ГАЗИФІКАЦІЯ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ. ЯК І ХТО ЦЕ НИНІ РОБИТЬ

Час від часу НАК «Нафтогаз України» повідомляє про будівництво нових газопроводів-відводів і газифікацію чергового населеного пункту. Вже цього року правління НАК прийняло рішення про будівництво газопроводів у Дніпропетровській і Рівненській областях. «Дніпропетровськгазу» доручено виступити замовником будівництва газопроводу, який коштуватиме майже 1,5 млн. грн. «Рівнегаз» те саме повинен зробити в Рівненській області, де вартість будівництва оцінюється в 800 тис. грн. У НАК відзначають, що будівництво газопроводу на Рівненщині дозволить розв’язати проблему газифікації 14 населених пунктів області, де проживає понад 11% населення цього регіону.

З іншого боку, у редакційній пошті зібралося чимало листів, у яких наші читачі розповідають про проблеми, із якими вони зіштовхуються в процесі газифікації населених пунктів і приватного житла. Якщо раніше це робилося державним коштом і газифікація відбувалася, так би мовити, централізовано (хоча дуже часто — лише в центрі, приміром, районному), то віднедавна всі ці турботи (організаційні і фінансові) — головним чином лягають на плечі тих, хто має намір підключитися до газової магістралі. Ми пропонуємо лише дві, але досить типові розповіді на цю тему.

А у нас у домі газ. Назбираєте грошей — буде й у вас

Ірина КАШИРСЬКА

Жовта газова труба біля сільського будинку — символ наближення до міської цивілізації, застава багатьох життєвих радостей. Газ у балоні чи електроплитка добре, але ненадійно, залежить від наявності/зарядки балона й відключень електроенергії. До того ж, і ціни кусаються: балон газу неухильно дорожчає, 50 гривень уже тепер просять, тоді як вартість самого газу — 0,175 грн. за кубометр.

Хоч як крути, але газ у сільському будинку — не розкіш, це розв’язання багатьох життєво важливих проблем, зокрема й з опаленням. Тож навіть у складних економічних умовах, попри жалюгідні пенсії та невиплати зарплат селянин найчастіше складає копієчку до копієчки й тягне до оселі жадану жовту трубу.

Вести газ найкраще централізовано. Передусім у вуличній громаді необхідно знайти ентузіаста (-тів), що знайде час, сили й можливості бігати по інстанціях. Оскільки безкоштовна газифікація була державним пріоритетом у радянські часи. Нині держава дозволила індивідууму вільно й відкрито задовольняти свої потреби — за що їй спасибі. Хоча за спасибі, як ви розумієте, газ не проведеш. Але приватний інтерес гори верне, тож якусь-там траншею точно прокопає.

Питання на рівні сільради, як правило, вирішуються швидко — не проти, але грошей немає та не передбачається. Далі, якщо забезпечених дітей і онуків у місті немає, а гроші закінчилися на першому внеску, починається пошук спонсорів. Іноді справа виявляється вдячною. Правда, фінансова допомога може прийти тоді, коли суплікатори свою газифікацію вже завершили й навіть дивом із боргами розрахувалися. Тоді спасибі їм скажуть наступні «прокладачі» газу в їхньому власному селі.

Скільки ж у середньому коштує провести газ в один середньостатистичний будинок? Враховувати треба відстань від основної труби, довжину вулиці, рельєф місцевості, кількість проколів дороги, матеріал, із якого виготовлено труби. Що більше домогосподарств бере участь у проекті — то вигідніше, адже видатки розподіляються між більшою кількістю учасників. Якщо ж вулиця невеличка, та й живуть на ній переважно малозабезпечені пенсіонерки й інваліди, що для села взагалі-то не рідкість, тож газова епопея може розтягнутися надовго.

З чого ж складається сума? Топографічна зйомка й розробка плану, труби, регулятори, лічильники, земляні роботи, безпосередньо прокладка газопроводу, врізка, підключення. (Витрачені життєві сили на ходіння по інстанціях і кабінетах сюди не входять.) Наші підрахунки (сім осель, довжина вулиці 262 м) видали суму понад 3 тис. гривень, або 600 із лишком доларів на одне обійстя. Договір на проведення газу можна укладати як із державною конторою — одним із відділень облгазу, так і з приватниками. Ціни практично однакові.

