Ядерна енергетика для України: панацея чи міна уповільненої дії?

Були часи, коли здавалося, що антиядерні настрої змусять наново переписати стратегію нашої цивілізації й допоможуть людям виробити обережніше ставлення до всіляких інноваційних нововведень. Особливо, пов’язаних з екстравагантними новинками з «потойбічного світу фізики»...

Проте відходить у минуле шок, викликаний чорнобильською катастрофою. Дедалі більше європейців, американців, японців, ще недавно насмерть наляканих катастрофами на атомних станціях, уже голосують за подальше розширення програм будівництва АЕС у своїх країнах. Під впливом енергетичної кризи, що неминуче наближається, народи високорозвинених країн усе менше дослуховуються до протестів «зелених».

Нині на планеті працюють понад чотири сотні промислових ядерних енергетичних реакторів і десятки інших уже будуються або проектуються. Безумовним чемпіоном у розвитку галузі є Азія — саме в країнах цього регіону нині будуються 16 реакторів із 27, що споруджуються у світі. А як же стоїть справа в Україні, де через кілька років закінчується термін експлуатації деяких блоків АЕС?

Закриття ЧАЕС і мораторій на будівництво енергоблоків у 1990—1993 роках, здавалося б, мали надовго вивести Україну з числа держав, що бажають розвивати ядерну енергетику. І все ж аналіз стану ядерно-енергетичного комплексу свідчить, що в основному тенденції розвитку ядерної енергетики України повністю відповідають світовим.

Про це ж красномовно свідчить і фактичний розвиток подій: 1995 року було введено в дію новий енергоблок Запорізької АЕС, а 2004-го ще два блоки на Рівненській і Хмельницькій АЕС. І це була лише прелюдія до подальших подій. У березні нинішнього року Україна прийняла Енергетичну стратегію до 2030 року, відповідно до якої заплановано побудувати 22 нових ядерних енергоблоки. Наші європейські сусіди просто зойкнули від такої перспективи.

15 листопада нинішнього року в Києві було проведено Міжнародну конференцію Українського ядерного товариства разом із ДП НАЕК «Енергоатом». На конференції найвідоміші українські спеціалісти знову однозначно висловилися за подальший розвиток ядерної енергетики в нашій країні. Тут же обговорювалися і конкретніші питання, приміром, шляхи знаходження матеріальних ресурсів для здійснення грандіозних планів. Як з’ясувалося, для реалізації енергетичної програми потрібно 40 мільярдів гривень на рік!

Зважаючи на висловлювання головних спеціалістів, вони усвідомлюють, що перешкодою на шляху цих планів може бути ставлення до них населення України. Дуже показові у цьому зв’язку відповіді президента «Енергоатома» Андрія Деркача на запитання оглядача «ДТ»». Вони свідчать про посилення уваги українського топ-менеджменту до соціальних проблем населення районів, прилеглих до ядерних станцій. Андрій Леонідович розповів про те, як ядерний бізнес збирається перебороти антиядерні настрої. Наприклад, у районах, що безпосередньо прилягають до АЕС, передбачається зацікавити людей у розвитку атомної енергетики як за допомогою спеціальних соціально орієнтованих компенсацій, так і шляхом посилення уваги до екологічної чистоти електроенергії, яку виробляють АЕС.

Як розповів А.Деркач, Європейське співтовариство вживає особливих заходів, щоб переконати своїх сусідів виробляти тільки так звану чисту енергію. Електроенергію, яка не відповідає таким критеріям, не можна буде експортувати до ЄС. У зв’язку з цим незабаром у Верховній Раді обговорюватиметься спеціальний закон, спрямований на те, щоб електроенергія, яка виробляється в Україні, відповідала європейському критерію «чистої енергії»...

Конференція Українського ядерного товариства — лише один із заходів, присвячених розвитку української енергетики, які проводилися минулого тижня. Всі ці факти говорять про те, що уряд готується до прийняття важливих рішень у галузі. З метою прояснити ситуацію щодо реальності заявлених планів розвитку ядерної енергетики України редакція «ДТ» провела круглий стіл. У ньому взяли участь заступник міністра палива й енергетики України Юрій НЕДАШКОВСЬКИЙ, директор енергетичних програм УЦЕПД ім. О.Разумкова Володимир САПРИКІН, головний науковий співробітник відділу ядерної безпеки Інституту проблем національної безпеки Ольга КОШАРНА, заввідділом електронно-променевих технологій Фізико-технологічного інституту металів і сплавів НАНУ доктор технічних наук професор Сергій ЛАДОХІН, голова підкомітету Верховної Ради з питань електроенергетики Володимир БРОННИКОВ.

Ю.НЕДАШКОВСЬКИЙ: «Будувати нові ядерні енергоблоки треба починати вже сьогодні...»

