Яке бачення майбутнього країни, такий і результат

Якщо врахувати, що в оточуючій нас дійсності немає нічого, що гарантувало б безперервне відновлення ресурсів чи нескінченне існування села, міста, підприємства, країни, цивілізації, то вижити за таких умов можна лише при зрілому менеджменті та орієнтуючись на відповідний вектор розвитку. На жаль, «інтуїтивне просування», представлене Л.Кучмою ще в 1996 році як основний «інструмент» управління країною з результатом «як вийде», діє й сьогодні. Не здійснивши більш зрілого вибору, ми все одно зробили вибір, приєднавшись до тих, хто буде приречений через повну байдужість до відомої дилеми: або ти управляєш своїм майбутнім, або майбутнє управляє тобою. Чи можливо замінити дрейф країни на осмислений рух до її бажаного стану? Дією, яка знімає проблему, буде переведення країни на стратегічне управління (СУ), що потребує суттєвих змін у менеджменті країни.

Оскільки викладення суті СУ неминуче, не поспішайте бачити в поясненнях «теорію», припускаючи при цьому, що теорія — щось абстрактне й тому гірше, ніж практика. Якщо у свідомості когось не стикуються загальні формулювання та їхній конкретніший еквівалент, то це швидше патологія інтелекту, а не причина бажання виставляти іншим оцінки. Трохи пізніше я дещо розповім про результати управління країною практиками, які ледачі на розум.

Про інструмент управління курсом країни

Оскільки в Україні використовується стратегічне планування (СП), представлення СУ розпочну з порівняння двох інструментів. Їхня концептуальна відмінність в образній формі: СУ — це марафон, а СП — усього лише забіг на 100 метрів. Функціонально стратегічне планування — це частина стратегічного управління. Оскільки його в нашій практиці використовують поза мало кому відомою логікою СУ, то це звичайне планування, підтримуване методологією радянського часу та діючою практикою, а не методологією СУ. І тому результат застосування СП такий самий, як і результат «інтуїтивного просування». Загальногосподарські плани до 2004 року, до 2010-го, розроблені на стику століть, а також стратегічні плани розвитку низки областей (Донецька, Харківська та ін.), розроблені в 2002—2003 роках, залишили слід лише у відповідних книжках. Розробка СП — разова робота. Розробив та або поклав на полицю, або використав як орієнтир, досягнення якого не є обов’язковим. Його використання не вносить концептуальних змін у діючу систему управління та ментальність тих, хто управляє. Стратегічне планування зручне для тих управлінців, для яких блиск слів означає більше, ніж суть і зміни.

Сутність СУ — безперервне генерування стратегічних ініціатив, які підтримують попередньо встановлені стратегічні цілі за рахунок безперервного моніторингу поточного стану країни та результату реакції на сигнали майбутнього. Стратегічне управління — постійна робота, яка нарощує якість життя, пристосовує країну до нових реалій. Та щоб усе це відбулося, СУ треба виділити в окремий вид діяльності на всіх рівнях управління країною.

Нині більш детально викладу механізм стратегічного управління курсом країни.

Якщо ми хочемо жити краще, ніж «як вийде», то потрібно врахувати, що будь-яка можливість створюється новим баченням майбутнього країни, адекватним йому формулюванням нових цілей, розробкою відповідних програм їхнього здійснення, волею людей досягти мети.

Формально це можна подати у вигляді формули 1: нове бачення — цілі — результат. Звідси головна залежність: яке бачення майбутнього країни, такий і результат управління нею. Проте, щоб по-новому бачити майбутнє країни, слід мати нове мислення; щоб втілити нове бачення в реальність, потрібно мати відповідні інструменти та організаційну культуру.

