«Айне колонне марширен…»

Переворот в мозгах

из края в край,

В пространстве —

масса трещин и смещений:

В Аду решили черти

строить Рай

Для собственных

грядущих поколений…

В.Висоцький

Так сталося, що фахівці різного рівня, зібравшись у Донецьку поговорити про інновації, говорили здебільшого про психологію. Основна ідея, озвучена під час публічної дискусії про перехід найпотужнішого промислового регіону країни на інноваційну модель розвитку, полягала в тому, що насамперед слід зробити «переворот у мізках». І в цьому, мабуть, є певна логіка. Який сенс у впровадженні нових технологій, якщо їхня поява не змінює узвичаєного способу життя і манери ведення господарської діяльності? Яке пуття від того, скажімо, що Донецька облрада витратила величезні гроші на нову систему, що дає змогу проводити відеоконференції з керівниками міст і районів, якщо чиновників по-дідівському збирають на наради «живцем»?

«Рік інновацій», оголошений у Донецькій області, — це, по суті, експеримент. Обкатування нових програм і стратегій, які Рінат Ахметов вустами нового президента України пропонує для всієї країни. Про те, що в «рідному» регіоні процес іде повним ходом, «ДТ» писало не раз. Міжнародні консультанти, залучені самим бізнесменом і місцевою владою Донбасу, працюють уже третій рік, намагаючись продукувати ідеї, які у перспективі зроблять область регіоном, конкурентоспроможним на міжнародному рівні.

Чому Донецька область? Причини очевидні. Головна з них — це повна і точна інформація про потенціал, насамперед людський. Кожен з тих, хто тепер пропонує подібні масштабні проекти з Києва, пам’ятає все про земляків, які залишилися «на господарстві». Віктор Янукович і Рінат Ахметов, ініціатори цієї програми докорінних змін, чудово поінформовані про те, хто з регіональних чиновників і бізнес-менеджерів на що здатен, що йому можна доручити і чого не можна. Повноцінне партнерство влади і бізнесу, необхідне для чистоти експерименту, мало де настільки розвинене, як у Донецьку. Зрештою, виконано інтенсивну підготовчу роботу для проведення практикумів такого роду.

Про те, що регіональну модель економіки давно час змінювати на інноваційну, говорять давно. Та в благополучні часи ці розмови були неквапливими і благодушними, з прицілом на дуже далеку перспективу — може, колись...

Нині вже можна зробити перший і головний висновок: усі фахівці, які працюють над проблемою модернізації економіки Донбасу, переконалися в тому, що це має бути модернізація всього Донбасу, в усіх сферах і аспектах громадського життя. Тому що не може сучасна економіка базуватися на старій моделі соціальних відносин і на застарілій інфраструктурі. Точкове впровадження нових технологій не дасть потрібного ефекту, якщо весь промисловий комплекс працює в рамках тієї економіки, яка сформувалася в регіоні ще під час повоєнного відновлення народного господарства.

Влада Донецької області, взявшись за цю проблему, поки що чесно визнає дефіцит ідей і взагалі ідеології, які здатні перебудувати неефективну, як чітко показала криза, соціально-економічну модель. «Донбас — старопромисловий регіон, економіка якого сформувалася після Великої Вітчизняної війни на старих технологіях і була реконструйована. Ми живемо в третьому, максимум четвертому технологічному укладі, а світ переходить у шостий. Тому ми однозначно відстаємо, а варіантів, яким чином це відставання скоротити, ми не бачимо», — відверто заявив голова Донецької облради Анатолій Близнюк.

Він же першим озвучив думку, що подібні «доганялки» неможливі без зміни мислення і ламання стереотипів. «Насамперед має з’явитися розуміння в головах тих людей, що займаються цим і безпосередньо, і опосередковано. Навіть якщо це слюсар, він має розуміти, що він робить і навіщо. Економіку регіону треба реформувати за всіма напрямами: і виробництво, і духовну складову, і охорону здоров’я, і пенсійне забезпечення. Сказати, що інновація — це просто поміняти, скажімо, старий верстат на новий, не можна», — додав голова облради.

Керівники місцевої влади декларують щиру зацікавленість в ініційованих змінах у структурі регіональної економіки. «Якщо розмірковувати прагматично, то це — нові податки, нові технології, нові робочі місця, з новим соціальним пакетом. Влада і бізнес — хочуть, але якщо в цьому не буде зацікавлене все суспільство загалом, реалізація таких проектів не дасть того економічного і соціального ефекту, на який ми розраховуємо», — сказав, зокрема, Олексій Рева, мер Артемівська (міста, де зосереджена найбільша в області кількість підприємств з іноземними інвесторами).