— Юрію Олександровичу, Енергетична стратегія України до 2030 року викликала неабиякий резонанс не лише в нашій країні, а й за кордоном. Думки щодо необхідності її реалізації розділилися — у суспільстві активно обговорюють питання: а чи потрібно будувати таку кількість ядерних електростанцій? Чи не можна піти іншим шляхом, приміром, подовжити на 10—15 років роботу існуючих блоків, а тим часом вкладати гроші в енергозбереження?

— Насамперед розберімося в тому, що означають слова «така кількість ядерних станцій». Ніхто ж не збирається будувати надмірну кількість станцій. На карті Європи видно, що тут побудовано значно більше АЕС, ніж у нас. На нашій території вони, до речі, розташовані вкрай рідко. І це має викликати певне занепокоєння.

Проти енергозбереження ніхто не заперечує. А подовження терміну експлуатації енергоблоків уже намічене на 15 років. Але по його спливанні АЕС необхідно буде виводити з експлуатації. Торік НАЕК «Енергоатом» через диспетчерські обмеження недовиробив 7,5 млрд. кВт.год, цього року — 3 млрд. кВт.год. Вже 2008 року дефіцит електроенергії становитиме 3,5 млрд. кВт.год. Тому будувати нові ядерні енергоблоки треба починати вже сьогодні.

І перші два блоки обрано — це №3 і №4 Хмельницької АЕС. Основна проблема в цьому регіоні полягає в тому, що ХАЕС і РАЕС виявилися «замкненими». Споживання в регіоні — 2 тис. МВт з урахуванням роботи Бурштинського енергоострова, а всі блоки цих станцій можуть виробляти 4835 тис. МВт. Тому зараз необхідно будувати додаткові лінії електропередач. Одним із основних інвестиційних проектів у електроенергетиці України є будівництво ЛЕП 750 кВ РАЕС — підстанція Київська для зняття потужностей із західного регіону.

— Оскільки ми плануємо так стрімко розгортати ядерну програму, можливо, є певна небезпека того, що ми прирікаємо себе на будівництво до 2030 року одного типу реакторів PWR/ВВЕР, тобто водо-водяних на теплових нейтронах. Чи не обмежуємо ми таким чином інноваційні можливості своєї енергетичної стратегії? Адже не виключено, що незабаром з’являться надійніші сучасні реактори.

— Ця стратегія містить примітку про те, що вона має переглядатися щотри роки. Перший етап її реалізації, справді, передбачає будівництво енергоблоків №3 і №4 Хмельницької АЕС названого вами типу, і приблизно до 2018 року ми орієнтуємося на еволюційні типи водо-водяних реакторів на легкій воді з добре відомими, апробованими технічними рішеннями і поліпшеними пасивними системами безпеки. До речі, орієнтація на еволюційні реактори третього покоління — це стратегія усього світу.

За оцінками спеціалістів, тільки до 2030 року реактори четвертого покоління вступлять у комерційну експлуатацію. Буде реалізовано технології з використанням швидких нейтронів, високотемпературні реактори. Це допоможе позбутися недоліків існуючих еволюційних реакторів на теплових нейтронах. Зокрема можливості тяжкої аварії (хоч би якою малою вона була) і конфлікту з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Адже в еволюційних реакторах на теплових нейтронах напрацьовуються збройові матеріали і довгоживучі радіонукліди, щодо поводження з якими однозначно прийнятних рішень на сьогодні немає. Тож наша стратегія цілком відповідає тенденціям і процесам, що існують у країнах, які мають намір розвивати ядерну енергетику.

— Та все ж таки, наскільки реально для України реалізувати цю стратегію в найближчому майбутньому?

— Нереальною вона стане лише у разі, якщо використовуватимуться тільки кошти експлуатуючої організації НАЕК «Енергоатом» або якщо це будуть тільки бюджетні кошти. Українським законодавством передбачено, що інвестиції в ядерну енергетику можливі не лише державні, а й приватні. Україна має відповідну інфраструктуру. Потрібно створити адекватний клімат, щоб залучити необхідні кошти в цю галузь.

Аналіз стратегії на предмет введення однакової кількості встановлених ядерних потужностей і реанімування такої ж кількості теплових свідчить: для ядерної галузі необхідно більш як удвічі менше інвестицій. До речі, і зараз ядерна енергетика освоює колосальні обсяги інвестицій. Тільки на програму підвищення безпеки АЕС витрачено 1,5 млрд. дол. Добудування Ташлицької ГАЕС, на котрій уже став до ладу перший із шести агрегатів, також є інвестиційним проектом.