Отже, перше, що вимагає СУ, — навчити нового бачення. Точніше кажучи, і нового, і бачення, тому що навичок «бачити» відповідно до методології СУ в топ-менеджменті країни немає. Наприклад, «стратегія країни — бути в НАТО» — це не бачення, а мета. У СУ ж спочатку потрібно сформулювати бачення, а потім відповідну йому мету. Бачення могло б бути таким: «Підвищення безпеки країни». За такого формулювання бачення припускається ширший спектр дій, ніж тільки вступ до НАТО. А якщо врахувати, що країни — члени НАТО — мішень для терористів, то спочатку треба дати оцінку переваг і недоліків повного членства в цій організації. Таке бачення створює умови досягнення вищого рівня безпеки, ніж лише від вступу до НАТО. Крім того, якби керівництво країни продемонструвало такий підхід до розв’язання проблеми безпеки суспільства, то в країні не було б протистояння «за НАТО» і «проти НАТО», не було б необхідності проводити відповідний референдум тощо. Яке бачення, такий і результат. Погано сфокусоване бачення — це вибір неправильного напряму руху, втрата енергії країни.

Ще один приклад, який демонструє залежність результату від бачення, наведу з вугільної галузі України, щоправда, з іншою метою. Якщо бачення проблеми обмежене рамками лише виробництва вугілля, то на прийняття рішення про долю галузі впливає в основному ефективність її діяльності, тобто лише один чинник. Результатом, який відповідає цьому баченню, буде закриття нерентабельних шахт. Якщо проблему виробництва вугілля розширити до проблеми забезпечення країни енергоресурсами з урахуванням їхньої структури та взаємозалежності, балансу, динаміки цін, то можливе й рішення, що зберігає частину нерентабельних шахт у зв’язку з очікуваним зростанням світових цін на взаємозамінний енергоносій. На це саме рішення можуть впливати проблема зайнятості в регіоні, ціни на імпортне вугілля тощо.

Яка з двох схем бачення є об’єктивною, гарантує безпеку країни, стабільність її роботи? Друга, оскільки бачення в ній враховує всі енергоресурси країни, ресурси регіону й взаємозв’язки між ними. Відмітна риса такого бачення — системність. На практиці ж системне бачення проблем — рідкість. Зовсім недавно в Україні під виглядом реструктуризації знищили велику частину галузі, й тільки після злету цін на газ і нафту «раптом» побачили не тільки взаємозв’язок ресурсів, а й стратегічність вугілля. Яке бачення, такий і результат: розкрадені гроші, покалічені долі людей, занедбані міста й селища, а продуктивність шахт не змінилася.

Якщо бачення неадекватне, то видно тільки частину того, що відбувається і є взаємозалежним. В Україні під час прийняття рішень на всіх рівнях управління переважає саме таке бачення. Фахового немає, є побутове бачення, яке або обмежує те, що відбувається, або взагалі його не відображує. Системне ж бачення передбачає, що ми бачимо ціле й рішення приймаємо на його основі.

Системність бачення підтримується також і логікою взаємовідносин між частиною і цілим, яка одна й та сама, незалежно від того, що взято за частину, а що — за ціле. Дуже добре одну з залежностей помітив Л.Толстой: «Частина — це брехня цілого». Тобто не слід довіряти рішенням щодо частини, якщо для їхнього прийняття не використовувалася інформація про ціле. У випадку з вугільною галуззю це означає, що не варто довіряти рішенню закрити кілька шахт, якщо воно прийнято тільки на основі їхньої низької продуктивності. Максимум довіри до вирішення можливий лише за системного бачення проблеми.

Оскільки системності бачення в країні немає, то навряд чи все гаразд і з вектором бачення. Усвідомлено обраний вектор бачення точно вказує напрям руху трансформації країни. На яких цінностях, методах, відносинах, стандартах тощо ми будуємо її майбутнє: на цінностях минулого чи майбутнього? Запитання складне та важке, але систематизованої відповіді на нього немає. Конкретизація відповіді на це запитання передбачає формулювання цінностей та розробку відповідного їм бачення майбутнього країни.

Формула 2 установлює такий пріоритет цінностей: «Проектоване бачення ближче до минулого, ніж до майбутнього». Істотних змін зазнають організація управління і політична система, які не відповідають уявленням про ринок і демократію. В усьому іншому майбутнє формується простим переносом у нього (із незначними змінами) вчорашнього та сьогодення: інструменти й методи ті самі, структура галузей та сама, ресурси ті ж, якість життя та сама тощо. Внесення змін відбувається ривками, несистемно, викликає зростання хаосу… Це характеристики «інтуїтивного просування».

