КОНСОРЦІУМ НІКУДИ НЕ ЇДЕ...

Що не робиться швидко, не робиться ніколи. Схоже, історія газотранспортного консорціуму підтвердить це не раз перевірене життям судження. Світла дата передачі управління українською газовою трубою «під високу руку Москви» усе відсувалася, відсувалася і відсунулася майже за обрій. Що ближче до неї підходили, то далі вона опинялася. Через декілька тижнів очікується чергова контрольна дата. Першого грудня сторони повинні надати техніко-економічне обгрунтування створення консорціуму. Втім, уже наперед можна сказати, що нічого особливого не відбудеться.

Що довше триває процес, то менше віриться в тріумфальний для Росії результат переговорів. 2002 року однією з умов створення консорціуму бачилася мовчазна (або не дуже) підтримка росіянами потрібного кандидата на президентських виборах. Але тепер, після Тузли, у передвиборний рік віддати трубу сусідам — найпевніший спосіб політичного самогубства.

І воно їм треба?

Хоча не слід зводити питання до чистої політики. Ідея консорціуму корисна вже тим, що змусила Україну проаналізувати свої сильні та слабкі сторони. Цього не було під час попередніх спроб того ж таки «Газпрому» або «Шелл» одержати контроль над газотранспортною магістраллю. Великим плюсом подій останнього року стало вже те, що припинилися розмови про іржаві й ненадійні українські труби. Росіяни, хоч і крізь зуби, визнали, що стан української системи принаймні не гірший від їхньої власної. Що, загалом, і не дивно: основні експортні газопроводи «Союз», «Прогрес», «Уренгой—Помари—Ужгород» вводилися в стрій років 15—20 тому. За світовими стандартами вони досить нові. Ніяких нерозв’язних проблем із ними немає. Принаймні їх менше, ніж із прокладеними за Полярним колом трубами самого «Газпрому».

Тож найбільша претензія, яку змогли висловити росіяни, — це недостатня потужність на ділянці газотранспортної системи Долина—Ужгород—держкордон. Фактично йдеться про побудовану в 60-х роках XX століття двохсоткілометрову ділянку експортного газопроводу «Братерство». Та й у цій претензії явна натяжка. Ділянка справді потребує реконструкції, проте ніяких труднощів у виконанні контрактів вона не створювала. Більше того, її модернізацію було відкладено саме через недозавантаження цього напрямку.

Відверто кажучи, обсяг реальних претензій після багаторічних розмов про наближення краху системи якось не вражає. Тим паче що за потреби Україна може самотужки розширити потужності на одній із ділянок. Реально росіян не вельми турбує технічний стан труби. Труднощі там є, але ситуація контрольована.

Нині поставки «Газпрому» в Західну Європу становлять порядку чверті тамтешнього газового ринку. Збільшити цю частку російському монополісту не дадуть, та позаяк споживання газу в Європі зростає, до 2008 року росіяни розраховують продавати мінімум 147 млрд. куб. метрів. Максимальна оцінка збуту ще вища — порядку 180 млрд. кубів. З урахуванням того, що торік у Європу продано близько 130 млрд. кубів, перспектива не така й погана.

Треба віддати належне російським газівникам: працювати в умовах ринку вони вже навчилися. І, попри всю риторику про необхідність збереження статус-кво, активно готуються до змін. Досить великі гроші виділено на створення власної збутової мережі в Європі. Перспективною метою експортної стратегії заявлено, що основними імпортерами російського газу в Європу повинні стати дочірні й залежні підприємства «Газекспорту». І вже вони мають продавати газ безпосередньо підприємствам і газорозподільним компаніям різних країн. За планами, до 2015 року третина російського газу в Західну Європу (тобто 30 млрд. куб. метрів ) поставлятиметься «Газекспортом» через мережу власних торговельних компаній.

Хочеться, але дорого...

І все б було добре, але потрібних для експорту стоп’ятдесяти мільярдів кубів газу в «Газпрому» може просто не виявитися. Не те щоб у Росії закінчився газ, навпаки, ним хоч «залийся» — понад 48 трлн. кубометрів, зокрема 10,4 — на півострові Ямал. Просто на їх освоєння потрібні гроші, й чималенькі. Один ямальський проект потягне на 60 млрд. дол., яких у «Газпрому» немає. А шукати доведеться, причому саме всередині Росії. Іншого виходу немає: «свіжий» газ ямальських родовищ при цінах реалізації нижче 50 дол. просто нерентабельний.

До того ж на розробку родовищ потрібен час. Уже зрозуміло, що освоєння Ямала переноситься мінімум років на п’ять-сім. А газ потрібен зараз...