Енергетична стратегія України містить розрахунки щодо фінансових ресурсів для її реалізації. Перелічено всі витрати, необхідні для добудування і спорудження нових потужностей. У принципі, наша держава здатна будувати нові блоки самостійно, з урахуванням усіх витрат за умови збільшення тарифу на 2,5 цента. Порівняно зі світовим рівнем цін це більш ніж нормальна ціна для електроенергії, виробленої атомними станціями. Зараз тариф «Енергоатому» становить 8,88 коп. за 1 кВт.год, тобто менш як 1,5 цента.

Окрім того, ми можемо будувати енергоблоки, використовуючи досвід будівництва АЕС Олкілуото у Фінляндії за рахунок коштів найбільших енергоспоживачів країни. 1969 року у Фінляндії було створено компанію з будівництва енергетичних потужностей, куди ввійшли великі споживачі електроенергії, у собівартості продукції яких вона становить значну частку. Менш як половину акцій держава зберігає за собою. Споживачі отримують 100% електроенергії за собівартістю, а надлишок продають у північний пул за комерційною ціною.

Для України ця ідея також гарна, наприклад, для східних регіонів, де колосальний дефіцит електроенергії й існують проблеми з перетіканням енергії із західних регіонів, де її виробляють у надлишку.

Є третій варіант, що грунтується на так званому іспанському досвіді. Там АЕС будують приватні компанії, котрі потім передають станцію в експлуатацію на певних умовах експлуатуючій організації, що має відповідні ліцензії регулюючого органу і необхідний досвід.

— За існуючого ядерного буму у світі чи не станеться так, що поки ми надумаємо будувати АЕС, усі потужності з реакторобудування будуть зайняті, і нам ніде буде розміщувати замовлення?

— На це запитання у нас на сьогодні немає відповіді. Ядерне машинобудування класично прийнято ділити на ядерний і турбінний острови. Турбінний острів в Україні є. Харківський «Турбоатом» виробляє тихохідні турбіни, яких, до речі, немає у росіян. У нас є й електротехнічне устаткування, системи видачі потужності в мережу, що виробляються на Запорізькому трансформаторному заводі. Є заводи з виробництва високовольтної апаратури, насосного обладнання, трубопровідної арматури для АЕС. На дуже високому рівні розвинене в Україні виробництво автоматизованих систем управління технологічним процесом (АСУ ТП).

Але в нас немає реакторного машинобудування. І це справді може стати колосальною проблемою. Тут потрібна або кооперація з іншими державами, отримання Україною відповідних технологій, або ж розміщення замовлень у інших країнах. У принципі, приєднання до проекту INPRO відкриває нашій країні доступ до сучасних реакторобудівних технологій і може згодом зробити її повноправним учасником проектів зі створення ядерних установок нового покоління. Ми вже сьогодні беремо участь в окремих металознавчих роботах щодо реакторів на швидких нейтронах у частині проекту, де відповідальна РФ.

Сьогодні найвужча ланка в наших планах — це корпуси реакторів. Тож нам треба розвивати реакторне машинобудування. Ми запропонували на підкомісії з питань атомної енергетики українсько-російського комітету з економічного співробітництва передати технології в Україну, щоб організувати виробництво корпусів реакторів на «Азовмаші» та Новокраматорському металургійному комбінаті. Ці підприємства за своєю потужністю, площами, інженерно-технічним потенціалом, як нам здається, цілком можуть упоратися з таким завданням.

— З ким кооперуватимемося у видобутку урану?

— Поки що рішення не прийнято. Ситуація у цьому аспекті непроста, але перспективи гарні. Потенціал українських запасів урану більш ніж достатній для забезпечення в перспективі потреб національної ядерної енергетики, котрі поки задовольняємо лише на 30%. Причому уран продається не для виробництва палива для українських АЕС, а на зовнішньому спотовому ринку. Завдання — вийти на стовідсоткове покриття національних потреб. Дуже актуальне завдання — реформувати вітчизняні підприємства ядерно-паливного циклу, об’єднати їх у такій організаційній формі, що сприятиме залученню і державних, і комерційних інвестицій. Окрім того, мають використовуватися тарифні кошти «Енергоатому» як головного споживача в майбутній продукції підприємств ЯПЦ. Сьогодні ці три джерела вже проглядаються. А в перспективі, забезпечивши власну ядерну енергетику ураном, можна буде торгувати надлишками за спотовими цінами на міжнародних ринках. Необхідно створювати власне цирконієве виробництво і в остаточному підсумку вийти на виробництво ядерного палива...

— Юрію Олександровичу, коли вже повели розмову про можливості нашої науки, поставлю таке фантастичне запитання: а торієвий паливний цикл в енергетичних планах України якось враховується?

