держпідприємство, справді по-чесному обновлював обладнання і модернізував виробництво, а потім порушував питання про приватизацію. І при інвентаризації активів з’ясовувалося, що державного там залишилося як кіт наплакав — земельна ділянка і надра під нею, якщо йшлося про шахту. А це, відповідно, передбачало зовсім інші ціни, ніж вартість цілісного промислового комплексу. Пачками видавалися на-гора закони «Про особливості приватизації...» Отак, дешево і сердито, держава Україна була позбавлена майже всіх металургійних підприємств і багатьох активів в енергетиці, вуглевидобутку, хімічній промисловості...

Втім, офіційні особи запевняють, що сьогодні повторити такі речі в повному обсязі не вдасться. «Я вважаю, що ні, тому що великі фінансово-промислові групи у своїй податковій культурі вже досить широко вийшли з рамок регіону, і горизонт планування йде далеко за межі країни. Для них важливе підтримання статусу бізнес-партнера, важлива думка експертів. Тому сьогодні великі компанії вже не використовують таких кричущих схем.

З іншого боку, є завдання податкової служби, яка і зобов’язана бути тим недремним оком, яке не дасть людям спокуситися такою ідеєю... А державно-приватне партнерство — це здорова ідея, яку варто розвивати», — вважає голова податкової адміністрації в Донецькій області Олександр Клименко.

Як випливає з вищевикладеного, і без урахування думки податківців державно-приватне партнерство в українському варіанті активно розвивається. Поточний рік відзначено також черговим актом російської експансії на ринок комунального обслуговування населення. Водоканал Краматорська (Донецька область) на 49 років передано в оренду росіянам, які зобов’язалися інвестувати в придбання 297 млн. грн. Як і водопостачальна компанія «Луганськвода» кількома роками раніше, від якої жителі Луганщини побачили кілька підвищень тарифів, але поки що так і не дочекалися обіцяного радикального поліпшення якості послуг.

Інтерес до українській комуналки та енергетики з боку іноземців не можна не помітити: шведи зібралися будувати в Донецьку сміттєпереробний завод, німці готові інвестувати 250 млн. євро в установлення вітроагрегатів на азовському узбережжі тієї ж таки Донецької області...

Нагадаю при цьому, що приклад пана Кнауфа, який от уже п’ять років судиться з українською державою з приводу скасування пільг у межах СЕЗ і ТПР, зарубіжних товстосумів не відлякує. Виходить, що можливості, які там відкриваються, переважують ризики... Компанія «Кнауф», нагадаю, вклала в створення виробничих потужностей у Донецькій області 180 млн. євро і зараз оскаржує додатково нараховані податки.

«Йдеться про 45 млн. грн. плюс 5 млн. штрафу. Вони вважають, що цих пільг уже немає, і ми недоплатили податків. А ми вважаємо, що пільги є, держава дала нам гарантії, крім того, ці умови захищає міждержавна угода між Україною і Німеччиною про сприяння і захист взаємних капітальних вкладень», — повідомив кореспонденту «ДТ» генеральний управляючий «Кнауф СНД» Герд Ленга. Проте і він запевнив, що з такого «жирного» ринку, як Україна, німці нікуди не підуть...

Показово, що до цього бенкету духу поки що не поспішають приєднуватися солідні структури, такі, як, наприклад, Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Представник МБРР Олег Кудашов, який прибув на донецький саміт, був досить відвертим і заявив, що фінансисти поки що бояться працювати з «ненькою», сумніваючись у її готовності діяти за світовими стандартами.

«Якщо ми бачимо, що уряд не зацікавлений, щоб зробити це чесно і прозоро, ми просто не ризикуємо своєю репутацією. Я поки що не можу озвучити зауваження щодо конкретних проектів, але для нас ринок України — дуже важкий. І на місцях, і в уряді я поки що не бачив бажання відкинути всі розбіжності і сказати: якщо в нас є, скажімо, дорожній проект, то давайте зробимо концесію, відкриту для всіх. Одні думають, що приватна участь в інфраструктурі, у транспорті — це щось нікому не потрібне. Інші не допускають думки про те, що можна брати плату за проїзд дорогами, побудованими у рамках державно-приватного партнерства», — пояснював потім пан Кудашов журналісту «ДТ».

«Якщо ми починаємо працювати, то супроводжуємо проект цілком — з прозорими відкритими тендерами, без закулісних переговорів, де все заздалегідь розписано між «потрібними» людьми», — додав представник МБРР.

На пряме запитання «чи треба розуміти ці слова так, що в Україні поки що таких умов ви не знаходите?» Олег Кудашов відповів дипломатично: «Не те що не знаходимо, але поки що діалог тільки починається».

Хоч би як боролися європейці за лібералізацію в економіці, але в кулуарах інвестори признаються, що їм страшнувато мати справу з країною, де ще немає ясності, хто ж формує державну економічну політику — президент як самостійний інститут влади чи президент як читач конспектів, складених власниками великого капіталу. У цьому, треба сказати, хоча й наївні в чомусь, але завбачливі буржуїни абсолютно праві — в Україні теж багато хто побоюється, що наша країна стане корпорацією «Україна», де все вирішують зовсім не ті, кого призначено відповідальними згідно з Конституцією і законами.