Формула 3 відбиває превалювання зворотної ментальності: «Проектоване бачення ближче до майбутнього, ніж до минулого». У цьому разі майбутнє буде не стільки копією минулого, скільки проектом бажаного стану країни.

Який же вектор трансформації України через 15 років після початку реформ? Через відсутність СУ країна давно перебуває в дрейфі. Якщо корабель не має курсу, то його команда вважає за краще триматися знайомих берегів, тобто минулого. Проте «інтуїтивне просування» іноді заштовхує його в порти майбутнього. Якщо менеджмент не навчений системного бачення, то безлад у країні буде нескінченним. Причому правильно встановити причину безладу менеджмент не вміє — немає навичок (якби міг, то 15 років незалежності досить, щоб країна піднялася хоча б до рівня 1990 року). Заважає самовдоволення чиновників — одна з особливостей оргкультури країни й головна причина розкладу будь-якої організації будь-якого рівня.

Трансформація країни за формулою 3 передбачає перевагу майбутнього та наявність його системного бачення. Оскільки наш об’єкт — країна в цілому, а не її частина — економіка, то, щоб позбутися бачення лише частини того, що відбувається і є взаємозалежним, розширимо бачення до цілого.

Дедалі ширшому колу людей стає відомо, як сильно впливає на стан будь-якої країни її місцезнаходження, кліматичні умови, загальне забруднення навколоземної атмосфери, зрушення плит земної кори тощо. Звичайно наслідки глобальних катаклізмів відносять до форс-мажору через їх або рідкість, або недоступність для впливу людини. Однак від цього стереотипу слід відмовитися заради набуття нового бачення і тим самим можливості враховувати вплив глобальних процесів на стан країни, її частин і можливості реакції на них. З огляду на це системолог установлює можливість нового бачення так: Україну, яку до цього дня сприймали всі (економісти, управлінці, партії, керівництво країни та ін.) як ціле, відтепер вважатимемо частиною цілого, частиною нинішньої цивілізації. Цим прийомом методологічного характеру забезпечується можливість наближення майбутнього, його доступність, без чого стратегічне управління неможливе.

Після створення можливості бачити Україну як частину цілого з’являються умови для формування системного бачення майбутнього країни. Документ під назвою «Бачення майбутнього України», що налічує три-п’ять сторінок, міг би мати такий зміст: «Ми хотіли б, щоб в України було майбутнє, гідне цивілізованої країни. Її розвиток ніколи не буде загрозою навколишньому середовищу та іншим країнам, причиною зростання протиріч між людиною і природою, між соціальним світом і тим, що загрожує його знищенням. Неможливі повернення до радянського соціалізму та повне поглинання диким капіталізмом. Наші основні політичні орієнтири — демократія та соціально орієнтована економіка... Допустимі лише ті принципи побудови відносин у країні, які виключали б соціальні конфлікти та кризи, виникнення політичної, соціальної та економічної нерівності...

Основою безпеки країни є рівна можливість використання всіх доступних засобів, які сприяють її зростанню без зниження безпеки інших країн… На регіональну владу покладається обов’язок бути гарантом демократії, культурної автономії, економічного та соціального розвитку регіону, відповідного рівня якості життя, що має бути підкріплено делегуванням відповідних повноважень… Рента від використання природно-ресурсного потенціалу країни є загальним надбанням і т.ін.»

Це і є системно поданий курс країни, який приймають після затвердження Верховною Радою за основу її внутрішньої та зовнішньої політики. Потім пакет намірів трансформуємо в стратегічні та фінансові цілі й наповнюємо цифрами (див. формулу 1). Після чого виникає запитання: яким чином ці цілі якісно трансформувати в конкретні результати та за який термін це можна зробити? Для цього розробляють стратегічні альтернативи, здійснюють їхній відбір, будують збалансовані плани трансформації різних галузей чи розв’язання різних проблем (от де місце стратегічного планування), розробляють механізми їхньої реалізації, реалізують плани. Результат реалізації та сигнали майбутнього є основою для корекції планів, цілей та самого бачення. Докладно ці кроки не описуватимемо. Сподіваюся, досягнуто більш головне: побачити відмінність СУ, побудованого за класичним каноном, від дворняжки під ім’ям «інтуїтивне просування». Давайте оцінимо їхні можливості шляхом прогону через мережу стратегічних питань.