— Торієвий цикл, справді, є інноваційним проектом. Приміром, росіяни дійшли висновку, що підтримання роботи вже наявних потужностей у РФ можливе на торії. Але його впровадження вимагає великого обсягу науково-дослідних робіт, реакторних і постреакторних випробувань, і ще багато іншого, чого у нас на сьогодні немає. Хоча сам по собі торієвий цикл є досить привабливим. Але навіть він не вирішить завдання розширеного відтворення і зростання частки ядерної енергії. Це можна забезпечити лише за рахунок переходу на швидкі реактори. Тому ми й очікуємо, що до 2030 року у світі з’являться у промисловій експлуатації реактори на швидких нейтронах.

— Про термоядерний реактор ви навіть не згадуєте?

— У стратегії до 2030 року немає місця для термоядерного реактора. І взагалі у цій програмі я не бачу місця для України.

— На шляху розвитку ядерної енергетики в нашій країні можуть стати, приміром, «зелені». Ви враховуєте у своїх планах такий чинник?

— Практично в жодній країні світу «зелені» не погоджуються з розвитком ядерної енергетики. Це нормально і для нас, оскільки свідчить про те, що ми стаємо відкритою і демократичною державою. Я не боюся діалогу із «зеленими» на цю тему, просто досі ми ще не вели з ними серйозної розмови, обмежувалися локальними перепалками.

— Але ж, готуючись прийняти рішення щодо будівництва ядерного енергоблоку, треба виділяти якісь кошти на роботу з населенням, як, наприклад, було у Фінляндії перед початком будівництва останнього енергоблоку 2003 року.

— Згоден, що ми поки недостатньо цим займаємося. Втім, це не означає, що завтра ми будемо розумнішими, аніж сьогодні. Але зауважу, ми пройшли весь шлях зі схвалення громадськістю добудування Ташлицької ГАЕС. Ми працювали з кожною сільською радою, із кожною держадміністрацією, і заручилися згодою всього місцевого населення, отримавши 70% його підтримки навіть за результатами соцопитування 2002 року (проводила Києво-Могилянська академія), що охопило 9 тис. осіб. Це більш ніж репрезентативна вибірка для Миколаївської області, де мешкає близько 2 млн. осіб.

— Як вам удалося домогтися схвалення від населення цього регіону?

— Завдяки соціально-екологічним заходам: 10% від вартості будівництва витрачаються саме на ці цілі. Тільки за два останні роки чотири сесії обласної ради різних скликань скасували свої популістські рішення щодо включення земель, які належать атомній станції, до регіонального ландшафтного парку Гранітно-степового Побужжя. Сесії відхилили протест прокурора — причому сесії різного складу і політичного забарвлення: від помаранчевої до біло-блакитної. Усі підтримали проект будівництва Ташлицької ГАЕС. І це при тому, що 10 років поспіль обласна рада Миколаївської області ухвалювала рішення, які забивали цвяхи в проект Ташлицької ГАЕС і відкушували при цьому шляпки. І от за чотири сесії всі цвяхи було витягнуто і проект реанімовано.

Я спілкувався з місцевими жителями. Вони казали, що не зовсім розуміють абстрактну екологію, але готові активно підтримати того, хто забезпечить, щоб у них із водогону текла вода належної якості, а не та, яку навіть на технічні потреби не можна використовувати.

А ми якраз проводили газопроводи, ремонтували школи. Те ж робитимемо і при будівництві ядерних енергоблоків, оскільки складовою проекту є облаштування території. Досвід із проектом Ташлицької ГАЕС можна вважати пробною кулею.

Мінпаливенерго та підприємства ядерно-паливного циклу, якими воно управляє, ведуть роботу з громадськістю і забезпечують залучення громадян до участі у формуванні державної політики в ядерно-енергетичному комплексі. Функціонує Громадська колегія, серед завдань якої — і питання узгодження найважливіших рішень міністерства щодо перспектив розвитку ПЕК, інвестиційної діяльності, проектів законодавчих актів, формування бюджету тощо. При цьому всі програми та проекти державного й регіонального характеру проходять процедуру широкого обговорення — від тематичних круглих столів, проведених Мінпаливенерго, до засідань комітетів Верховної Ради і парламентських слухань. Інформація з актуальних питань енергетичної політики постійно розміщується й оновлюється на веб-сайті міністерства. А підвідомчими підприємствами регулярно випускаються інформаційні бюлетені, організуються екскурсії на ядерні об’єкти. Сьогодні об’єктивна інформація про режими роботи АЕС, параметри впливу експлуатації енергоблоків на довкілля є загальнодоступною (розміщується на сайтах підприємств, публікується в засобах масової інформації). І жодне звернення органів місцевої влади, громадських організацій чи громадян не залишається поза увагою, всім надається об’єктивна інформація, роз’яснення.

