«Газова» політична географія

Пам'ятаєте, як починаючи з 2008-го протягом кількох років Європу буквально розтривожувала можливість видобутку природного газу з чорносланцевих структур? Це нехай і поверхово, але обговорював автор у публікації «Заміщення імпортного газу: чому, як і коли». Пам'ятаєте, як приймалися рішення на рівні урядів і парламентів, як розігналася Польща? І що? Цілковита тиша. Чому? Та тому, що, як виявилося, існування чорносланцевих структур, а з ними й було пов'язано всі надії, — зовсім не гарантія наявності в них природного газу (або «сланцевого» — як пишуть журналісти). Чорні сланці — це не більш ніж масивний щит із дуже низькою газопроникністю (на Південному Барнеті в США приблизно 1%), який перепиняє шлях нагору потокам вуглеводних газів, що рухаються з надр планети, якщо такі, зрозуміло, є.

Тут у тому й фішка, що в США під зазначеними геологічними структурами, що переважають у цій країні, знаходяться потужні скупчення вуглеводнів і передусім природного газу, на відміну від Європи, та й, мабуть, низки інших регіонів світу, де їх або просто немає, або дуже обмежені кількості. Розробка цих родовищ і забезпечила фантастичне зростання видобутку природного газу в США — з 557,6 млрд кубометрів 2009 року до 920,9 млрд — 2019-го (тут і далі дані Statistical Review of World Energy 2020 69th edition). Ставши світовим лідером у видобутку природного газу, США перетворилися з країни-імпортера (до 2014 року) на експортера, щоправда, з не дуже значним сальдо: того ж 2019 року — лише 74,3 млрд кубометрів, усе-таки внутрішнє споживання значне. За минулі півтора року цей показник, зрозуміло, підвищився, однак і це не додає особливого оптимізму щодо впливу американського скрапленого природного газу (СПГ) на ситуацію з поставками природного газу в Європу.

У наївній, на жаль, надії забезпечити Європейський континент власним природним газом (чорні сланці тобто) і здійснювалася ця масштабна кампанія, свідком і, за можливості, опонентом якої мені довелося бути на Світовому енергетичному конгресі в Монреалі (вересень 2010 року), пізніше на сланцевій конференції у Варшаві й у наших місцях. А політика полягає в тому, щоб знизити вплив РФ на забезпечення Європи природним газом за рахунок забезпечення власним. То чому ж раптом усе стихло? Стало очевидним, що наявність чорних сланців без припливу природного газу робить усю цю затію безглуздою, що й мало місце на прикладі Польщі, де власний видобуток не перевищує 5 млрд кубометрів на рік. А сланцевий газ так і залишився суто американським явищем.

Тепер перемістимося на Близький Схід, у Сирію, де безліч політичних проблем, але… недалеко Катар і найбільше родовище природного газу — Північний Парс із доведеними запасами 24,7 трлн кубометрів, видобуток якого на той же 2019 рік становив 178,1 млрд при споживанні 23,5 млрд. Здавалося б, чому так скромно? Уся проблема в реалізації. Катар — визнаний світовий лідер у виробництві СПГ — 104 млн тонн (підтяглася Австралія — 100 млн тонн), це при переведенні і кубометри (після регазифікації) становить приблизно 145 млрд. Але чому ж так скромно й чому СПГ? Безумовно, транспорт СПГ поза конкуренцією при доставці в континентально віддалені регіони — Японію, Китай, Південно-Східну Азію, але поступається за цінами трубопровідному транспорту в доступні регіони.

Була спроба зв'язати Північний Парс із європейськими споживачами — з допомогою Катаро-Турецького газопроводу, спорудження однієї нитки якого планувалося через Саудівську Аравію, Йорданію та Сирію. 2009 року Катар готовий був вкласти в будівництво 10 млрд дол., але справа не відбулася. Сирія на захист інтересів РФ, ключового постачальника природного газу в Європу, відмовилася надати свою територію.

