ГТС України: шлях у Європу чи в нікуди?

Той, хто бажає мати мед, береже бджіл.

Що необхідно зробити, аби зберегти газотранспортну систему не як пам'ятник колишнім успіхам, а як інтегрований у європейську систему реально діючий суб'єкт господарювання, що дає чималий дохід державі.

ГТС - не понад усе?

За що боролися, на те й напоролися... Навіщо було стільки років "рятувати" наш стратегічний ресурс - газотранспортну систему (ГТС) України від недружніх зазіхань: ламати списи в "дебатах" політичних конкурентів, з піною на губах приймати закони, що забороняють приватизацію ГТС, категорично відкидати провокаційні ініціативи, пропонуючи натомість настільки ж марні тощо, щоб нині, попри навіть шанс, який усе-таки з'явився в результаті рішення Стокгольмського арбітражу, опустити руки? Віддати долю вітчизняної ГТС на відкуп "обставинам нездоланної сили" - різноманітним потокам, що обходять Україну ("Північному потоку-2", "Турецькому потоку" та ін.), і елементарному державному безладу?

За державу прикро. Адже українська газотранспортна система - це:

- 35600 км газопроводів;

- 73 компресорні станції;

- 705 газоперекачувальних агрегатів (ГПА);

- 1462 газорозподільні станції;

- 13 підземних сховищ газу (ПСГ, одне - у незаконно анексованому Криму) з активним обсягом зберігання 32 млрд кубометрів газу;

- нарешті, це 20 тис. працюючих.

Остаточне рішення Стокгольмського арбітражу ще попереду. Але головне в тому, що вже винесене окреме рішення як мінімум дає реальний шанс поборотися за нашу ГТС - змінити умови її використання, зберегти її транспортну (і не тільки) цінність для України та Європи.

Про це - наша стаття.

Газові виклики сьогодні та вчора

Доля газотранспортної системи України останнім часом хвилює нас дедалі більше й більше. Приводів багато. Російська Федерація активно просуває проекти транзитних газопроводів в обхід України ("Північний потік-2", "Турецький потік"). Наші європейські партнери теж усерйоз розглядають можливість обходу української ГТС (проект Eastring). У самій Україні скорочується споживання так званого трубопровідного природного газу, а це означає, що зменшується внутрішня транспортна робота оператора ГТС. Наприклад, без урахування транзиту, у 2015 р. споживачам було транспортовано 34 млрд кубометрів газу, в 2016 р. - уже 32 млрд.

Словом, сьогодні дуже актуальним є виклик вітчизняній ГТС. І дедалі більше необхідна відповідь на зовсім не риторичне запитання: що ж робити, аби зберегти нашу ГТС не як пам'ятник колишнім успіхам і досягненням, а як реально діючий суб'єкт господарювання, який дає чималий дохід Українській державі та має загальноєвропейське значення?

Згадаємо історичні 70-ті роки ХХ століття, джерела процесу - знамениту угоду "газ в обмін на труби". Тоді за довгостроковою угодою від 1970 р. між Федеративною Республікою Німеччина та Радянським Союзом про поставку в СРСР труб великого діаметра, газоперекачувальних агрегатів та іншого обладнання погодилися заплатити за них природним газом із родовищ Західного Сибіру. Так розпочалися поставки західносибірського газу в Європу, а по суті, транзит газу через територію України. Причому, попри протидію цій угоді ряду європейських (і не тільки європейських) країн.

Відтоді неспинно та, наголосимо, без будь-яких перебоїв, викликаних аваріями, природний газ транспортується через територію України в Європу. Газові конфлікти між Україною та Росією, які розпочалися практично з 1993 р. і досягли піку у 2009 р. (причому вперше 2009-го був здійснений масштабний реверс природного газу зі сховищ у Західній Україні на Схід країни), були викликані бажанням Російської Федерації домінувати насамперед на європейському ринку газу та диктувати свої правила гри.

Та повернімося до сучасного стану справ. Кілька років тому Російська Федерація ("Газпром") заявила про припинення транзиту свого газу через українську ГТС починаючи з 2020 р. Щоправда, незабаром у РФ уточнили - транзит через територію України буде, але лише в обсязі близько 15 млрд кубометрів газу на рік.

Нагадаємо, у 2016 р. українська ГТС транспортувала згідно з "транзитним" контрактом з "Газпромом" 79,2 млрд кубометрів газу.

Розрахунки ТОВ "Нафтогазбудінформатика" показують, що мінімально реальний обсяг транзиту після
2019 р. - 30 млрд кубометрів на рік. Але, безумовно, цього мало для прибуткової роботи ГТС.

Логічне запитання: чи все вже втрачено або ж ми можемо (повинні) докласти зусилля, щоб утримати транспортування газу на економічно прийнятному для України рівні?