Інша річ, що я як професіонал чудово усвідомлюю: для реалізації запланованого масштабного будівництва нових ядерних об’єктів у нашій країні цієї роботи явно не достатньо. Її потрібно стократ посилювати й істотно змінювати її формат.

В.САПРИКІН:
«Чи готове українське суспільство до вирішення питання про долю ядерної енергетики?»

— Володимире Леонідовичу, яку роль може відіграти так званий людський чинник у питанні про ядерну енергетику в Україні?

— Насамперед зазначимо, що ядерна енергетика лише нещодавно подолала піввіковий рубіж і є досить молодою галуззю. Однак при цьому за такий короткий період вона створила потужну науково-технічну базу і вражаючу інфраструктуру. І хоча уявлення про досконалість ядерної енергетики були поставлені під сумнів кількома важкими аваріями, у тому числі і на ЧАЕС, нині світове співтовариство наближається до нового періоду, який вже дістав назву «ядерного ренесансу». Відбувається зміна громадських настроїв не лише під впливом зростання цін на нафту, але й під впливом потужних інформаційних кампаній, проведених урядами з метою інформування громадськості про переваги ядерної енергетики і про досягнення сучасних технологій гарантування безпеки об’єктів ядерно-енергетичного комплексу (ЯЕК).

— Це якщо говорити про ситуацію у світі загалом, але в нашому суспільстві вочевидь простежуються полярні погляди стосовно ядерної енергетики. Ви намагалися оцінити, до чого це може призвести в досяжній для огляду перспективі?

— Для такої молодої держави, якою є Україна, де ще недостатньо сформовані демократичні інститути, ігнорування громадської думки і неадекватний PR із приводу необхідності і потреб розвитку ядерної енергетики може перетворитися на одну з двох крайнощів: бездумне будівництво великої кількості об’єктів ЯЕК під керівництвом «міцних господарників» або згортання цієї найважливішої підгалузі ПЕК під тиском екологічних рухів і неінформованого суспільства.

— Тут уже торкалися питання про важливість незалежного статусу регулюючого органу. До речі, світова практика у цьому питанні має істотні відмінності. Наскільки ця проблема важлива й актуальна для нас?

— У одному із двох законопроектів про державний орган регулювання в енергетиці України, поданих до ВР рядом депутатів, під час призначення членів комісії пропонується зв’язка «Верховна Рада — Кабінет міністрів України». А в результаті політреформи більшість у ВР і уряді в Україні фактично представляє одну політичну силу. Я не казатиму про те, яка це політична сила, важливим є інше — тут у наявності певна заангажованість, що неприпустимо в такому питанні. Мені здається, в нашому випадку було б раціонально, щоб регулюючий орган формувався через зв’язку «президент — Верховна Рада» або «президент — Верховна Рада — КМУ».

Необхідно, щоб держрегулятор був більш незалежним, оскільки питання регулювання тарифів для підприємств на газ і електроенергію пов’язані з бізнесом, а для населення — це вже політика. У останньому випадку у політиків перед виборами виникає бажання зайнятися «голим» популізмом — знижувати тарифи. Щоправда, після виборів вони їх, як правило, підвищують. Тому необхідно уникнути конфлікту інтересів — керівництво НКРЕ не повинне бути пов’язаним з бізнесом і не може представлятися однією політичною силою, яка має такі вагомі важелі впливу. До речі, у багатьох країнах саме на це звертають окрему увагу — враховується не лише відсутність «заводов, газет, пароходов», але навіть відсутність у представників контролюючих органів зв’язків із певним бізнесом. Це дуже важливий момент. І якщо цей закон буде прийнятий у тому чи іншому варіанті, він серйозно вплине на статус усіх регуляторів, зокрема і на ядерний. Законопроект, про який я сказав вище, є найважливішим для енергетики. Отже, це питання дуже серйозне, і я не розумію, чому воно обговорюється здебільшого в парламентських комітетах.

— Ви не намагалися проаналізувати, наскільки наша країна може спертися на власний інноваційний потенціал чи доведеться орієнтуватися на зарубіжні наукові сили?

— Стосовно інновацій у ядерній галузі, то ця тема, напевно, не для України. Треба врахувати, що наші можливості у цій галузі різко зменшилися і кількість фахівців у нас дуже скоротилася. Поки ми можемо, у кращому разі, щось купити на тендері, можливо, новий реактор. А розраховувати на свої розробки дуже складно. Звичайно, коли була військова компонента в наших ядерних справах, це дозволяло розвивати наукові школи. Нині важко говорити, за великим рахунком, про якісь нові розробки у сфері ядерних технологій. Гадаю, нам потрібно приєднуватися до якихось проектів інших держав.