Економічна вигода від заходу очевидна, витрати згодом окупляться. Добре, що в нашому селі центральні вулиці з газом уже давно. А що робити в селах, розташованих далеко від магістрального газопроводу? «У радянські часи до нас не дійшли, а тепер і поготів», — ремствує знайома з досить великого села на Одещині. Тому її діти і рвуться до міста. Бо там жовта труба — символ цивілізації — є.

Були часи й гірші...

Олександр ДУБЕНКО

Ну навіщо газівники України так бадьоро рапортують про газифікацію сіл? Невже вони не розуміють, що цим вони лише дратують людей? Завжди, коли чую, чи читаю такі рапорти, згадую Жванецького: «Не вірю!»

Ні, ясна річ, якщо в селі купив чи побудував собі хатинку котрийсь із можновладців, то цілком можуть державним коштом газифікувати вулицю, а то й село. Але в абсолютній більшості випадків ми проводимо до себе газ за свої кревні. Як і в селі Велика Офірна Фастівського району, де я маю хатинку. Як і в усіх навколишніх селах. Як і в усіх селах, де є знайомі мої чи моїх сусідів. А коли ми завершуємо газифікацію, газівники знову бадьоро рапортують...

Усе це, звісно, лірика. Але ось щодо чого дуже хотілося б почути коментар фахівця. Ми власним коштом будуємо магазин (газову мережу) для продавця («Укргазу»). В цього ж продавця ми замовляємо й оплачуємо проект його майбутнього магазину. Навіть касові апарати (лічильники) самі купуємо. А цей милий продавець потім продаватиме нам свій товар без найменшої знижки. Ми створили для нього робочі місця, можливість одержувати додатковий прибуток, то чому ж це ніде не враховується? Чому б державі не повернути нам вкладені в державну газову мережу кошти, скажімо, газом?

Утім, позвітувати в нас полюбляють не тільки газівники. Певне, менталітет у нас такий. Або спадок радянської доби. На нього нині, замість того, щоб у дзеркало подивитися, багато чого списують. Отак і вуглярі, буває, розповідають, як вони забезпечують вугіллям пенсіонерів...

Моя люба теща, Царство їй Небесне, все життя пропрацювала вчителькою в селі Бердянське Донецької області. Крім копійчаної пенсії, вона заслужила ще й щорічну тонну вугілля. Торік теж привезли тамтешнім учителям по тонні. Але не вугілля, а вугільного пилу. Хочеш — дивися на нього, хочеш — пасочки ліпи. Мо’ хто ще яке застосування знайде... Правда, після серії скарг і листа моєї дружини до прокуратури нормальне вугілля таки привезли. Але матуся цього вже не побачила. Не дожила.

Моя сусідка в селі своє трудове життя віддала залізниці. Її теж повинні забезпечувати такою ж тонною. Точніше двома, але раз на два роки. Минулого разу так і не привезли. Зате виплатили компенсацію — 170 грн. За дві тонни! Хто знає, по чому продають населенню тонну вугілля, посміється разом зі мною та моєю сусідкою. Чи поплаче...

Ох правду казав один мій знайомий чудовий юрист: «Були часи й гірші, але не було підліших»...

* * *

Щоб якось прояснити ситуацію та докладніше дізнатися, що ж воно таке сьогодні — процес газифікації та хто вповноважений вирішувати ці питання, «Дзеркало тижня» звернулося по коментар у НАК «Нафтогаз України», що об’єднав у своєму складі підприємства з газифікації та газопостачання (колишні обл-, гор- і райгази). На жаль, відповідь «Нафтогазу» не тішить і лише увиразнює складність проблеми газифікації:

«Протягом останніх років в Україні склалася кризова ситуація в сфері газифікації населених пунктів. Виділення бюджетних коштів на ці потреби практично припинилося, що поставило під сумнів подальший розвиток внутрішнього ринку газу України.