Про те, що через десять років гранично загостриться проблема нафти, а через 60 років запаси нафти й газу на Землі будуть майже цілком вичерпані, відомо вже не менше трьох років навіть тим, кому це знати необов’язково. Та результату реакції на цей сигнал в Україні немає й досі. Ми не знаємо достатньо навіть про альтернативні види палива, які можуть у повному обсязі замінити нафту й газ. А якби знали, то їхнє виробництво відповідно до логіки СУ вже має бути налагоджене. Може, і з вугільною галуззю слід було чинити не так категорично. І оскільки до змін ледачі на розум не готувалися, маленький щипок економіки України зростанням цін на енергоносії зачепив усіх, викликав чимало проблем, які «раптом» стало необхідно терміново розв’язувати.

Уже нині помітні істотні кліматичні зміни, але де реакція на майбутню кліматичну катастрофу, яка загрожує людству в найближчі 10—15 років? Хіба ми вже готуємося до виробництва нових продуктів харчування, хіба ми вже виконали підготовчі роботи з перепрофілювання посівних площ? Обираючи вектор розвитку, не заважало б урахувати й імовірний (наприкінці століття) розлом земної кори в районі Європи. Які лінії еволюції країни є визначальними? Ліквідації яких галузей потребує відрив від епохи індустріалізації? Чи довго бікфордів шнур — жахливий розрив між доходами бідних і багатих —перебуватиме в тліючому стані? Що треба стимулювати: зростання кількості населення чи його скорочення? І багато іншого.

Якщо ми відповімо на ці запитання сьогодні, то ми управляємо своїм майбутнім, не відповімо — майбутнє управляє нами. Оскільки стратегічні питання є взаємозалежними, єдиним способом утілення бачення в реальність є використання методології СУ, що дає змогу розглядати їх системно. Пропонувати щось інше порівняно відсталій країні було б неадекватно та непрофесійно, призводило б до її деградації. Проте стратегії, розроблені Кабміном у першій половині ц.р., є саме такими.

Країна не може бути кращою
за своїх керівників

На сайті Кабміну можна ознайомитися зі стислим викладом таких стратегій: «Довгострокова стратегія розвитку України», «Енергетична стратегія України на період до 2030 року», «Стратегія демографічного розвитку на 2006—2015 роки», «Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006—2010 роки».

Перша стратегія, яка претендує бути міжгалузевою, нині є лише проектом намірів створити стратегію країни. За намірами видно, що змін у структурі економіки не буде, тобто завтра структура економіки буде такою самою, як і сьогодні, і 15 років тому. Так само вивозитимуться величезні гроші за імпорт засобів зв’язку, побутової електроніки, одягу, взуття, будматеріалів тощо, так само не буде балансу кількості робочих місць і кількості населення, так само буде плач за 5 млн. українців, які знайшли роботу за кордоном, тощо. Тому що терміни дії «стратегій» відрізняються, розроблялися вони незалежно одна від одної, а не всі разом. От вам і основа для того, щоб політик стимулював народжуваність без урахування майбутньої потреби країни в працездатному населенні. Всі «стратегії» є СП (обмежено терміни дії стратегічних ініціатив), переведення країни на СУ не передбачається. Вплив форс-мажорних чинників на сталість країни не оцінювався.

І цих фактів досить, щоб передбачити результат подібного проектування майбутнього країни. Вчитель запропонував учням колективно намалювати будинок, не зазначивши при цьому масштаб. Кожен малював свою частину, а коли склали, щоб одержати будинок, то виявилося, що вікно більше за двері, розмір даху не відповідає розміру стін тощо. Тому що частина, розглянута поза чинниками цілісності (масштаб), — це завжди брехня цілого.

У такий самий спосіб будує дім, названий Україною, її топ-менеджмент, який гордо роз’їжджає на «мерседесах». Масштаб, який вони не враховують упродовж 15 років, — це СУ. І тому СП поза СУ — брехня; рішення, що ігнорують закономірності та взаємозв’язки суміжних галузей, форс-мажорні чинники та ін., — брехня; результат «інтуїтивного просування» загалом — брехня.

