Дизельний розворот

У сфері поставок дизельного палива очікується досить неординарна подія. Найближчим часом може відновити роботу нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок, експлуатований компанією "Прикарпатзахідтранс". Ця потужна магістраль, яка використовується для поставок російського дизельного палива, може серйозно змінити розклад сил на ринку.

Запуск труби "Прикарпатзахідтрансу" був однією з найочікуваніших подій 2016 р. Розмови про це почалися ще наприкінці 2015-го, коли Антимонопольний комітет України дозволив швейцарській International Trading Partners AG (ITP) купити акції компанії АТ "Південно-Західне акціонерне товариство трубопровідного транспорту нафтопродуктів", у власності якого перебуває ДП "Прикарпатзахідтранс ". На початку травня стало відомо, що підприємство зі штаб-квартирою в Рівному щосили готується до запуску труби.

"На сьогодні тривають підготовчі роботи, спрямовані на відновлення надійної та безпечної роботи трубопроводу. Сподіваємося, що наприкінці травня буде здійснено першу пробну прокачку наливної станції у Новоград-Волинському", - заявив С.Пшеничний. За його словами, вже здійснено комплекс заходів із обстеження та відновлення роботи ключових елементів - резервуарів, наливних, естакад, лінійної частини нафтопроводу, станції електрохімзахисту, камер прийому-запуску засобів очищення і діагностики, відновлено працездатність системи контролю витоків.

На лінійних виробничо-диспетчерських станціях у Новоград-Волинському (Житомирська обл.) і смт Смига (Рівненська обл.) проведено підготовку станційного обладнання - засувок, трубопроводів, виконано градуювання резервуарів. Також проведено обстеження та ремонт під'їзних шляхів, систем сигналізації та пожежогасіння. За наявними даними, в червні магістраль може повноцінно запрацювати.

Битва за трубу

Ділянка нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок протяжністю близько 1100 км, яку експлуатує "Прикарпатзахідтранс", є частиною системи продуктових трубопроводів, побудованої ще за часів СРСР. На відміну від нафтопроводу "Дружба", який перейшов у власність України після розпаду Союзу, продуктопровід опинився в управлінні російського "Транснафтопродукту", а питання власності труби підвисло.

До кінця нульових років українська влада особливого інтересу до цієї теми не виявляла. Проблеми несподівано виникли під час останньої каденції Партії регіонів, коли в судах почали розглядатися питання власності нафтопродуктопроводу. Кажуть, що це було ініційовано тодішнім міністром енергетики Юрієм Бойком з метою посилення переговорної позиції щодо газу, а також на противагу претензіям Москви з приводу кременчуцької "Укртатнафти", "віджатої" групою "Приват" у "Татнефти".

Спочатку росіяни помітно нервували, але в останні роки охололи до української труби. Справа в тому, що протягом 2000-х Росія створила портову інфраструктуру, готову повністю забезпечити зростаючі експортні потоки російського дизпалива. Крім того, кількість врізок і розкрадань дизпалива з нафтопродуктопроводу почала бити всі мислимі рекорди, що фактично збільшувало тариф на прокачування, роблячи маршрут неконкурентоспроможним. У галузевих колах ширилася інформація про те, що колосальних розмірів втрат було досягнуто не без участі місцевого менеджменту, а також деяких партнерів, зокрема на Закарпатті.

У будь-якому разі прокачування дизпалива падали з року в рік, а 2014-го були зупинені за рішенням Вищого господарського суду України, який підтвердив рішення судів нижчих інстанцій про належність труби Україні. Однак головним фактором зупинки роботи труби слід вважати розгорнуту боротьбу за право управління магістраллю. З одного боку виступила група глави парламентського комітету з питань нацбезпеки Сергія Пашинського, яка різко набрала вагу після Революції гідності, а протистояла їй група за інтересами на чолі з Ігорем Єремєєвим. До неї слід віднести і російський "Лукойл", який упродовж багатьох років був оператором завантаження труби, а в 2014 р. заявив про бажання викупити цей актив у "Транснафтопродукту". Очолювані двома українськими нардепами сторони не лише синхронно звинувачували одна одну в бажанні викачати технологічне дизпаливо з труби, доходило і до силових протистоянь і набігів груп "тітушок" на насосні станції з метою не допустити викачування продукту. (Один із таких штурмів закінчився комічно: "тітушки", проінструктовані помічником Пашинського, помилково захопили не ту перекачувальну станцію, яка насправді виявилась у складі нафтопроводу "Дружба".)