Заразом помітно зів’яла тема газопроводів в обхід України. Стало ясно, що їх, певна річ, побудують, але тільки коли в росіян з’являться ресурси. Причому обійдеться «Газпрому» це задоволення (саме будівництво плюс видатки на транспортування) вельми недешево. На всіх альтернативних напрямках тарифи будуть вищими, а умови жорсткішими.

Класичний приклад — Польща, де «Газпром», побудувавши першу чергу труби і вгативши понад мільярд доларів, у результаті запекло торгується з власною «дочкою» — «Європолгаз» — про тарифи. Дуже життєрадісні переговори тривають нині й у Білорусі. Тим паче що набір «спокушалочок» у «Газпрому» невеличкий: внутрішня ціна газу в Росії найближчими роками подвоїться.

Захід є Захід, Схід є Схід

Нині фокус уваги «Газпрому» явно змістився на південь, у Центральну Азію. Ресурс там є. Торік Туркменістан, Узбекистан і Казахстан разом добули понад 125 млрд. кубів газу, причому понад третину його експортовано за межі регіону (переважно в Україну). До того ж усі ці країни мають хороші шанси щодо нарощування експортних можливостей. Правда, перспектива їх виходу на ринок «Газпром» не тішить. За словами начальника департаменту зовнішньоекономічних зв’язків «Газпрому» пана Циганкова, якщо росіянам доведеться «відкрити свої транспортні мережі», втрати РАТ становитимуть 9 млрд. дол. Неясно, правда, як нарахували таку силу-силенну збитків, та однаково цифра вражає...

Щоб не допустити такої напасті від тамтешніх аборигенів, «Газпром» рвонув на Схід. Ще недавно цей напрямок було віддали на відкуп «Ітері». Втім, це вже майже пройдений етап. Нині «Газпром» прагне максимально взяти під контроль тамтешню транспортну мережу.

Завдання полегшує вкрай тяжкий стан системи магістральних газопроводів «Середня Азія — Центр». Прокладені в 60—70-ті роки п’ять газопроводів великого діаметра втратили майже половину пропускної спроможності. Приміром, через казахстанську ділянку при проектній потужності в 67 млрд. кубів фактично качають 38.

Нині РАО «Газпром» розробляє ТЕО проектів з обгрунтування інвестицій у реконструкцію газотранспортної системи «Середня Азія — Центр». Мета — забезпечення транзиту на рівні 90 млрд. кубометрів на рік. Для цього потрібні і реконструкція старих труб, і будівництво нового газопроводу потужністю 30 млрд. кубів.

Головна мета Москви — безсумнівно, Туркменістан. При видобуванні в цій країні до 60 млрд. кубів газу, на внутрішнє споживання йде лише п’ята частина, решту можна експортувати. Що, загалом, і відбувається: трішки газу туркмени продають в Іран, левину частку — в Україну.

Після кількох спроб законтрактувати експортні обсяги в квітні нинішнього року Росія нарешті підписала з Туркменістаном договір. Відповідно до нього, «Газекспорт» почне купувати в «Туркменнафтогазу» до 2006 року 5—6 млрд. куб. газу по ціні, ідентичній поставкам в Україну, — 44 дол. Потім планується різке збільшення закупок — до 60 млрд. 2007 року й 70—80 млрд. кубів надалі. І так до 2028 року. Проте коли росіяни заявили про повну монополізацію закупок, вони дещо погарячкували...

При уважному прочитанні договору стає ясно, що не такий він і всеосяжний та довгостроковий. Поки що визначено умови поставок і ціну лише на три роки. А це якихось 23 млрд. кубометрів, тобто приблизно 1% декларованого обсягу на чверть століття. А далі — буде видно.

«Газпром» розраховує, що з початком масових закупок газу 2006 року можна буде збити ціну. Очевидно, що в Ашгабаді постараються її втримати на старому рівні. У результаті туркмени ведуть торги і з Києвом, і з Москвою, збираючись укласти відразу два контракти. До речі, Росія реагує на це досить нервово. 9 жовтня 2003 року в Єкатеринбурзі на зустрічі з федеральним канцлером ФРН Герхардом Шрьодером президент В.Путін навіть поскаржився на «дивну звичку туркменів продавати одні й ті самі обсяги різним країнам».

Між іншим, усе не так і дивно. Якщо сторони не зійдуться в ціні, Ашгабат цілком може до квітня 2007 року просто не продовжити російський договір. Схід — справа тонка, торгуватися там уміють. І Москві, і Києву доведеться ще чимало побігати по місцевих кабінетах.

