А НАМ — ПАРАЛЕЛЬНО?

У понеділок енергосистеми України й Росії знову об’єдналися. Після 21 місяця розлуки. У Москві захід облаштували досить-таки урочисто: на церемонії підключення були присутні голова РАТ «ЄЕС Росії» Анатолій Чубайс, російський посол в Україні Віктор Черномирдін і новий міністр енергетики Ігор Юсуфов. У Києві все було скромнішим — радіти нічому. Підключення швидше було невеликою поступкою у глобальнішому питанні реструктуризації наших газових боргів.

Під час переговорів удалося вибити вигідніші параметри «возз’єднання». Та поступки все-таки зроблено, тож перший раунд боротьби росіяни можуть вважати виграним.

Основна суперечність паралельної роботи з Росією полягає в тому, що як така вона росіянам не потрібна. Їхня енергосистема досить стійка й підживлення зі сторони не потребує. Російська сторона зацікавлена в експорті електроенергії. А ось слабшій українській енергосистемі зовнішня підтримка, особливо в період пікових навантажень, не завадила б.

Оскільки ці цілі загалом не виключали одна одну, звичайно досягався певний компроміс. У 1996—1998 роках він полягав у тому, що експорт російської електроенергії здійснювався через комерційні структури. Ідея була проста: ви нам електроенергію, ми — потрібне вам устаткування. Доки операторів було два-три, в основному концерн «Правекс», розрахунки йшли відносно нормально. Проте в 1998-му набігла юрба нових учасників і почалися проблеми. А тут іще в РФ виник дефолт, платежі зависли...

На початок 1999 року загальні борги перед росіянами (РАТ «ЄЕС» і низкою станцій) становили 134 млн. дол. До того ж після дефолту деякі українські компанії вирішили на радощах «надути» своїх партнерів, що благополучно й вчинили — добре, що відповідну схему було вже обкатано. Борги перед російськими електростанціями за перетік виявилися переданими фірмам-одноденкам, ті передали їх ще комусь... У результаті, якщо «Правекс» та «Барі» свої борги зрештою погасили, то мільйонів тридцять можна сміливо вважати безнадійними.

Щоправда, у Москві говорили про «українських злодіїв», та це вже занадто: всі переуступки здійснено саме на території Російської Федерації. Отже, сторони виявилися гідними одна одної. Це підтверджується і таким фактом — не було подано жодного судового позову, а тепер за більшістю контрактів строк позовної давності вже минув.

Взагалі на той час експорт російської електроенергії був багато в чому «сімейним бізнесом» тодішнього голови правління РАТ «ЄЕС» Анатолія Дьякова — кілька фірм, що вели справу з боку Росії, створювалися за участі його родичів. Проте потім пана Дьякова зняли, і зрештою компанію очолив Анатолій Чубайс.

«Залізний Толік» узявся до реорганізації РАТ і, зокрема, викинув зі схеми все «дьяковське», на кшталт «Наценерго». Постачання в Україну було повністю припинене, з нас стали вибивати борги. До речі, Росія дуже хотіла, щоб «електричний» борг був оформлений як державний. У Казахстані це спрацювало; до честі нашої держави, на таку дурість — платити держмайном за чужі «подвиги» — вона не пішла. Тим більше, що коли «Правекс», «Барі» та кілька великих операторів усе-таки розплатилися, борг зменшився майже втричі. На початок цього року він становив 54,7 млн. дол., у тому числі за контрактами, контрольованими РАТ, — 35,9 млн. Ну а ті борги, які залишилися після серії переуступок, майже безнадійні, їх воліли забути.

Втім, поки розбиралися із заборгованістю, не припинялися спроби налагодити постачання з Росії. Зацікавленість була по обидва боки кордону. Так, губернатори східних областей, де енергетичні потужності, власне, й розраховані на паралельну з росіянами роботу, періодично порушували це питання перед Президентом. Пробували підключитися і приватизовані обленерго. Однак ні до чого це не призвело: у Росії розпеченим залізом (звільнили більшість керівників енергокомпаній) знищували в енергетиці бартер, а ми, за звичкою, знову збиралися платити товарами або, ще краще, векселями. Росіяни радили застосувати векселі для інших, цілком конкретних потреб і вимагали живих грошей. І що кращою ставала ситуація з платежами всередині РФ, то жорсткіше звучала ця умова. Зрештою, у РАТ взагалі заборонили будь-які розрахунки, крім грошових.

Проте нашим сусідам дуже хочеться скористатися українською територією для виходу на платоспроможніші ринки Центральної Європи і Балкан — це стало для РАТ уже ідеєю-фікс. Реальні ж успіхи у цьому напрямку залишаються дуже скромними, адже більшість експортних маршрутів пролягають через територію України. Спроби обминути її через Білорусь хоча й здійснюються, але особливих обсягів і швидких прибутків не обіцяють.

Загалом, інтерес «пресувати» Україну в Чубайса був, і, слід зазначити, скористалися ним непогано. У лютому в Дніпропетровську був підписаний меморандум президентів Кучми і Путіна про початок паралельної роботи. Та питання знову застрягло: все загальмувалося умовами, ціною оплати, а найголовнішим каменем спотикання став «транзит електроенергії до третіх країн».

Якщо на українському Енергоринку збирають відсотків 80 живих грошей, а росіянам платитимемо 100, то це вже певна дискримінація. Плюс російська електроенергія, через низьку ціну газу, коштує 1,4 цента — майже на чверть дешевша за українську. Фактично це означало, що частина вітчизняних споживачів, причому найплатоспроможніших, піде на дешевші хліби. Становище української генерації від цього не поліпшилося б.