Обидві сторони заявляли і про те, що знають, як запустити трубу і забезпечити її завантаження. Позиція Єремєєва була зрозумілою: "віджимання" труби у росіян, нехай і на законних підставах, назавжди поставить хрест на її роботі. Які козирі були в рукаві у Пашинського - незрозуміло. По-перше, незадовго до битви за трубу його група взяла на абордаж нафтобазу "Роснефти" у Василькові, "полегшивши" її на 10 тис. т нафтопродуктів (ринкова вартість на той момент 200 млн грн). По-друге, треба віддати належне, "Народний фронт" від початку проводив і веде відкриту антиросійську риторику. Як із таких позицій група Пашинського збиралася говорити з росіянами про завантаження нафтопродуктопроводу, складно сказати, і це ще раз вказувало на інтерес цієї сторони не так до самої трубі, як до її вмісту - близько 100 тис. т дизпалива на суму приблизно 40 млн дол. Про це говорить і той факт, що після весняного рішення українських судів про належність цього дизпалива "Транснефти" інтерес групи Пашинського до труби помітно згас. У свою чергу, смерть у серпні Ігоря Єремєєва перекреслила шанси й цієї групи на успіх.

Під швейцарським прапором

У результаті покупцем виступила раніше невідома швейцарська ITP. Треба думати, в ситуації, що склалася, залучення нейтральної компанії було єдиним можливим рішенням. Це не викликало печії в Москві, де, кажуть, її викликає все пов'язане з Україною, а також було спокійно сприйняте в Києві, де реакція на все російське аналогічна. Тим часом усім очевидно, що за швейцарською юрисдикцією буде йти робота між російськими постачальниками і українськими покупцями нафтопродуктів. Хто об'єднає цю роботу під швейцарським прапором? Одні вважають, що там збережено російську участь, хоча вже не державну, а приватну. Інші припускають, що без сильного і досвідченого партнера в Україні запустити такий проект нереально, і з цим не посперечаєшся...

На відміну від розмитих профілів нових операторів нафтопродуктопроводу, впевнено можна говорити про те, що запуск проекту викличе відчутні зміни на ринку. Очікується, що вже в перші місяці прокачування може вийти на рівень 100–150 тис. т на місяць, що відповідає історичним рекордам завантаження цього джерела поставок в новітній історії. З урахуванням падіння споживання сьогодні він може "закривати" до 30% споживання дизпалива в Україні.

Безумовно, ці поставки підріжуть обсяги існуючих операторів. Швидше за все, остаточно перейде в розряд резервних морський напрямок - поставка з півночі буде вигіднішою за південну з її витратною логістикою.

Слід приготуватися до поганих новин польському концерну "Орлен", що відправляє в Україну паливо з литовського і польського НПЗ. Серед сухопутних постачальників "Орлен" є найбільш "дорогим", хоч і найнадійнішим.

З неприхованою напругою стежать за запуском нафтопродуктопроводу і в Мінську. Найбільший постачальник, який займає 50% ринку України, буде змушений посунутися, питання лише в тому, як сильно? Однак це не найголовніше. Для білорусів український напрямок поставок найліквідніший, ціни на ньому максимальні. Водночас для високих поставок по трубі операторам нафтопродуктопроводу доведеться дати цікаву ціну. За попередніми даними, вона буде нижчою на 20–25 дол. на тонні.

Саме на стільки будуть змушені знизитися всі постачальники без винятку. В іншому разі їм просто нічого не залишиться, як скорочувати свою частку ринку. І це ще не всі новини. Слід врахувати, що, крім трубопровідних поставок, з Росії будуть і залізничні. Прогнозувати їх обсяг важко, але влітку 2015 р. вони сягали 170 тис. т на місяць. Таким чином, за вдалого збігу обставин (читай - при додатковому зниженні ціни на 5–10 дол. на тонні) частка російських поставок може перевищити 50% ринку.

***

Відновлення трубопровідного шляху поставок до межі підвищить конкуренцію на ринку, що неминуче призведе до зниження закупівельних цін на паливо. За попередніми оцінками, в масштабах країни це дасть змогу заощадити 75–100 млн дол. на рік, оскільки знизити ціни будуть змушені всі постачальники. Також держава може розраховувати на податки від прокачування, робочі місця тощо.

Однак не можна не відзначити й чимало ризиків, які залишаються на порядку денному. Перш за все це перспектива реанімації судових процесів навколо права власності на трубу, які сьогодні перебувають у сплячому стані. Україні жадане право власності принесе хіба що купу металобрухту, але дехто продовжує "багатіти думкою", що це не так. У цьому особливості нашого інвестиційного клімату.

Залишається і проблема врізок. В умовах паралічу правоохоронної системи, існування "бурштинових республік" і закарпатської контрабанди забезпечити охорону магістралі - завдання не з простих, і без держави тут буде важко.

Над усім цим тяжіє політична ситуація, яка може змінитися будь-якої миті. Тим часом у припиненні поставок з Росії великої проблеми не буде, все швидко повернеться на круги свої, адже Україна - бажаний ринок для багатьох.