АТОМНЕ ПАЛИВО — ВІД ОБІ ДО ДНІПРА

Якщо енергетика працює нормально, про неї потихеньку забувають. Таке правило діє в усьому світі, і це правильно. Ситуація 90-х років, коли половина країни раз у раз занурювалася в темряву, а подивившись телевізор чи послухавши радіо, можна було досить точно дізнатися, на яких станціях і через скільки днів закінчиться вугілля, навряд чи когось особливо надихала.

Останніми роками про віялові відключення забули, і народ хвилюють зовсім інші проблеми. Природно, це не означає, що паливне питання стало вирішуватися саме по собі. Воно продовжує потребувати уваги. Просто воно потихеньку стало набувати ознак рутинного дійства. Бардак майже закінчився — почалося планування.

Торік 48% електроенергії в країні було вироблено на основі ядерної енергії (для порівняння: на вугіллі — 29 і на газі — 18%).

Атомники вже традиційно грають першу скрипку в загальному енергетичному хорі. І від того, чи є у них паливо, вирішальною мірою залежить енергозабезпечення країни. Останніми роками ситуація цілком нормалізувалася — питання поставок палива на якийсь блок випало зі списку пекучих питань Кабміну. Про паливо думають ті, кому це слід робити за посадою. Понад те, той факт, що АЕС перезавантажують свіжим паливом раз на рік, зараз розцінюють як велику перевагу. Років чотири тому це сприймалося як жах — треба було платити багато й відразу.

Перезавантаження одного ядерного блока типу ВВЕР-1000 обходиться, за неофіційними даними, більш ніж у два десятки мільйонів доларів. В Україні на чотири АЕС таких блоків 11, у серпні—жовтні стануть до ладу ще два — на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Крім того, на Рівненській АЕС діють два блоки середньої потужності ВВЕР-440, щорічне перезавантаження кожного з яких обходиться приблизно вдвічі дешевше. Сумарно виходить близько 250 млн. дол.

Нинішнього року додасться ще 100 млн. дол. витрат на пуск нових блоків. Років два-три тому це вилилося б у величезну проблему. Але тепер задовго до пуску питання як із фінансуванням, так і з поставками палива вирішене. Енергетиків непокоїть інше: чим балансувати нові потужності, що з’явилися в енергосистемі? Розглядається варіант експортних контрактів, у тому числі можливість експорту електроенергії в Росію. З’явилася інформація про підготовку контракту з «Інтер РАТ», що дозволило б реалізовувати надлишкову частину електроенергії, виробленої АЕС України.

При цьому на підготовлений до запуску другий блок Хмельницької АЕС буде поставлене нове паливо типу ТВЗ-А з поліпшеними експлуатаційними характеристиками: воно може використовуватися в реакторі чотири роки, замість традиційних останнім часом трьох. Новий тип палива вже використовували на одному з енергоблоків Запорізької АЕС, а найближчими роками на нього поступово переведуть й інші станції.

Та якщо про паливо для теплової енергетики — вугілля і газ — говориться багато й часто, то ядерне паливо традиційно залишається в тіні. Великою мірою це визначалося його специфікою — ядерна енергетика до кінця 80-х була щонайтісніше пов’язана з військовими програмами і надмірна відкритість не заохочувалася. Нині ситуація змінилася: ринок ядерного палива — річ досить жорстка, і щоб завоювати місце на ньому, за клієнта доводиться боротися. Сьогодні практично кожну складову процесу виготовлення палива контролює представник замовника. На секретні в минулому заводи прибувають десятки делегацій, у тому числі й іноземних.

Українські АЕС одержують паливо з Росії від ВАТ «ТВЕЛ». Причому наша частка в загальному споживанні ядерного палива дуже солідна. 2003 року сумарна встановлена потужність 74 діючих енергетичних реакторів, що обслуговуються паливом корпорації «ТВЕЛ», склала 52 млн. кВт. Із них за межами Росії містяться 44, у тому числі 13 в Україні. За потужністю енергоблоків — це 22,5%; найсучасніших, а отже, безпечних і потужних реакторів ВВЕР-1000 в Україні більше, ніж у Росії. При цьому практично все паливо для українських АЕС виробляється на одному підприємстві — ВАТ «Новосибірський завод хімічних концентратів». Його десятий цех, що виконує остаточне складання палива для АЕС, забезпечує паливом практично всю ядерну енергетику України. Хіба що Рівненська АЕС використовує для ВВЕР-440 ще й паливо з підмосковної «Електросталі».

Усього новосибірці забезпечують тепловидільними збірками електростанції потужністю на 20—22 млн. кВт. При цьому частка українських замовлень — близько половини. На початку червня вони завершили відвантаження палива на Хмельницьку АЕС.

Місце для Новосибірського заводу хімічних концентратів вибиралося 55 років тому з розрахунку віддаленості від кордонів (до Києва майже 3700 км), і перші 30 років своєї історії він працював виключно на оборонку, складаючи уранові збірки для сибірських реакторів із виробництва плутонію та для ядерних реакторів підводних човнів. У середині 70-х років завод почали трохи конверсувати — на той час стало зрозуміло, що напрацьованих у США та СРСР приблизно по 150 тонн плутонію вистачить, аби вщент рознести одне одного разів п’ять. І це без урахування термоядерних бомб (літій для виробництва яких одержували відразу).

1979 року став до ладу той самий 10-й цех. Його, щоправда, будували під велику ядерну програму, коли передбачалося введення потужностей до 2000 року до 200 млн. кВт, у тому числі до 70 млн. — на ВВЕР.

