Чим в Україні пахне? Газовики в черговий раз вимагають підняти тарифи

Хоча «ДТ» багаторазово писало про це, проблема технічного стану газових мереж в Україні вперше за багато років потрапила в поле зору влади і широкої громадськості. Власне, з’ясувалося те саме, що відомо й про інші інфраструктурні системи України — про водопроводи, каналізації, тепло- і електромережі: стан жахливий. Відмінність полягає лише в тому, що субстанція, яка витікає, приміром, із каналізації, усе ж таки не вибухає від іскри, як це часто трапляється «на газах».

Як завжди, влада пообіцяла розібратися з ситуацією, вжити заходів і т.ін. Та час минає, труби іржавіють, газ підтравлює, люди страждають і гинуть. Причому статистично ситуація з кожним роком погіршується. У 2008-му в Україні сталося 124 нещасні випадки з проривом газу, на 40% більше, ніж у 2007-му, постраждало 211 чоловік, загинуло — 90. А в першому кварталі 2009 року при використанні побутового газу уже сталося 40 нещасних випад­ків, постраждало 75 чоловік, із них 51 особа загинула. І мені зовсім не хочеться прикидати, скільки ж жертв може бути «по року», тому що в мене теж газова плита…

Знайомство з офіційними довідками, наприклад, того самого Держгірпромнагляду вводить у стан глибокої зневіри. Так, протяжність газопроводів, які повністю відпрацювали свій термін, перевищує на сьогодні по Україні 18 тис. км, із них у 2008 році було замінено всього 84 км (менш як 0,5%). При цьому за правилами експлуатації заміні підлягають до 60% газових мереж у країні, вік яких іноді перевищує 40 років (загальна їх протяжність по Україні становить близько 300 тис. км). На запитання, скільки грошей коштує щастя не принюхуватися, заходячи в під’їзд, і в які терміни можна провести комплексну модернізацію газового господарства, зрозумілої відповіді від фахівців одержати так і не вдалося.

Що достеменно відомо, то це те, що нестача працівників у галузі порівняно з кількістю, передбаченою державними нормативами з експлуатації та техніки безпеки, на сьогодні сягнула 35%. При цьому протяжність газових мереж на одного працівника підприємств газопостачання та газифікації (принаймні так стверджує керівництво Профспілки працівників газових господарств України) становила на початок поточного року 23,2 км, кількість газифікованих квартир — 1719. Усього в 2008 році надійшло 658 тис. заявок на прорив газу, сталося 191 тис. газових проривів. Іншими словами, робота «на газах» сьогодні, особливо в опалювальний сезон, — це постійний аврал, штурмівщина і латання дір. Для іншого стилю роботи в газових господарств немає ні людей, ні матеріальних ресурсів. І з огляду на нинішній стан вітчизняної економіки і державних фінансів невідомо, коли стан поліпшиться.

Здавалося б, у промислової кризи в Україні є хоча б один позитивний наслідок: від початку року різко скоротилися обсяги газу, які потрібно було б імпортувати до країни для задоволення виробничих потреб. Проте для газового господарства різке (по ряду промислових областей — практично вдвічі) скорочення обсягу прокачування стало в 2009-му цілковитою катастрофою.

По суті, єдиним джерелом доходів, а отже, фонду заробітної плати облгазів є встановлюваний Національною комісією регулювання електроенергетики (НКРЕ) тариф на розподіл і поставку природного газу. Галузь зарегульована, і, на відміну від будь-якого іншого підприємства, облгаз не може підняти ціни на розподіл і поставку блакитного палива, виходячи з економічної необхідності. Газові господарства, незалежно від форми власності, безпосередньо залежать від тарифної політики. Від тієї політики, яку здійснює уряд і реалізує НКРЕ. Власне, вимога підняти тарифи до економічно обгрунтованого рівня і є протя­гом останніх років основною, якщо не єдиною вимогою газовиків до влади, щоправда, і досі марною.