Поки що єдине, що змогли запропонувати в Донецьку, — це шалено «свіжу» ідею про відновлення роботи СЕЗ і ТПР. Про це сказано багато як противниками, так і прибічниками цієї моделі, і не буду зараз переказувати всім відомі та обридлі подробиці цих дискусій. Зазначу тільки, що в минулому спеціальні економічні зони і території пріоритетного розвитку завдання, на них покладене, виконали частково: дійсно сприяли пожвавленню інвестиційної активності і відновленню основних фондів великих підприємств, утім, з підтримкою малого бізнесу і створенням стійкої до зовнішніх потрясінь регіональної економіки якось не склалося. Область так і залишилася на голці «металодоларів», тому наслідки кризи виявилися особливо руйнівними. Як майданчик для інновацій, СЕЗ і ТПР, можливо, і потрібні, але досі ніхто чітко так і не пояснив, що на цих майданчиках будуватимуть.

Тон, який задає сьогодні Ахметов і його консультанти, поки що є, м’яко кажучи, незвичним для місцевої еліти. Готовність вкладати величезні суми в нематеріальні речі (за деякими даними, витрати на «ідейну» модернізацію регіону обчислюються десятками мільйонів доларів) — це поки що для Донбасу екзотика. «Він знає, що йому робити як господарю зі своїми підприємствами, але його не влаштовує психологія інших учасників цього процесу. Тому він, мабуть, і пішов на ці витрати, тому що хоче змінити менталітет», — так бачить мотиви мільярдера завідувач кафедри міжнародної економіки Донецького національного університету професор Юрій Макогон. Як у них, мільярдерів, усе просто: не подобається мені, мовляв, ваш спосіб мислення — заплачу за те, щоб його змінити…

Хоча проблема справді існує. Психологію чиновників, бізнесменів, найманих працівників дуже важко змінювати. І, напевно, інноваційний розвиток має розпочинатися з того, щоб навчитися вбирати нове, не лінуючись і не соромлячись відкидати старе, хоч би яким звичним і затишним воно було. Попри шквал критики, основою адміністрування залишається галузеве управління. Із завидним завзяттям складаються різного роду довгострокові програми в бадьорому стилі «айне колонне марширен» («перша колона марширує» — із Л.Толстого), хоча жодної з них не було виконано повністю і в заплановані терміни.

«Нам дійсно треба відійти від традиційних підходів. У нас усе, як правило, зводиться до технічної модернізації, і ми товчемо воду в ступі без просування вперед», — продовжує професор Макогон.

Експерти однозначно розцінюють активність бізнесу як свідчення того, що великі капіталісти починають розуміти: відступати нікуди, а й надалі розв’язувати свої проблеми за рахунок держави і пересічних громадян неможливо. У розореній країні, як відомо, грабувати нікого. «Бізнес може існувати і розвиватися тільки в умовах, коли джерелом одержання прибутку є його капіталізація. Якщо він може одержувати доходи інакше, за рахунок того, що займається сірим імпортом, ухиляється від податків, одержує доступ до держресурсів, то капіталізацію прибутків, найважчий шлях, використовують в останню чергу», — пояснив віце-президент Національної академії наук Валерій Геєць. Академік, розповідаючи про перехід на інноваційну модель розвитку, дорікнув бізнесменам у тому, що вони не бажають при цьому користуватися всім, що можуть запропонувати вітчизняні вчені. Наука, за його словами, залишається однією з небагатьох галузей, де експорт перевищує імпорт. «Наші вчені вже давно знайшли свою нішу в наукових проектах, що є у світі, і прекрасно почуваються. Тому ми сьогодні дуже часто працюємо на своїх конкурентів на Заході. Це свідчить про те, що наука не інтегрована в нашу господарську діяльність... Попит на науку формується по-різному, але, на жаль, це не завжди працює тут», — зазначив учений.

Окрім того, всім учасникам та ініціаторам проекту інноваційного розвитку Донецької області знову докоряють за затяте небажання користуватися послугами місцевих фахівців. Це дивацтво у кадровому підході помічали неодноразово: якщо футболісти — то бразильці, якщо топ-менеджери — то італійці або росіяни, якщо консультанти — американці.

«Відбувається інтенсивний пошук шляху, яким нам треба піти. І який потрібно ще перед цим побудувати. Але скільки цей пошук коштує? Напевно, дуже дорого. Чи не краще було б ці кошти витратити на власні голови? До речі, вони ніде активно не затребувані. Оце викликає у мене серйозне занепокоєння. Відомо ж, що чужим волом не доробишся. У нас є певні особливості, які знаємо тільки ми. Ми знаємо, як один з одним розмовляти і чим один одного зацікавити. Тому «свої» тут могли б працювати дуже ефективно», — вважає доктор економічних наук Галина Губерна.

Що вийде з експерименту, який розпочався, і чи вийде хоча б щось, стане зрозуміло не так скоро. По гарячих слідах можна говорити тільки про те, що будь-які спроби в масштабах окремого регіону або країни побудувати інноваційну модель економіки обов’язково викличуть зміни не тільки в економіці, а й в інших сферах громадського життя. А бути полігоном для обкатування різного роду нововведень Донецькій області не звикати ще з дореволюційних часів, коли бельгієць Боссе обкатував на шахтах і заводах Джона Юза зразки «паровыхъ машинъ».