Тоді планувалося будівництво навіть таких атомних станцій, як Львівська і Донецька. Після Чорнобиля (хоча блок, який вибухнув, був іншого типу) програму різко згорнули. Нинішнього року цех, здатний виробляти до 3100 збірок на рік, за планом випустить 1785 тепловидільних збірок для ядерних реакторів. Це чи не найвищий показник за останні десять років. Тож за бажання він може майже подвоїти потужність, були б замовлення.

У принципі замовлення Новосибірському заводу хімконцентратів забезпечує «ТВЕЛ» — після кількох років роботи заводу на вільних хлібах поступово управління в корпорації централізували, і тепер експортні контракти йдуть тільки через Москву. Вона ж забезпечує завод сировиною для ядерних таблеток.

До речі, в Україну щороку поставляються збірки, що містять 310—320 тонн низькозбагаченого енергетичного урану. Причому приблизно третина цієї кількості — уран, видобутий кіровоградським Східним ГЗК. Якість палива за чверть століття вдалося значно поліпшити: якщо перші збірки працювали в реакторі один рік, то зараз три — це норма, і здійснюється перехід АЕС на 4—5-річний цикл. Загалом, заводчанам є чим пишатися і що показати — підприємство справді світового рівня.

Очевидно, що співробітництво «ТВЕЛу» і «Енергоатома» триватиме. Приміром, у контрактах на постачання палива на нові блоки передбачено, що «ТВЕЛ» здійснює початкове і всі подальші завантаження до кінця експлуатації енергоблоків, тобто років 40—50. Інакше кажучи, перспективи є. Як, утім, і проблеми.

З якістю все гаразд. Навіть при тому, що нині українські приймальники стали значно жорсткіше й ретельніше контролювати процес. Що загалом нормально: за паливо ми платимо і хочемо, щоб воно відповідало світовому рівню. У принципі, брак ніколи не приймали. Та все ж одна річ висувати претензії до якості повністю оплаченого продукту і зовсім інша — качати права за паливо, яке видають у борг і по якому борги іноді сягали півроку.

1998 року через неплатежі «ТВЕЛ» навіть погрожував припинити поставки палива в Україну. Тепер це в минулому і вже трохи можна перебирати харчами. Вимоги ЄС мати не менше двох постачальників ядерного палива ми поки не виконуємо. Хоча в цілому слід визнати, що прийняте в середині 90-х років рішення про збереження «ТВЕЛу» як основного постачальника виявилося правильним. Приміром, рішення Чехії перейти на американське паливо фірми «Вестінгауз» коштувало їм майже шести років затримки пуску АЕС «Темелін». Для України якісь подібні проблеми мали б катастрофічні наслідки. Зараз уже кілька років на одному з блоків Південно-української АЕС катаються кілька американських збірок, що в принципі створює (втім, більше теоретично) можливість альтернативного постачання.

На практиці Росія вжила заходів для забезпечення технічної надійності — обидва заводи з виробництва палива (у Новосибірську й «Електросталь») можуть випускати взаємозамінюючу продукцію.

Та, звісно, найвеселіше питання — це ціна. Колись частка грошової оплати становила 35% (а до заводу доходило 2—7%), решта — бартер із усіма своїми дисконтами. Тепер оплата тільки грошима.

2000 року між «ТВЕЛом» і українським «Енергоатомом» було досягнуто згоди про те, що платитимуть за паливо грошима, але ціну знизять на 25%, а потім поетапно підвищать. Щоправда, переплачувати за паливо «Енергоатом» не дуже-то й збирається, тому цінове питання раз у раз спливає. Нинішній рівень цін — до півмільйона доларів за одну збірку — теж цілком пристойний.

Приміром, на тому ж таки Новосибірському заводі торік забезпечили випуск палива, достатній для електростанцій потужністю 21 млн. кВт, і заробили на цьому 120 млн. дол. Рентабельність у цеху №10 досягала, відповідно до звіту акціонерам, 95%. Щоправда, зважаючи на те, що урановий порошок завод одержав безплатно (як давальницьку сировину), реально витрати вищі. Та все ж таки завод отримав приблизно по 6 млн. дол. за одне завантаження для ВВЕР-1000. І зі збитками не залишився — прибуток досяг 20 млн. дол.

Однак «ТВЕЛ» продав нам те ж паливо ТВЗ утричі дорожче. Чужі гроші непристойно рахувати, тільки якщо вони тебе не стосуються. Україну, як найбільшого споживача, цінове питання торкається безпосередньо. Інакше кажучи, можна й поторгуватися.

Тим більше що й Україні треба створювати запас ядерного палива. Його ми досить бездарно розтрачували в 90-х. А в НЗХК завантаження потужностей на 2005 рік поки що передбачене на рівні 45% Тож могли б нам і допомогти, звісно, не безоплатно.

Ну, і вже вічне питання — про постачання українських компонентів для виробництва ядерного палива. Вони, звісно, поставляються, але можна й більше. Свого часу передбачалося, що до 25—30% вартості паливних збірок становитимуть українські комплектуючі — це і уран, і цирконієвий прокат. Уже понад десять років ідеї створення спільного підприємства з Росією та Казахстаном (основним виробником урану), стільки ж ведуться переговори, укладаються угоди тощо. 2002 року почали потихеньку виходити у практичну площину, але поки що особливого прогресу не видно. Навпаки, про українське держпідприємство «Цирконій» згадують в основному у зв’язку з корпоративними конфліктами (звідти намагаються «витиснути» Мінпаливенерго). Битися за власність, особливо чужу, — це, звісно, свята справа. Та, може, і справою займемося? Той-таки Східний ГЗК треба ж колись розвивати...

Приємно одне — вже влітку відомо, що взимку з ядерним паливом проблем не буде. Це, безперечно, прогрес.