Середньозважений транспортний тариф на розподіл природного газу сьогодні становить 81,3 грн. за ти­сячу кубометрів, середньозважений тариф на поставку газу —

34,5 грн. Однак за нинішніх умов він не тільки не дає газовим господарствам можливості формувати будь-які інвестиційні програми, спрямовані на модернізацію мереж і устаткування, а навіть не дає їм шансу налагодити нормальний потік обігових коштів і контролювати витрати. Річ у тім, що великих фінансових збитків підприємствам газопостачання завдає постійне зростання цін на імпортний газ, який поставляє їм НАК «Нафтогаз України» на покриття виробничо-технологічних потреб. Його, як, утім, й інших витрат підприємств (вартість устаткування, матеріалів, послуг тощо) транспортний тариф не компенсує. У 2008 році ціна газу на ці потреби становила для облгазів 934,7 грн. за тисячу кубометрів (саме виходячи з цих цифр формувалися зазначені вище тарифи). А в 2009-му ціна вже досягла 1757,95 грн. (з урахуванням ПДВ, цільової надбавки і витрат НАК на реалізацію газу). У результаті тарифний дисбаланс, що виник на тлі різкого зниження обсягів прокачування газу по мережах, призвів до недофінансування галузі на 1 млрд. грн.

Унаслідок цього в першому кварталі середня заробітна плата в газових господарствах скоротилася з 2200 до 1800 грн. На найбільш постраждалих від зниження обсягів прокачування підприємствах зарплати впали до 1000 грн. У результаті соціальна ситуація в галузі не тільки не поліпшилася, а навпаки, різко погіршилася порівняно з минулим роком, коли профспілка газовиків почала активно вимагати у влади переглянути тарифну політику та підвищити середню заробітну плату з 1529 грн. хоча б на чверть — до рівня середньої зарплати по промисловості. Дивним виглядає той факт, що люди, які працюють на об’єктах підвищеної техногенної небезпеки і несуть відповідальність аж до кримінальної, одержували та одержують менше за вічних жертв українського бюджету — працівників сфери освіти.

При цьому було б неправдою стверджувати, що газовики вимагають чогось надзвичайного. Йдеться про негайне підняття тарифу на транспортування газу до 140—145 грн. і на поставку — до 55,2 грн. за тисячу кубометрів, або в середньому на 10 коп. на кожному кубометрі газу.

У профспілці газовиків стверджують, що середньостатистична українська сім’я в результаті платитиме щомісяця за газ на три-чотири гривні більше, ніж раніше. Зростання цін для промисловості буде ще меншим і становитиме десяті частки відсотка. Зате галузь одержить достатні кошти для ремонту газових мереж та їхньої модернізації, з’явиться можливість зупинити масовий відплив кадрів із підприємств і тим самим значно підвищити рівень безпеки газопостачання.

Звичайно, було б неправильно стверджувати, що в уряді не розуміють становища, в якому опинилася галузь, і всієї ризикованості політики, яку він здійснює. Більш того, 11 березня 2009 року Юлія Тимошенко за підсумками чергової наради з газовиками підписала постанову №237 «Деякі питання стабілізації фінансового становища НАК «Нафтогаз України», в якому НКРЕ було рекомендовано до 15 квітня привести тарифи на транспортування і розподіл газу до економічно обгрунтованого рівня. Проте той факт, що НКРЕ проігнорувала це рішення, свідчить: насправді уряд має намір зволікати з вирішенням питання про тарифи до останнього. І його можна зрозуміти: навіть незначне збільшення вартості прокачування неминуче підвищить ціну на газ для кінцевих споживачів.

І питання тут навіть не в тому, що населення буде невдоволене черговим зростанням вартості «комуналки», чого Ю.Тимошенко дуже не хотілося б з огляду на те, що в атмосфері України нині чітко відчувається запах не побутового газу, а виборів. Річ у тім, що в бюджеті з’явиться чергова багатомільйонна діра, оскільки доведеться знову переглядати розмір дотацій тепловикам і бюджетним організаціям для компенсації різниці між пільговою та імпортною ціною природного газу. А це насправді може розвалити соціальну політику кабінету Тимошенко, яка і так тріщить по швах. У таких політичних «ножицях» уряду справді доведеться зробити нелегкий економічний вибір.