Бійці невидимого фронту на атомній передовій

4 червня був підписаний Протокол про наміри співробітництва між атомно-енергопромисловими комплексами Російської Федерації й України керівником Федерального агентства з атомної енергії РФ Сергієм Кирієнком і генеральним директором державної корпорації «Укратомпром» і водночас президентом Національної енергогенеруючої компанії «Енергоатом» Андрієм Деркачем. Підписання документа супроводжувалося потужною інформаційною кампанією підтримки в українській пресі, і насамперед у виданнях, теле- і радіоефірах каналів, контрольованих А.Деркачем.

Як правильно зауважив автор статті «Сполука з двох атомів» («ДТ» від 16.06.07 Сергій Швець, ДК «Укратомпром» і федеральне агентство «Росатом» не організації-відповідники. І навіть більш ніж не відповідники. «Росатом» є уповноваженим федеральним органом виконавчої влади Російської Федерації з річним бюджетом, що практично дорівнює державному бюджету України (близько 700 млрд. руб., тобто 27 млрд. дол.), який «виконує функції з проведення державної політики, нормативно-правового регулювання, надання державних послуг і управління державним майном у сфері використання атомної енергетики, розвитку і безпечного функціонування атомної енергетики, ядерного збройового комплексу, ядерно-паливного циклу, атомної науки і техніки...» (з положення про нього, затвердженого постановою уряду РФ від 28 червня 2004 р. №316). До речі, нагадаємо і про те, що «Росатом» є наступником легендарного Міністерства середнього машинобудування СРСР, яке викувало ядерний щит нашої колишньої батьківщини, створило атомний флот і атомну енергетику Радянського Союзу.

А що таке наш доблесний «Укратомпром»? «Державне господарське об’єднання державних підприємств і організацій» — це в постанові Кабміну України про його створення (№1854 від 29 грудня 2006 р.), «створене з метою забезпечення захисту інтересів держави в процесі реформування й удосконалювання управління атомно-промисловим комплексом шляхом об’єднання його учасників із централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності; для об’єднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників; для забезпечення загальних економічних і соціальних завдань...». Останній пасаж із статуту ДК «Укратомпрому», затвердженого іншою постановою Кабміну (від 14 березня 2007 р. №456). Відчуйте різницю — проведення державної політики і ведення господарської діяльності. С.Швець пише, що в українській системі влади такий орган, як «Росатом», не передбачений. Не можу погодитися — перед­бачений, ці функції виконує Міністерство палива й енергетики України, у якому існує департамент ядерної енергетики й атомної промисловості, куратором якого є заступник міністра Юрій Недашковський, відомий усім атомникам України. Саме Мінпаливенерго зобов’язане проводити державну політику у сфері розвитку мирного використання ядерної енергії в Україні як центральний орган виконавчої влади, уповноважений у цій сфері.

Викликає подив, як це чиновник у ранзі федерального міністра РФ підписав документ усього лише з керівником двох господарюючих суб’єктів України (це, до речі, порушення законодавства — водночас бути директором двох державних підприємств). Адже чиновники в усіх країнах дбають про те, щоб на переговорах і під час підписання документів партнерів представляли персони аналогічного рівня, і протокольні служби обох сторін завжди турбуються про забезпечення посадового паритету. Дозволю собі оцінне судження: напевно вже надто російська сторона була зацікавлена в предметі домов­леностей, раз затиснула в кулачок власну великодержавну гордість.

Які напрями співробітництва окреслені в протоколі, із текстом якого широкій громадськості ознайомитися неможливо? Як пишуть ЗМІ, співробітництво передбачається у науково-технічному супроводі атомної галузі, підвищенні і подовженні експлуатації енергоблоків АЕС, проектуванні і будівництві нових атомних станцій, розвитку підприємств ядерно-паливного циклу, у спільному виході на ринки третіх країн.

Йшлося і про створення спільних підприємств у сфері видобування і збагачення урану. Росія відчуває гостру потребу в урановій сировині, видобуваючи на своїй території тільки п’яту частину урану з усього потрібного обсягу для виробництва свіжого ядерного палива для реакторів типу ВВЕР, які поставляються як на російські АЕС, так і в інші країни, де працюють російські реактори. У зв’язку з 15-разовим подорожчанням на останні кілька років окису-закису урану з 20 до 300 дол. за кг, видобуток урану на родовищах, які раніше вважалися нерентабельними через високу собівартість, стає надзвичайно привабливим. Низька ціна на концентрат урану в минулі роки пояснювалася наявністю великих складських запасів урану, накопиченого під військові програми, і використанням конверсійного урану для виробництва ядерного палива для АЕС. Проте складські запаси вичерпалися, а з огляду на плани багатьох держав розвивати ядерну енергетику, попит на уранову сировину у світі майже вдвічі перевищує обсяги його видобутку: за експертними оцінками, попит становить 81700 тонн концентрату урану, а видобуток — 41600 тонн відповідно. Всесвітня ядерна асоціація прогнозує збільшення вдвічі попиту на уран до 2030 року — до 160 тис. тонн.