Ми абсолютно згодні із Сергієм Корсунським у тому, що "маніакальний план Кремля будь-що позбавити Україну головного інструменту тиску на Москву та водночас звести до мінімуму найважливіший аспект зацікавленості ЄС у розвитку відносин із Україною - співробітництво з питань транзиту газу - близький до успіху, як ніколи раніше" ("Потоки, які НЕ ми вибираємо", DT.UA №17 від 13 травня 2017 р.).

Слід також зазначити, що наші очікування значної підтримки від Європейського Союзу явно перебільшені. Бізнес окремих країн та їхніх компаній-резидентів переважує прагнення до загальноєвропейської енергетичної безпеки. Хіба що тільки ряд східноєвропейських країн і, звичайно, США (які і в 1970 р. виступали проти залежності Європи від російських енергоресурсів) є нашими послідовними союзниками.

Водночас ми вважаємо, що ні "Північний потік-2", ні друга нитка "Турецького потоку" не будуть побудовані до 2020 р. Тому збереження існуючих сьогодні обсягів транспортування (транзиту) газу українською газотранспортною системою буде актуальним і після 2019-го.

Отже, на нашу думку, ситуацію далеко не програно.

Розглянемо два аспекти цієї проблеми.

Геополітичні виклики та тренди

Перший - геополітичний. Сьогодні на енергетичному та, зокрема, газовому ринку Європи посилюється боротьба за місце під сонцем. Змінивши цінову політику, "Газпром" прагне не допустити приходу на європейські ринки північноамериканського природного газу. 7 червня перший танкер із 100 тис. кубометрів СПГ прийняв польський термінал у Свіноуйсьце. Європейські країни готуються до перерозподілу потоків природного газу, виходячи з появи де-факто двох масштабних європейських газових центрів - у Німеччині та Італії.

Як саме Україна може врахувати ці зміни на європейському енерго- і газовому ринках і використати їх, як це роблять наші європейські сусіди, для власної вигоди та в інтересах національної безпеки? Таких локальних варіантів, на наш погляд, кілька. Найбільш просунутий і реальний - це використання нового інтерконектору Польща-Україна для можливого приймання північноамериканського природного газу зі СПГ-терміналу в польському Свіноуйсьце і його поставки далі в Європу, задіявши при цьому українські підземні газосховища.

Також заслуговує на увагу спільна зі словацьким оператором Eustream "видозміна" проекту Eastring, тобто залучення в ньому частини української ГТС для транспортування природного газу з Центральної Європи на Балкани та в зворотному напрямку (у тому числі з Румунії в Україну). Обидва ці проекти можуть набути підтримки не тільки європейських партнерів, а й США.

Звичайно, вищезгадані проекти кардинально не вирішують проблеми скорочення транзиту газу українською ГТС. Але вони дають змогу підвищити завантаження нашої газотранспортної системи та використання українських підземних сховищ газу.

Тепер безпосередньо про транзит. Ми поділяємо думку "Нафтогазу України" у тому, що залучення іноземного партнера може допомогти зберегти досить великі обсяги транзиту через ГТС України. От тільки твердження, що такі партнери (а це насамперед словацький Eustream, який також постраждає від скорочення транзиту через українську ГТС) готові взяти (в оренду, концесію, на умовах спільного використання) всю ГТС із газопроводами-відводами, всіма ГРС і та ін., викликає в нас певні сумніви. Адже зарубіжних партнерів цікавить, по суті, тільки "транзитна частина". Це саме стосується й італійської Snam, з якою "Нафтогаз" і "Укртрансгаз" нещодавно підписали меморандум, що передбачає вивчення можливостей спільного (ефективного!) використання української ГТС, а по суті її газотранзитних потужностей.

Принаймні зусилля з пошуку зарубіжних партнерів треба продовжувати як у цілому для ГТС, так і для її "транзитної" частини. У зв'язку з цим, можливо, буде потрібно підготувати та прийняти спеціальний закон, що захищає як інтереси України, так і зарубіжних партнерів (інвесторів).

На жаль, ми не бачимо системної скоординованої політики державних відомств у відстоюванні наших "газових" інтересів. Сам "Нафтогаз України", як і епізодичні виступи народних депутатів, мало що можуть змінити.

На наш погляд, було б доцільно повернутися до практики представника президента з питань енергетичної політики, який міг би координувати цю роботу. Нам необхідна дуже гнучка інформаційна політика, і тут не соромно повчитися й у росіян.

Далі про другий аспект аналізованої проблеми - технічний.

Надійність системи

Не секрет, що більшість наших газопроводів має термін служби понад 40 років. Коефіцієнти корисної дії наших ГПА нижчі, ніж у сучасних аналогів. Ми вже не кажемо про витрати паливного газу та екологію. Уся ця система гостро потребує постійної уваги та ремонту, реконструкції. Припустимо, що ми на міждержавному рівні домоглися збереження транзиту. Проте кількох аварій, не кажучи про економічні показники, буде досить, щоб знову дати привід для розмов про обхідні маршрути, і тоді вже напевно їхнє здійснення стане реальністю.

