«Газпром», Шредер і підводні труби

Запах, що супроводжує проект Північно-Європейського газопроводу від самого моменту його зачаття, сам по собі навряд чи хоч у когось міг викликати позитивні емоції. Проте ні Володимира Путіна, ні Герхарда Шредера, які за дивним збігом обставин виступили в ролі «хрещених батьків» (за відсутності навіть натяку на «хрещену матір») багатообіцяючого чада, це не зупинило. Про те, що давало сили самій «солодкій парочці», не кривлячись, фотогенічно посміхатися з екранів телевізорів у момент анонсування цього проекту, нині активно розмірковують політологи, журналісти, психологи та юристи. Зрозуміло, звичайно, що багатьом «пахощі», які поширилися всією Європою, перебили запах газу (тобто влади й грошей), питання тільки в тому, які гроші та яка влада. Відомо також, що декому позбутися витонченого нюху довелося навіть за рішенням суду. Доля інших власників «блакитного вогника», які не встигли чи не захотіли затиснути носи, вочевидь, мало хвилює.

Траса Північно-Європейського газопроводу (ПЄГ) має пройти дном Балтійського моря, забезпечивши прямі поставки російського газу до Німеччини (з імовірними відгалуженнями в Калінінградську область, Фінляндію, Швецію, Нідерланди та Великобританію). Загальна протяжність газопроводу — майже 3 тисячі кілометрів. Сухопутна частина по російській території, включаючи берег Фінської затоки, становитиме близько 900 кілометрів.

Введення в експлуатацію намічено на 2010 рік. На першому етапі планується будівництво однієї нитки пропускною здатністю 27,5 млрд. кубометрів газу на рік. Вартість проекту оцінюється від 4 до 10 мільярдів євро.

На роль оператора будівництва основної — підводної — частини газопроводу й постачальника природного газу з Росії до Німеччини цим маршрутом визначено компанію North European Gas Pipeline Company (NEGPC), у статутному капіталі якої 51% акцій належить «Газпрому», і по 24,5% — німецьким концернам E.On і BASF. Компанія зареєстрована у Швейцарії. На зборах акціонерів 30 березня 2006 року керуючим директором компанії призначений Матіас Варніг, а головою комітету акціонерів, який виконуватиме функції ради директорів, — Герхард Шредер.

У стадію активного обговорення ідея цього газопроводу перейшла на початку минулого року. У вересні, під час візиту російського президента до Німеччини, було підписано угоду про його будівництво, на яку відразу ж навішали ярлик «пакт Путіна — Шредера» (хоча від початку підписання цієї угоди планувалося на період після завершення виборів).

Примітно, що вже тоді в західній пресі з’явилися чутки про можливість майбутнього працевлаштування в «Газпромі» німецького канцлера, який переживав не кращі дні й навіть призначив дострокові вибори. 10 жовтня ці чутки рішуче спростував прес-секретар Шредера Бел Анда. Того самого дня у німецькій пресі з’явилися повідомлення про програш Шредера в боротьбі з Ангелою Меркель за пост федерального канцлера в новому коаліційному уряді Німеччини.

9 грудня 2005 року було дано старт будівництву наземної частини ПЄГ, а також оголошено, що крісла керівників NEGPC займуть колишній канцлер Німеччини та колишній співробітник «Штазі». Затвердження цих кандидатур (30 березня 2006 року) за часом практично збіглося із судом над «наклепником» Гвідо Вестервелле, главою Вільної демократичної партії Німеччини, який неодноразово заявляв про існування особистої зацікавленості Шредера в будівництві ПЄГ. А також з оприлюдненням відомостей про кредит у 900 млн. євро, який ще 24 жовтня 2005 року німецькі банки пообіцяли надати «Газпрому» під гарантії німецького ж уряду.

Відповідно до цього договору, уряд Німеччини зобов’язався погасити кредит практично в мільярд євро, а також відсотки по ньому в тому разі, якщо «Газпром» буде не в змозі його виплатити — через як економічні, так і політичні ризики. Причому укладено цю угоду було таким чином, що про неї не знав ні сам Шредер (принаймні такого висновку дійшов Гамбурзький земельний суд), ні голова бюджетної комісії бундестагу. Частково ситуацію врятувала відмова самого «Газпрому» від такого привабливого кредиту, а також рішення Гамбурзького суду, який заборонив Вестервелле «натякати» на меркантильність Шредера під загрозою штрафу в 25 тис. євро за кожний такий натяк.

Звичайно, навіть такий професіональний юрист, як Шредер, так легко не уникне політичних обвинувачень (а також розслідувань спеціальних парламентських комісій та юридично оформлених позовів). Тим паче що в бундестазі йшлося навіть про прийняття спеціального «антишредерівського» закону, який забороняє членам уряду через короткий проміжок часу після звільнення з посади обіймати керівні пости в компаніях, із котрими вони мали справу під час свого перебування на держслужбі. Однак в цьому разі мова повинна йти не про це. А про те, заради чого в самий розпал цього скандалу скликала «енергетичний саміт» Ангела Меркель.

Ілюзій із приводу того, що за три години переговорів, нехай навіть за участю представників найвпливовіших енергетичних компаній, буде знайдене соломонове рішення проблем енергетичної безпеки Німеччини, не мав ніхто. Проте дуже показовим є аналіз тем, які на цьому саміті було порушено. Попри те, що цілком очевидною причиною його екстреного проведення стали перебої в поставках російського газу в Європу, викликані новорічним російсько-українським конфліктом, ні про Росію, ні про Україну, за даними зарубіжної преси, на цьому заході не згадували.

Нині єдиним енергоносієм, яким Німеччина може забезпечити себе самостійно, є вугілля. Щоправда, його з великих економічних рахунків уже давно списали. Як тепер з’ясовується, трохи зарано. Зараз вугілля забезпечує 13% усієї енергії, яку споживає країна, зокрема, 47% — у виробництві електроенергії. А от якщо інвестувати у вугільну промисловість 21 мільярд євро (нехай і не відразу, а впродовж 15 років), то цю частку можна буде істотно збільшити (причому без ризику для навколишнього середовища).

Згідно з новою німецькою енергетичною доктриною не меншої уваги заслуговують і поновлювані джерела енергії. Зараз на їхню частку припадає 5%. Через 15 років цей відсоток передбачається довести до 25. Крім того, технологічні нововведення дадуть змогу скоротити споживання енергії на 20% порівняно з нинішнім рівнем. Відповідно до найсміливіших планів, через 60 років країна виявиться повністю вільною від нафти (97% якої нині доводиться імпортувати), а дещо пізніше — можливо, і від газу (імпортованого на 83%).

Прогнозовано ускладнилося питання щодо атомної енергетики. Передбачалося, що останні 17 блоків атомних електростанцій на території країни будуть закриті до 2020 року. З одного боку, цю вимогу висувають «зелені», а з іншого — уран для цих електростанцій узагалі на 100% є імпортованим. Проте не схоже, що цей шлях є остаточно закритим для німецьких політиків.

Як стверджується в західній пресі, саме Німеччина нині бере на себе функції зірного в енергетичній сфері. Непрямим підтвердженням цієї тези є той факт, що, за неперевіреними даними, частку в NEGPC уже попросила надати Gaz de France. Отже, варто, вочевидь, прислухатися до основних месиджів німецького енергетичного саміту: повний поділ енергетики та ідеології, ставка на поновлювані й власні енергоносії, а також на енергозберігаючі технології. А трубопроводи — справа наживна.