Останні два роки Росія активно шукає можливостей спільного видобування урану в інших країнах, серед яких не лише країни-сусіди — Казахстан, Узбекистан, де вже працюють спільні підприємства, а й Намібія, Південно-Африканська Республіка, Австралія. Що стосується України, то її підприємства ядерно-паливного циклу завжди були ласим шматком для Російської Федерації, про що С.Кирієнко, прибувши в січні 2006 року до Києва невдовзі після свого призначення главою «Росатома», заявив майже прямо. А саме, що він бачить своїм завданням зібрати технологічні ланцюжки колишнього Мінсередмашу СРСР на територіях пострадянських держав.

Крім урану, який без перебільшення, сьогодні є стратегічною сировиною важливішою, ніж газ, є в України і цирконієві руди, з яких видобувається метал, потрібний для виготовлення тепловидільних збірок. Крім того, існує енергетичне машинобудування, яке вижило в умовах економічної кризи, і дає світові вироби, що перевершують за якістю аналогічні російського походження. Тобто, є потужна основа для ведення переговорів з іноземними партнерами, що дозволяє за наявності політичної волі використовувати конкуренцію на цьому ринку і дістати максимальну користь у забезпеченні національних інтересів. Адже про наміри взяти участь у спільній розробці українського урану заявили і французька AREVA, і японська компанія ITOCHU, і австралійські компанії. Є з кого вибирати, тим більше, що такі компанії, як AREVA, можуть надавати і послуги зі збагачення урану, а це досить важливо в умовах 100% залежності українського ядерної енергетики від поставок російського палива. А коли зважити на «газовий кий», який періодично піднімають над Україною, то ясно, як божий день, що ризики економічного тиску для досягнення політичних цілей від нашого сусіда треба зменшувати, диверсифікуючи поставки ядерного палива, про що, до речі, записано в Стратегії національної безпеки, затвердженій президентом України на початку нинішнього року.

А що ми маємо сьогодні? Підписання міжнародного документа, нехай лише протоколу про наміри, з боку України здійснюється керівником господарюючого суб’єкта, швидше за все, без узгодження тексту документа за встановленою процедурою з МЗС, Мінекономіки, Мін’юстом. Не кажучи вже про те, що український підписант мусив би мати відповідним чином оформлені повноваження і директиви на ведення переговорів і підписання документів, як того вимагає Закон України «Про міжнародні договори». А коли взяти до уваги, що українсько-російські відносини є чутливою сферою, наявність директив, узгоджених з МЗС, — річ просто необхідна.

Дозволю собі зробити висновок, що за мовчазною згодою віце-прем’єр-міністра, відповідального за ПЕК, і міністра палива й енергетики, котрі заклопотані власними нафтогазовими проблемами, атомна галузь цілком віддана на відкуп представникові партії—члену коаліції, і саме він фактично визначає державну політику в цій сфері, оскільки, анітрохи не вагаючись, веде переговори з таким, не побоюся цього слова, монстром, як «Росатом», заходить до федерального міністра на «вогник» у січні цього року після підписання контракту НАЕК «Енергоатом» із корпорацією «ТВЕЛ» про поставки свіжого ядерного палива в 2007 році на українські АЕС. Які обіцянки при цьому були озвучені в спробах знизити ціну на ядерне паливо — ні МЗС України, ні Мінекономіки та й Мінпаливенерго, думаю, не знають.

На проведеному 18 червня засіданні урядового комітету з розвитку реального сектора економіки члени комітету дали оцінку законності підписаного протоколу у відповідь на доручення президента України Генеральній прокуратурі, дане ним під час засідання РНБОУ з питань енергетичної безпеки. Комітет зробив висновок, що документ відповідає ст.181 Господарського кодексу і ст.635 Цивільного кодексу. Проте в цих статтях йдеться про господарські договори! А в протоколі визначаються напрями довгострокового міждержавного співробітництва. Андрій Деркач уже заявив, що документ не має юридичних наслідків. Можливо, можливо. Але ж створений небезпечний прецедент порушення процедури ведення міжнародних переговорів і підготовки міжнародних документів, що може мати далекосяжні наслідки для національних інтересів і енергетичної безпеки в умовах правового нігілізму в інших галузях. Тож кому вигідно здати національні інтереси України?

Мимоволі пригадується відомий вислів, що колишніх чекістів не буває, адже наш фігурант закінчив Вищу школу КДБ, чим дуже пишається. А ще, до речі, і рух ним створений очолював «У Європу — разом з Росією»...