У зв'язку з цим нам незрозуміле рішення "Нафтогазу України" планувати в 2017 р. капітальні інвестиції в ГТС із урахуванням "нульового" транзиту після 2019-го. Якщо це справді відбудеться та повториться у 2018–2019 рр., то, мабуть, проблема транзиту відпаде сама по собі.

У сухому залишку

Газопроводи: "…відмова від реалізації окремих проектів реконструкції лінійної частини магістральних газопроводів не дасть змоги забезпечити в майбутньому надійний технічний стан і безаварійну роботу систем магістральних газопроводів: відводу на Угорщину, "Союзу", "Прогресу", ШДО (Шебелинка-Дніпро-Одеса), РІ (Роздільна-Ізмаїл), ШДКРІ (Шебелинка-Дніпро-Кривий Ріг-Ізмаїл")" (з листа ПАТ "Укртрансгаз" голові правління НАК "Нафтогаз України" Андрію Коболєву від 2 березня 2017 р.).

Компресорні станції: "…наслідком відмови від початку реалізації в 2017 р. окремих проектів реконструкції та технічного переоснащення компресорних станцій (технічного переоснащення й капітальних ремонтів основних блоків ГПА, систем електро-, тепло-, водопостачання та водовідводу та ін.) стане втрата працездатності відповідних об'єктів. У свою чергу, це не дасть можливості повною мірою забезпечити надійне, безаварійне та ефективне транспортування газу. З огляду на кількість проектів, їхню технологічну складність, строки реалізації тощо надолужити втрачений час буде практично неможливо" (з вищезгаданого листа).

І це не кажучи про автоматику, зв'язок і телемеханіку.

За нашою інформацією, на 1 червня 2017 р. "Укртрансгаз" виконав лише 3% від річного плану капітальних інвестицій у ГТС.

Оптимізувати витрати, безумовно, треба. Але чому саме за рахунок транзиту? Чи керівництво "Нафтогазу" абсолютно переконане, що транзиту через кілька років не буде, і є ще якісь "обтяжуючі" обставини, невідомі ні законодавцям, ні експертам?

Чому НАК "Нафтогаз України" у листі, адресованому НКРЕКП, попросила регулятора не затверджувати плану капітальних вкладень ПАТ "Укртрансгаз" на 2017 р.? Дивує те, що саме в такий спосіб трейдер втручається в діяльність оператора. Так, "Нафтогаз" поки що управляє "Укртрансгазом", але, виходячи зі стратегічного значення нашої ГТС, державного майна, яке тільки віддали в управління "Нафтогазу України", питання реконструкції та модернізації ГТС мають вирішуватися на державному рівні.

За наявною у нас інформацією, навіть тарифи на зберігання, відбір і закачування газу в ПСГ "Укртрансгаз" зараз має узгоджувати з "Нафтогазом", а потім уже - з регулятором. Про яку незалежність оператора ГТС при цьому може йтися?

Адже якщо зараз, поки ще не зовсім пізно, поборотися за збереження транзиту, то насамперед для цього потрібно мати відповідні технічні можливості.

Що робити

Щоб своїми руками не зруйнувати крихкого майбутнього ГТС, на нашу думку, сьогодні необхідно:

1. Переглянути інвестиційний план ПАТ "Укртрансгаз" із технічної модернізації ГТС на 2017 р. з урахуванням можливості транзиту в обсязі не менш як 40–50 млрд кубометрів газу на рік починаючи з 2020 р. і передбачити таку можливість у планах на 2018–2019 рр.

2. Розробити та затвердити на рівні Кабінету міністрів стратегію функціонування ГТС, передбачивши в ній різні сценарії використання ГТС.

3. Залучити до ведення переговорів з Eustream для спільного управління ГТС України безпосередньо "Укртрансгаз", а згодом - і нового оператора - МГУ (ПАТ "Магістральні газопроводи України"). Координувати цю роботу повинен орган державного управління, відповідальний за енергетичну політику, тобто Міненерговугільпром.

4. Прискорити здійснення "анбандлінгу" з виконання вимог Третього енергопакета для реального відокремлення транспортування та зберігання газу від його видобутку й реалізації "Нафтогазом України".

5. Сформувати пропозиції від України (Міненерговугільпром, НАК "Нафтогаз України", "Укртрансгаз", МГУ) з підписання контракту на транзит природного газу територією України, поклавши в основу рішення Стокгольмського арбітражу з транзиту (сподіваємося, що вони будуть прийняті не пізніше кінця літа 2017 р.).

Після завершення розгляду "транзитного" позову опублікувати ці пропозиції з транзиту російського газу після 2019 р. як базу для початку переговорів.

6. Доручити Міненерговугільпрому, НАК "Нафтогаз України", ПАТ "Укртрансгаз", МГУ ініціювати разом із нашими європейськими партнерами переговори з ПАТ "Газпром" щодо обсягів транзиту територією України після 2019 р.

Відкладання цих рішень на завтра дуже швидко перетворитися на ніколи. Допустити цього ми не маємо морального права перед Україною та її майбутнім.