Звичайно, якщо повернутися до обговорення стратегії, то це потрібний документ. Коли говорити про його якість, то ядерний розділ в ньому найкраще опрацьований. Проте водночас це поки що прогноз, який викликає багато запитань. І насамперед незрозуміло, де можна на цю програму взяти гроші. Можливо, варто запросити іноземні компанії, які не сьогодні, але згодом будували б у нас нові атомні станції?

Однак усе це слід робити лише після того, як буде розроблена стратегія розвитку України хоча б до 2030 року. І від цього документа має відштовхуватися уся подальша стратегія енергетичного, екологічного та іншого міфічного розвитку... Це, звичайно, жарт, але коли ми не знаємо, що будуємо і що буде через п’ять років, важко очікувати, що стратегія виконуватиметься. Та треба з чогось починати...

— З чого?

— Можливо, треба відсунути завісу таємничості у видобутку урану і запрошувати (це моя думка) іноземні компанії. Якщо ми чогось самі не можемо, треба спиратися на чужі капітали і технології в розумних межах.

Вважаю, будівництво атомних станцій — це наступний етап. Поки треба розібратися, що нам робити з тепловими станціями. Ми зайшли досить далеко в планах стосовно ядерної енергетики, але не вирішили питань дрібніших, напевно, навіть не з’ясували, який згодом буде попит на ту саму електроенергію в Росії, Європі...

Ми не знаємо, що буде у зв’язку із закриттям частини старих радянських реакторів у країнах—членах ЄС — такого аналізу немає. А стратегія має з’явитися після створення усіх цих документів. Сьогодні ми поки що блукаємо у темряві.

І важко сказати, як будуватимемо нові станції, які тут можна задіяти механізми. Хоча, здавалося б, у принципі можемо — адже нещодавно побудували два блоки...

— Точніше добудували. Коли є понад 80 відсотків готовності, це не те саме, що будувати усе з нуля. У зв’язку з цим таке запитання — цирконій у нас є, уран теж, то із чого ж розпочати нашу грандіозну програму?

— Не виключено, що слід зайнятися міжнародною кооперацією у видобутку урану. Але фантазувати на цю тему складно, оскільки інформації про це у нас мало, хоча, зважаючи на все, ця підгалузь перебуває у найважчому стані — фінансовому, екологічному, технологічному. Тут застосовуються дрімучі технології.

Юлія Тимошенко, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, зробила спробу налагодити з кількома французькими компаніями діловий контакт, коли була з візитом у Франції. Що там було реально, а що домисли, важко сказати, але у кожному разі, аби всерйоз аналізувати, треба відкрити цю галузь і хоча б зрозуміти, у якому вона стані. Сьогодні ми видобуваємо лише 30 відсотків необхідного урану. Чому б нам не збільшити видобуток так, щоб забезпечити себе цілком? Тим більше, що потреба в урані є, світові ціни сьогодні високі і мають тенденцію до подальшого зростання. Треба з чогось почати, а потім уже робити наступний крок.

Однак колись треба зняти таємність із обсягів запасів, із реального видобутку. Навіть 30 відсотків забезпечення себе ураном — це лише математична умовність, а скільки насправді видобувається тонн уранової руди, ніхто достоту і не чув.

— А до чого ці ігри в таємність, коли МАГАТЕ дає експертні оцінки і наших запасів, і нашого видобутку? Нерозумно засекречувати ці дані. Навіщо ми це робимо?

— Ну, Росія нещодавно закрила дані навіть стосовно нафтогазової сфери. І це в той час, коли широко відомі оцінки з кожного російського родовища. Проте гриф «секретно» існує вже близько двох років. А нафта — це ж не уран.

— Ви сказали, що наближається ядерний ренесанс, та коли вже бути точним, то він відбувається суто кількісно, а якісної зміни, створення новітніх типів промислових реакторів, на жаль, поки немає. І, зважаючи на все, про термоядерні електростанції, ядерні станції на торії та інші гучні фізичні проекти — можна говорити лише як про фантастику. Чи не так?

— Я не фахівець у ядерній фізиці, але прогнози фізиків зі створення нових ядерних електростанцій мені нагадують обіцянки лікарів знайти ліки проти раку — кожного року вони щось знаходять, радіють, сповіщають про це всьому світові, але потім виявляється, це щось не зовсім те...

— Улітку нинішнього року певні сили зірвали проведення спільних із НАТО маневрів. Що стане на заваді таким силам використовувати кон’юнктуру для перешкоджання здійсненню програми уряду? Центр Разумкова проводив два загальнонаціональні опитування для з’ясовування ставлення українського суспільства до питань роботи ЯЕК України. Які найважливіші відмінності настроїв у нашому суспільстві, так би мовити, у «непідігрітому стані», стосовно подальшого розвитку ядерної енергетики?

