Французький енергетичний парадокс: об’єднуй і пануй!

Інформація про злиття двох французьких енергетичних компаній — Gaz de France і SUEZ SA — у більшості ЗМІ була більш ніж стриманою. Найчастіше наголошували на тому, що результатом цієї операції стане утворення четвертого у світі за розміром ринкової капіталізації енергетичного гіганта. Перше місце, поза сумнівом, належить російському «Газпрому», хоча скільки він «коштує», сказати точно ніхто не береться. Зрозуміло, що понад 200 млрд. євро, а от на скільки саме «понад» — Кремль його знає. Друге місце посідає французька Electricite de France із 135 млрд. євро, третє — німецька E. ON (85 млрд.). На четвертому рядку віднині розташувалася GDF SUEZ, в актив якої записали для початку 70 млрд. євро.

У тому, що утворення нового важкоатлета на європейському енергетичному ринку має не так економічний, як політичний підтекст, не сумнівається ніхто. Схоже, немає різночитань і в основному діагнозі — «протекціонізм». Те, що світу дали урок найвіртуознішого захисту інтересів, очевидно. Тепер розібратися б, чиїх саме й від кого.

Адресатом найбільш прямолінійного посилання в цьому разі виступає італійський енергетичний концерн Enel, який торік сам націлювався на придбання SUEZ. Не склалося. Новому французькому урядові довелося докласти героїчних зусиль, аби важелі управління французькими газорозподільними мережами залишилися у французьких руках. Щоправда, більшість аналітиків вважають, що цей наполеонівський демарш спрямовано не стільки проти цивілізованих італійців, скільки проти непередбачуваного «Газпрому».

Примітно, що не вважає за потрібне приховувати це навіть такий спокушений у політичних недомовках дипломат, як посол Франції в Україні пан Везіан. Більш того, відповідаючи на запитання кореспондента «ДТ», пан посол підкреслив, що здійснення цієї операції (зі злиття двох компаній) не тільки винятково успішне, а й дуже повчальне. Для Франції. Від себе хочеться додати, що й для нас теж.

Для здійснення цієї операції треба буде не тільки частково приватизувати Gaz de France (80% акцій якої належало французькій дер­жаві й яку Ніколя Саркозі в своїх передвиборних обіцянках клявся не приватизувати за жодних обставин), а й домогтися істотних поступок із боку франко-бельгійської SUEZ. Зокрема, цій компанії довелося відмовитися від низки своїх підприємств у сфері водопостачання й переробки сміття. Причому на цей крок керівництво приватної компанії пішло після трьох (саме стільки нарахували британські журналісти) телефонних дзвінків французького президента.

Більш того, рішення про злиття було прийнято на зустрічі рад директорів компаній уже після того, як у силу вступила директива ЄС, яка вимагає розмежування енергодобувних і енергорозподільних функцій у межах тієї самої компанії. На цей момент угоду щодо злиття компаній Брюссель схвалив. І в цьому французький посол бачить ще одне свідчення майстерності свого президента в мистецтві досягати неможливого.

Хоча таку позитивну оцінку поділяють далеко не всі експерти. Угоду, яка декларується як «злиття рівних» (21 акція GDF обмінюється на 22 акції SUEZ), британський журнал The Economist оцінює як націоналізацію SUEZ. І справді, 34% акцій (блокуючий пакет) нової компанії залишається в руках французького уряду.

При цьому ніхто й не збирається приховувати, що торг із російським «Газпромом» буде набагато доречнішим, якщо протистоятимуть російському монополістові два французькі енергетичні гіганти — Electricite de France і GDF SUEZ, які до того ж користуються вагомою підтримкою з боку свого уряду.