Хоча масштаби майбутніх труднощів не варто й перебільшувати. Росіяни можуть постачати максимум 1200 МВт, тобто близько двадцятої частини українського споживання. І хоча те, що частину споживачів утратили, — річ неприємна, пережити це в принципі можна. Інша річ, чи варто віддавати комусь 60—70 млн. дол. на рік?

Набагато гірша справа з транзитом до третіх країн. Фактично, це російський експорт до Європи, і для нас він не надто вигідний. Експорт української електроенергії за десять років і без того дуже зменшився. З 28 млрд. на початку 90-х він скотився на рівень 2,4 млрд. кВт•год наприкінці десятиріччя. Причому постачання за рубіж здійснюються за вкрай ненадійною схемою виділених ліній із двох західноукраїнських ТЕС — Бурштинської і Добротвірської — в основному в обмін на вугілля й устаткування. Ну й традиційно експортуємо електроенергію до Молдови. В абсолютних цифрах це жалюгідне видовище: за перше півріччя 2001 року Україна отримала від експорту електроенергії аж на 35,2 млн. дол. (0,44% усього вітчизняного експорту). Та щоб зберегти навіть ці обсяги, доводиться відчайдушно боротися.

За таких умов поява на ринку «дорогих (пардон, дешевих) російських гостей», м’яко кажучи, не надто радує. Особливо з огляду на те, що для розчищення ринку вони збираються застосовувати демпінг. Так, у вересні минулого року РАТ відновило постачання електроенергії через Білорусь до Польщі за контрактом із Polskimi Sieciami Energetycznymi S.A. При цьому електроенергія реекспортується далі до Німеччини. Обсяг поставок був мізерним — 165 млн. кВт•год, зате й ціна — 1,28 цента/кВт•год. Для порівняння, у вересні минулого року в Україні розслідували «випадки експорту електроенергії за заниженими цінами». Тож відтоді експорт української електроенергії менше ніж за 1,7 цента/кВт•год просто заборонений. Контракти з Польщею та Угорщиною підписують, виходячи з ціни 2,2—2,4 цента. А Росія вже нині продає вдвічі дешевше. Якщо це не демпінг, то що ж? Адже ціни нижчі навіть за внутрішні російські.

У грудні 2000-го РАТ «ЄЕС Росії» і PSE S.A. підписали контракт на постачання електроенергії в Польщу 2001 року. Тепер ідеться вже про 820 млн. кВт•год, що більше, ніж українські постачання з Добротвірської ТЕС.

До речі, на «святі возз’єднання» спостерігалася цікава річ — сторони зовсім по-різному характеризували наслідки цих подій. Приміром, директор Національної енергетичної компанії «Укренерго» Володимир Лучников говорив про те, що Україні немає необхідності купувати електроенергію в Росії — ми й самі можемо забезпечити власні потреби, зводячи значення домовленостей про паралельну роботу до того, що тепер легше буде протистояти аварійним ситуаціям. Загалом, фактично говорили про «нульовий перетік».

У Росії — зовсім інша точка зору. Анатолій Чубайс сказав про прорив у Молдову. А Андрій Раппопорт, який вів переговори з російської сторони, заявив російській газеті «Время МН»: «Ми «пробили» транзит у Молдову... Це було не лише виходом з глухого кута, а й базою для подальших переговорів. Останньої миті нам удалося досягти компромісу. У результаті ми підписали договір про паралельну роботу з Україною з тими цінами й умовами, які нас цілком влаштували. Вартість поставок електроенергії на оптовий ринок України становитиме 1,65 цента (за низького обсягу постачань) і 1,4 за кіловат-годину за вищого... Але ми «пробили» і транзит російської електроенергії в Молдову, на паритетних умовах з українськими поставками».

До речі, експорт у Молдову ми й так уже віддали кращому другові Рема Вяхірєва — МЕК «Ітера». Нині на погашення нашого боргу за торішній газ вона щомісяця постачає 50 млн. кВт•год нашим молдовським сусідам. Варто зазначити, що значну частину цих обсягів «Ітера» постачає сама собі — на Рибнінський металургійний завод, який належить їй самій. Проте за кожний кіловат електроенергії з нас списується 2,55 цента боргу. З 1 листопада ц.р. це припиниться, а відтак, очевидно, розпочнеться робота «на паритетних умовах». Цікаво — за якими цінами, та й знову-таки, чим будемо сплачувати борг «Ітері»?

А якщо в розрахунках за перетік виникнуть проблеми, чим тоді розплачуватимемося?

Очевидно, що основна бійка ще попереду, адже умови підключення жодну зі сторін цілковито не задовольняють. Ми втрачаємо частину експорту в Молдову, росіяни отримують менше, ніж хотіли б (тобто поки що немає транзиту в Польщу й Угорщину). Решта вирішуватиметься явочним порядком, за активної роботи ліктями. У цьому варіанті «сумо» шанси росіян виглядають переконливішими. Хоча б тому, що Росія безперечно сильніша, плюс, на відміну від України, там є чітке розуміння мети (не плутати з численними українськими прожектами) і бажання неухильно йти до неї. От і в процесі переговорів, якщо не зважати на істеричні висловлювання націонал-радикалів, українська позиція особливою чіткістю не вирізнялася. Тим часом за масового експорту російської електроенергії нас цілком можуть не просто викинути з більшої частини ринків, а й потіснити на власному. Перспективка не надто весела, але робити вигляд, що нічого не трапилось, — теж не найкращий вихід.

Перший тайм Україна програла. Рахунок поки що не розгромний, та й гра ж тільки починається...