— Перше, що привертає увагу, — наслідки чорнобильської аварії і будівництво нових енергоблоків АЕС не є лідерами громадського занепокоєння. Показово і те, що жителі областей України, де розташовані АЕС, значно більше, порівняно з жителями інших областей, вірять у перспективи ядерної енергетики: 36% проти 26,3%. Безумовно, для чималої їх частини збільшення кількості АЕС — це можливість дістати добре оплачувану роботу. Але можна припустити, що вони також із власного досвіду більше знають про реальні умови життя на територіях поблизу від АЕС і вважають їх безпечними.

Перспективи будівництва нових енергоблоків АЕС до 2030 року, озвучені урядом, схвалюють лише 19,9% опитаних. Водночас понад половину громадян ставляться до цих намірів негативно. Втім, однією з причин негативного ставлення до будівництва нових АЕС є, можливо, брак інформації, а також низький рівень довіри до офіційних джерел інформації про ядерну безпеку. Отже, можна припустити, що відкритість і прозорість політики в ядерній сфері і постійне та об’єктивне інформування громадян про стан і можливості гарантування безпеки зможуть змінити на краще ставлення суспільства до ядерної енергетики в Україні.

У такій ситуації украй важливе законодавче регулювання участі суспільства в гарантуванні радіаційної безпеки. Законодавство має не лише наділяти певними правами громадян, але й зобов’язувати державні установи, усі підприємства й організації, які належать до ядерної галузі, інформувати суспільство, враховувати думку громадян і залучати їх до контролю у сфері ядерної безпеки.

Політичні, економічні і соціальні реформи, здійснювані в Україні, зумовлюють потребу в наданні суспільству значно більшого обсягу інформації про роботу і розвиток ЯЕК країни, в активному залученні суспільства до процесу прийняття рішень у цій сфері. Відповідні державні профільні установи України мають сприяти уряду з тим, щоб зробити його енергетичну політику прозорішою і зрозумілішою, а також адекватно реагувати на бачення громадянським суспільством ролі ядерної енергетики в ПЕК і економіці країни в цілому.

Закон надає право громадським природоохоронним об’єднанням виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів із питань, пов’язаних з охороною навколишнього середовища, використанням природних ресурсів і гарантуванням екологічної безпеки. А з минулого року також зобов’язує місцеву владу проводити консультативний референдум з питання розміщення ядерного енергоблоку або сховища для радіоактивних відходів, результати якого Верховна Рада України має враховувати, легалізуючи рішення законом України.

Проте поки що практика проведення референдумів в Україні з приводу доцільності будівництва об’єктів інфраструктури ядерної енергетики відсутня унаслідок небажання влади виносити такі питання на референдум, недосконалості українського законодавства у цій сфері і неготовності українського суспільства.

Для того щоб в Україні відбулися істотні зміни у взаємовідносинах влада—суспільство в питаннях ядерної енергетики, необхідно кардинально змінити ставлення влади до суспільства і враховувати його позиції. Публічність, відкритість влади, стратегічне планування розвитку ядерної галузі в поєднанні з постійним PR-процесом, спрямованим на зміну «чорнобильських стереотипів», дозволять зменшити ризик консервації або навіть згортання ядерної енергетики в Україні.

О.Кошарна:
«Не можна ставитися до нашої планети як до підприємства, котре ми збираємося свідомо довести до банкрутства»

— Ольго Павлівно, атомна енергетика відрізняється від інших галузей промисловості чітко розробленою системою контролю за всіма операціями і за безпекою зокрема. З огляду на це гостро постало питання про незалежний статус регулюючого органу. Наскільки відпрацьоване це питання в нашій країні?

— Нині у Верховній Раді України зареєстровано два законопроекти, що стосуються державного регулювання в енергетиці й органу державного регулювання у цій галузі. У першому документі пропонується закріпити підпорядкування Національної комісії регулювання електроенергетики (НКРЕ) Кабміну.

О.Кучеренко, один із авторів другого законопроекту, у статті «Криза тарифного популізму» («ДТ», №40, 2006) цілком справедливо зазначає, що розробкою статусу державних регулюючих органів в Україні ще ніхто не займався, зокрема в рамках концепції адмінреформи. У другому законопроекті пропонується вивести регулюючі органи з виконавчої влади для забезпечення їхньої незалежності, а їх формування має відбуватися за віссю «парламент—президент». Державні регулюючі органи мають забезпечувати баланс між державою, бізнесом і суспільством.