Далі на Сході доведені запаси мають: Іран — 32,0 трлн кубометрів і Туркменістан — 19,5 млрд. Порушена проблема складна, різноманітна, тісно переплетена з політикою, але в основі в остаточному підсумку це боротьба за транзит. Приклад — часом дивний характер воєнних дій у період останнього азербайджансько-вірменського конфлікту не в зоні спірних територій, а на півночі, ближче до Трансанатолійського газопроводу, а це Шах-Деніз — велике родовище на Каспії в 1,2 трлн кубометрів. А плановані той же Транскаспійський газопровід або ближче до Європи газотранспорт від родовища Левіафан (Ізраїль) — Кіпр, Греція, Італія. Це родовище на 3,5 трлн кубометрів і в експлуатації лише з 2000 року. До речі, чи не виникає в читача запитання, звідки ж стільки газу? Це вже окрема тема, рекомендую, наприклад, ознайомитися з «Новою теорією про поновлення, невичерпність і екологічність глибинних нафтогазових ресурсів» найбільших авторитетів академіків П.Гожика, О.Лукіна та їхніх колег із нафтогазової справи. Рекомендую також задуматися, чому на дні морів і океанів утворювалися й надалі утворюються мільйони кубічних кілометрів газогідратів. Не бідніє наша планета на вуглеводні, але це, повторюю, інша, окрема, тема.

А тепер наші справи — «Північний потік-2», газотранспортна система України. Але почнемо з іншого — із забезпечення Європи природним газом. За тими ж даними Statistical Review of World Energy, при запитах на континенті того ж 2019 року в 554,1 млрд кубометрів і з урахуванням власного видобутку в 235,9 млрд (передусім Норвегія — 114,4 млрд) це 318,2 млрд. Де їх узяти? В Європі песимістичний прогноз: на межі ліквідації родовище Гронінген, землетруси (Нідерланди), вичерпується норвезьке, яке забезпечує 50% поставок у Велику Британію. Та й загалом видобуток газу в Європі монотонно знижується. Непроста ситуація і з поставками СПГ. Катар, як відомо, найбільший виробник СПГ, до кінця 2020 року різко скоротив свої поставки в Європу, переспрямувавши свої вантажі в Азію, яка привабливіша за ціною й перебуває набагато ближче логістично. А поруч Росія з можливістю збільшити свої поставки в Європу до 230 млрд кубометрів і за прийнятною ціною. Росія, в якої згідно з класифікацією Товариства інженерів-нафтовиків (SPE) доведені запаси газу становлять 47,8 трлн кубометрів, що виводить її за цим показником на перше місце у світі.

Та залишимо й це. Повернімося до нашої ГТС. У зв'язку з уже практично завершеним будівництвом «Північного потоку-2» і очікуваним зниженням заповнення нашої ГТС транзитним російським газом виникають уявлення про невідворотність для нас великих фінансових втрат. Скажу стисло і пошлюся на публікацію І.Карпа й Л.Уніговського «Газотранспортна система України: на роздоріжжі». Цитую: «Треба перестати ставитися до ГТС як до фетиша, уособлення нашої незалежності». І далі: «Якщо виходити з того, що ВВП країни 2011 року становив приблизно 1,314 трлн грн, то дохід від транзиту — це близько 2% від усього ВВП України». У плані доходів від ГТС через неповні десять років мало що змінилося. 2020 року надходження від «Газпрому» нашому «Нафтогазу» становили 2,11 млрд дол. при ВВП цього ж року в 4194,1 млрд грн, або за курсом минулого року — приблизно 167,76 млрд дол., тобто 1,25% ВВП.

І насамкінець, відповідаючи на найпоширеніші в нас запитання «хто винуватий?» і «що робити?»: в Україні з 1968-го по 1970 рік видобуток газу зріс із 20 до 50 млрд кубометрів, а в 1970-х роках досягнув 65—70 млрд. И все це, за твердженням академіка НАН України О.Лукіна, завдяки освоєнню вуглеводневого потенціалу глибин в інтервалі 4,5–6,5 км. За ефективністю освоєння розвіданих запасів великих глибин Україна посідала одне з перших місць у світі. Однак, здобувши незалежність, наша країна повністю припинила глибоке буріння, що призвело до обвального падіння видобутку газу й газового конденсату із загальновідомими наслідками, які ми й спостерігаємо.

Всі статті Бориса Ільєнка читайте за посиланням