Більша частина членів коаліційного уряду за стилем ментальності нічим не відрізняється від членів попередніх урядів. Країна жила й житиме за формулою 2. Це означає, що всі ще довго думатимуть в дусі минулого, зокрема, і В.Янукович, який повідомив (08.08.06) про рішення розробити стратегію розвитку країни на найближчі п’ять років(???), а згодом — на більш тривалий термін (цитую по пам’яті новини «5 каналу», можливо, із невеличкими неточностями). Та є і винятки. Думки М.Азарова про необхідність змінити концепцію діючої економіки є стратегічними (формула 3). Нарешті «пробило»!

Серед намірів є і бажання бути в ЄС. Напевно, тому, що В. Ющенко вважає Європу «портом приписки» для України. Чи означає це, що стандарти якості життя Заходу вже стали частиною стратегії України та, приміром, Маріуполя, мер якого пообіцяв зробити місто європейським. Ні, не означає. Немає ні добре прописаних десятків стандартів якості життя, ні затверджених парламентом і міськрадою стратегій розвитку країни та міста. Однак щоб визначити вектор їхнього руху, достатньо знати систему цінностей керівництва.

Якщо мати на увазі Маріуполь, то місцеве керівництво вважає за краще використовувати совдепівську методологію планування розвитку міста, яка концептуально не відповідає стратегічному управлінню, не дотримуватися зобов’язань щодо поліпшення якості життя, приховувати від населення стандарти комунальних послуг, розроблених Кабміном, усупереч закону не укладати договорів з населенням на надання послуг, обмежувати свободу слова тощо. Тому, хоч би куди країна рухалася, у міста немає інших перспектив, як бути в промзоні. Він (Маріуполь) так само, як і країна, не може бути кращим за своїх керівників.

Ще одна особливість «інтуїтивного просування» — незбуг цінностей керівництва регіону та країни. Партії допускають різновекторний рух частин системи. Мовляв, яка партія перемогла в регіоні, та й встановлює свій порядок. Прикладів, які підтверджують, що ідеологія будь-якої партії — брехня цілого, й придумувати не треба: досить цього партійного рішення. У Донецькій області порядок установлює ПР, у Львівській — НСНУ... А загальний результат буде такий, який одержали учні, котрі малювали будинок під керівництвом не дуже кваліфікованого педагога. Якщо кожною областю управлятимуть на основі своєї системи цінностей, управління країною не буде. Якщо Кабмін установив загальний для України стандарт послуг ЖКХ, а Маріуполь його проігнорував (він це робить упродовж восьми років), то хто скаже, що управління в країні є? Щоб виключити появу протиріч, методологія СУ вимагає приведення у відповідність цінностей різних частин (саме цінностей, а не мови, точки зору на федералізацію, членство в НАТО та ін.).

Таким чином, стратегічне управління зобов’язує працювати на однакові цілі ВСІХ — парламент, уряд, коаліції, партії, місцеву владу, громадські організації, громадян. Цим забезпечується можливість оцінки дій центральної та регіональної влади (нині її, схоже, немає), єдність помислів, об’єктивність рішень, вищий рівень злагоди в країні, політична стійкість, стратегічно осмислений і скоординований рух мас, можливість плавного коригування курсу...

Стратегічний розрив між поточною поведінкою країни і поведінкою, адекватною її дозрілим глибинним проблемам, став уже таким, що час констатувати: країна впритул підійшла до лавиноподібного зростання безлічі поточних проблем і боротьба з ними забере залишки уваги всіх, повністю паралізуючи стратегічні ініціативи. За наявності стратегічного управління, яке не допускає накопичення поточних проблем природним чином, таке просто неможливе. Майбутнє вже управляє нами, утримуючи серед країн із неконкурентоспроможною економікою.

Деструктивне різнодумство — це завжди результат відсутності чіткого бачення майбутнього країни. Та ніхто й не подумав звільнити країну від місива поточних проблем і марних дискусій щодо них (на кшталт дискусій про мову, національну ідею, федералізацію тощо) шляхом переведення їх на вищий рівень — на рівень дискусії про стратегію країни, яку подають суспільству як стратегію зростання якості життя.