І навряд чи перемога однієї зі сторін буде повною та остаточною: на Сході це не заведено. Та хіба тільки там? Приміром, переговори про український консорціум намічалися багатосторонні, за участю тієї ж таки Німеччини. Тепер вони фактично сповзли до двостороннього формату, а німців запросять потім, «на третьому етапі». Від ідеї залучити в консорціум, скажімо, туркменів або казахів у Росії просто з жахом здригаються.

Трубу праворуч — труби ліворуч.
За 200 мільйонів...

У великій грі козирів в України не так і багато. Поки що вона може запропонувати більш високу ціну за газ. Але й «Газпрому» доведеться платити більше, до того ж, він може викласти ще й гроші на реконструкцію труби. Загалом-то, за оцінками Росії, на відновлення середньоазійських газопроводів доведеться витратити порядку 2 млрд. дол. Це досить багато, але посильно. Тож Києву доведеться добряче попрацювати, аби не вилетіти за дужки.

У принципі, за транзит ми одержуємо непогані гроші, але їхня левина частка відразу йде в бюджет. Тільки рентної плати за транзит газу наступного року буде зібрано 380 млн. дол. Теоретично цього вистачило б, щоб за три роки побудувати трубу в Середній Азії. А практично цих коштів немає і не передбачається. Зараз нардепи хочуть скачати з галузі ще 40 млн. дол. мита за експорт газу (у цьому росіяни їх, безсумнівно, підтримають).

А ідея підняти внутрішні ціни на газ у всіх викликає жах. Тобто загалом-то зрозуміло, що газ у нас (у середньому) не може коштувати дешевше, ніж у Росії, а до кінця наступного року так і буде, оскільки російські ціни швидко зростають. Але ж в Україні вибори й т.ін. Знов-таки, у кого — меткомбінат, у кого — свічковий заводик...

В ідеальному для Росії випадку вона одержує під контроль трубу від туркменських родовищ до східного кордону ЄС. Загальна вартість робіт — приблизно 5 млрд. дол. Це реконструкція середньоазійської ділянки (близько 2 млрд.) плюс 600-кілометрова ділянка від Александрова Гая на казахстанському кордоні до українського Новопскова (600 млн. дол.). Звідти труба піде на Ужгород. Вартість нашої ділянки — 2,2 млрд. дол.

Будівництво нового маршруту вже одержало неофіційну назву «СОЮЗ-2», добе що російська й українська ділянки перебуватимуть у «коридорі» знаменитого будівництва РЕВ. Але часи змінилися, і брати когось у компаньйони росіяни поки що не хочуть. Утім, Україна з цим не зобов’язана погоджуватися.

У новій трубі в нас із росіянами є щось спільне — імпортний, точніше, середньоазійський газ. За великим рахунком, і Росія, і Україна надають тільки територію та частину фінансових ресурсів. До речі, стосовно фінансування. Росіяни вже кілька разів презентували своє бачення фінансування будівництва нового газопроводу на Ужгород. 10% (це приблизно 200 млн. дол.) вкладають вони, 10% — ми, інші 80% одержуємо від західних кредиторів під проектне фінансування. Усе загалом нормально.

Проте наступна частина їхніх побажань виглядає вже набагато веселіше. Під нове будівництво вони хочуть одержати в управління існуючі газопроводи плюс підземні газосховища. Стоп, добродії, а це тут при чому? Хочете будувати нове — немає проблем, будуйте, допоможемо. Але систему України оцінювали по-різному — від 9 до 27 млрд. дол. А в 0,2 млрд. дол. право рулювати другою в світі за розмірами системою протягом двадцяти років не оцінював ще ніхто. Це явно газпромівське «ноу-хау». У Словаччині за 16,3% труби йому до квітня наступного року доведеться виплатити 900 млн. дол. За 10% акцій у трубі на Британію теж довелося розщедриться на мільярд із гаком...

Тож, відверто кажучи, неясно, на що люди сподіваються. За півтора року переговорів Україна значних помилок нібито не припускалася, на надмірну поступливість теж не страждала. І тепер навіть «найбільший і найконвертованіший» аргумент нічого не змінить — часи все-таки вже не ті. Прийняти його, звісно, приймуть, та чи гарантує це позитивний результат на переговорах — невідомо.

Якщо росіяни справді хочуть одержати щось реальне, їм доведеться врахувати гасло «ділитися треба». Грошей, певна річ, у Росії поки що немає, зате є активи. Та ж таки труба на російській території — хто сказав, що управляти треба тільки українською ділянкою? Можливі спільні проекти з розробки родовищ у Росії, Середній Азії тощо. Було б бажання.

А мріяти вхопити щось задешево не шкідливо. Але потрібно узгоджувати свої мрії з можливостями.