Усвідомлюючи соціальну відповідальність перед населенням країни, НАК «Нафтогаз України» розпочав газифікацію населених пунктів власним коштом, тим самим розвиваючи внутрішній ринок природного газу країни. При цьому реалізація газу власного видобування населенню приносить компанії збитки, оскільки ціна газу практично вдвічі нижче його собівартості. Газифікація населених пунктів країни є не прибутковим, а витратним проектом «Нафтогазу України», що має соціальну спрямованість. Прибуток компанія одержує від інших напрямів діяльності, зокрема від експорту природного газу. Слід відзначити, що внаслідок, м’яко скажемо, непродуманої політики бюджетного комітету парламенту (введення експортного мита в розмірі 10 дол. із 1000 кубометрів), обсяги експорту газу 2004 року зменшаться, отже, знизиться прибуток «Нафтогазу».

Проте НАК продовжує роботу з газифікації населених пунктів, спрямовану на поліпшення соціально-економічної чи екологічної ситуації в регіонах. Більше того, протягом останніх років «Нафтогаз» значно збільшив обсяги газифікації населених пунктів. Так, 2003 року було побудовано 224 км газопроводів-відводів, що на 79% більше порівняно з 2002-м. Найбільші з них забезпечили газом міста Турка Львівської області, Щолкіно АР Крим і Красноармійськ Донецької області, селище Первомайськ і село Янтарне в Криму, села Гриців Хмельницької та Вікторівка Одеської областей. Вартість введених в експлуатацію основних фондів становить 85,1 млн. грн. 2003 року «блакитне паливо» з’явилося в 258 тисячах квартир і будинків українців.

2004 року підприємства НАК «Нафтогаз України» запланували збільшити обсяги газифікації населених пунктів країни. У січні 2004-го завершено будівництво газопроводу Ковель — промвузол Рівне. Протягом року планується побудувати газопровід до міста Судак, ввести в експлуатацію першу чергу газопроводу до Білгорода-Дністровського, газифікувати десятки населених пунктів Дніпропетровської, Хмельницької, Тернопільської та інших областей.

Функцію замовників робіт із газифікації за дорученням «Нафтогазу» виконують відкриті акціонерні товариства з газозабезпечення (облгази). Саме в тих регіонах, де НАК зберіг контроль над облгазами, як, приміром, на Львівщині й у Криму, зберігається найбільша динаміка газифікації населених пунктів. А там, де облгази перейшли в приватні руки («Нафтогаз» володіє контрольними пакетами у 18, а блокуючими пакетами ще в 21 з 55 газозабезпечувальних ВАТ), ситуація значно гірша, оскільки облгази часто відмовляються розводити газ по населених пунктах й основне навантаження з оплати газифікації лягає на людей. Проте значна частина населення, особливо сільського, не в змозі самостійно оплатити підключення до газової труби. Тож далеко не завжди підведений «Нафтогазом України» до населених пунктів природний газ відразу ж потрапляє в кожен будинок або квартиру.

Відсутність бюджетного фінансування будівництва газових мереж у населених пунктах є основною перешкодою для збільшення обсягів газифікації. Фахівці «Нафтогазу», котрі пропрацювали в галузі десятки років, вважають, що якісна зміна ситуації з будівництвом газових мереж у населених пунктах можлива після повернення до відпрацьованої практики фінансування цих робіт коштом державного й місцевих бюджетів».

Отака невесела картина. Зі зрозумілих причин, розраховувати на гроші держбюджету навряд чи варто. Виходом із ситуації може бути об’єднання зусиль як місцевої влади, так і регіональних підприємств із газозабезпечення. Зрештою, для тієї ж таки НАК — це не тільки збитковий проект, а, передусім, розвиток внутрішнього ринку газу. З урахуванням поступового переходу до ринкових відносин і підвищення вартості газу для населення це може виявитися дуже прибутковою справою для газопостачальних підрозділів «Нафтогазу». А місцева влада зможе відіграти важливу роль у розв’язанні соціальних й екологічних проблем регіону. Адже, погодьтеся, далеко не кожному сільському жителю, особливо літньому, по кишені самостійна газифікація житла.

Крім того, є приклад розв’язання іншої проблеми, яка також стосується газу. Прийняли ж кілька років тому рішення всі нові будинки відразу, а наявний житловий фонд поступово обладнати лічильниками газу. І виконують. Навіть вартість газу дещо знизили для мешканців, котрі обладнали свої будинки та квартири такими приладами (і води зокрема). Зрозуміло, не все гладко з реалізацією цієї програми і винятків у ній теж чимало. Але свого часу принцип усе-таки знайшли. Можливо, є сенс врахувати його і при газифікації населених пунктів?