Дискусії з поточних проблем — не демонстрація демократії, а хвороба глухого кута, що виник через відсутність постановки більш значущих цілей і надто завищених стандартів національної політики. Країна в безвиході, тому що нею управляє велосипедист (усі органи влади разом), не здатний відірвати погляд від переднього колеса. Чи далеко доїде?

Недалеко. Тому виникає запитання: що відволікає країну від проектування свого майбутнього?

Оргкультура країни — її головний ворог

З погляду системолога, про стан країни (великої системи) можна судити за станом лише двох чинників — організаційної культури та обсягу грошей в обігу. Оргкультура — система цінностей, яка управляє через свідомість людей їхньою поведінкою та прийняттям рішень у діловій сфері. Які цінності, такий і результат. Це видно на прикладі країни й, зокрема, Маріуполя.

Причиною того, що країна, яка перебуває в зоні дії сильних чинників, котрі відхиляють її курс, дозволяє собі такий тривалий час перебувати у стані дрейфу, є деструктивна організаційна культура, що включає забобони попередніх епох плюс сильний сплеск розкладницьких відносин в останні 15 років.

Майдан вніс багато позитивного в оргкультуру країни, зробивши її більш демократичною та зрілою. Можна пишатися країною, яка забезпечила своїм громадянам можливість вільно висловлювати свою точку зору й двічі довела спроможність вирішувати складні політичні ситуації, не вдаючись до насильства. Проте оргкультура країни загалом — усе ще найпотужніше гальмо її трансформації, найбільший її ворог, який паралізував здатність керівників усіх рівнів мислити стратегічно.

Оскільки критична маса цінностей оргкультури є деструктивною, країна спізнилася в реагуванні на багато сигналів майбутнього та сьогодення, потрапивши на гачок, на який потрапляють усі ті, хто вдається до радикальних дій лише тоді, коли криза стає очевидною для всіх, зокрема, і для величезної кількості демотивованих, деморалізованих, погано підготовлених керівників усіх рівнів. Щоб професійно діяти навіть у простих ситуаціях, владі, що безнадійно відстала, необхідно навчатися, а не купувати дипломи. Та на це часу бракує, його цілком використовують на придумування схем збагачення, будівництво дач, розвиток власного бізнесу. Не розчавивши катком (у тому числі і з допомогою стратегії країни як основи оцінки дій керівників) бажання збагачуватися за рахунок доступу до влади, відновити суспільно корисну мотивацію керівників неможливо.

Причиною того, що серед тих, хто стовпився біля головних трибун країни, майже немає носіїв цінностей, які мають бути в претендентів на владу в країні, що трансформується, є сильний «залишковий» авторитаризм і розкладаючий усіх рівень оргкультури, котрий дає змогу керівникам жити окремим від усіх життям зі своїм бюджетом і можливостями. Згадаємо хоча б захоплення Л.Кучми дачним будівництвом...

Нинішнє керівництво країни (маю на увазі його «помаранчеву» частину), хоча й більш демократичне, ніж попереднє, але у виборі особистих орієнтирів і способів придбання благ мало чим відрізняється від попереднього. Зміни для керівників — можливість збагатитися, для населення — весь їхній жах. За такої різновекторності інтересів чиновників і населення на позитивний результат трансформації можна сподіватися, тільки перебуваючи в стані аналітичного паралічу. Країна не зміниться, якщо не зміниться її організаційна культура.

Слідування самим собі (короткостроковим планам, установкам якоїсь однієї партії, особистим амбіціям, містечковому мисленню тощо) дозволяє створювати реальність, яка нам подобається. Добре чи погано, але живемо. І тому не можемо відірватися від минулого заради майбутнього. Та якщо спробувати хоча б розпочати відповідати на стратегічні запитання (що й було зроблено в цій статті), то можна побачити, що те, чим ми живемо сьогодні, таке дрібне порівняно з уже накопиченими проблемами, що їх необхідно розв’язати, аби уціліти. Чи перейдемо в іншу дійсність, чи навчимося проектувати своє майбутнє — залежить від появи сил, спроможних вирвати країну з паралізуючих обіймів деструктивної оргкультури та мислення частини населення. Розпочати можна й зі спроби затвердження системного бачення майбутнього країни.