Проблема незалежного статусу, як на мене, є надзвичайно актуальною і для органу державного регулювання ядерної і радіаційної безпеки. Концепція державного регулювання безпеки і управління ядерною галуззю в Україні, ухвалена ще 1994 року, містить положення, у якому визначено, що Держатомрегулювання не має підпорядковуватися віце-прем’єру, відповідальному за розвиток ядерно-енергетичного комплексу, оскільки це порушує вимоги забезпечення режиму ядерної безпеки через конфлікт інтересів. Минуло 12 років, але досі у питаннях підпорядкування зберігається статус-кво — і міністр палива й енергетики, і голова Держкомітету з ядерного регулювання підпорядковуються віце-прем’єру з питань ПЕК.

— І які тут можуть бути варіанти?

— Гадаю, з огляду на політичну реформу в Україні нам підійшла б модель формування керівництва органу державного регулювання ядерної і радіаційної безпеки, яка існує в США. Відповідно до неї президент США подає на затвердження у конгрес кандидатури до складу комісії ядерного регулювання. Причому демократи і республіканці мають бути представлені в ній у однаковій кількості. Розраховувати на різке зростання культури безпеки в середовищі керівників нашого Кабінету міністрів не доводиться, тому найкраще, якщо діяльність Держатомрегулювання регламентуватиме спеціальний закон, а його керівництво буде колегіальним і пропонуватиметься президентом до затвердження Верховною Радою України.

До того ж ядерна і радіаційна безпека є невід’ємною складовою національної безпеки держави, тож у цьому сенсі логічно, якщо регулюючий орган буде підконтрольний президенту України і підзвітний ВР, з огляду на конституційний перерозподіл повноважень між гілками влади у світлі нашої політреформи. Реальна незалежність регулюючого органу особливо важлива нині, коли країна має такі грандіозні плани щодо будівництва нових блоків.

Голова Держатомрегулювання України Олена Миколайчук в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що в XXI столітті енергоблоки треба будувати за технологіями XXI століття. Однак я серйозно сумніваюся, що Мінпаливенерго поділяє таку позицію глави регулюючого органу. Наприклад, щодо енергоблоків №3 і №4 Хмельницької АЕС, які стоять першими у черзі на будівництво. Незважаючи на те, що у планах заходів Мінпаливенерго є пункт стосовно проведення тендера в третьому кварталі 2007 року на вибір реактора для цих енергоблоків, внутрішній голос підказує мені, що тендер виграє Росія зі своїми реакторами ВВЕР-1000, спроектованими в 70-х роках минулого століття.

Аргументи Мінпаливенерго відомі: на майданчику вже є реактори цього типу і залишки будівель під цей тип реактора. Хоча ці споруди не були законсервовані свого часу і тому перебувають у жахливому стані. Напевно, правильніше розчистити майданчик і все-таки будувати сучасніші водо-водяні реактори. Якщо збережеться підпорядкованість регулюючого органу і Мінпаливенерго віце-прем’єру з питань ПЕК, Держатомрегулювання навряд чи зможе прийняти цілком самостійне рішення, коли видаватиме ліцензію на будівництво нових енергоблоків ХАЕС.

Пригадаймо ситуацію літа 2004 року, коли здійснювався фізичний пуск енергоблоків №2 ХАЕС і №4 РАЕС. Аби видати ліцензію на введення в експлуатацію цих енергоблоків, дата впровадження яких дивним чином збіглася з днем народження тодішнього гаранта Конституції і Днем незалежності, Держатомрегулювання мусив зняти свої вимоги до НАЕК «Енергоатом» під тиском КМУ і, насамперед, Мінпаливенерго. Про це писали у пресі.

Щоправда, тоді Держкомітетом ядерного регулювання керувала інша людина, котра до того ж одержала урядову нагороду за пуск (!) блоків і звання заслуженого енергетика (!). Ситуація, до речі, немислима для будь-якої розвиненої країни навіть з етичної точки зору, якщо незалежність регулюючого органу не декларована, а реальна!

Ядерна і радіаційна безпека для країни, яка пережила чорнобильську аварію, не повинна бути предметом торгу політичних сил. Саме тому необхідно переглянути статус регулюючого органу і визначити його законом України...

— Свідомо чи несвідомо, але тінь чорнобильської катастрофи виникає у нашій уяві і змушує вкотре шукати підтвердження необхідності розвитку атомної енергетики. Якими є ваші аргументи «за» і «проти» розвитку ядерної енергетики в країні?

— Рішення щодо будівництва нових ядерних енергоблоків для більшості країн нині є значною мірою економічним. Пов’язано це із цінами на нафту і газ, які ростуть, мов з води, і основні запаси яких, за фатальним збігом обставин, зосереджені на території держав, котрі відкрито називають себе «енергетичними імперіями» і водночас мають політичні системи, далекі від ідеалів демократії.

1995 року вчені Європи провели дослідження Extern, і ось якими були його результати. Якщо взяти до уваги вплив виробництва електроенергії на різних видах енергоресурсів на забруднення повітря, людське здоров’я, врожаї і стан будинків, а також професійні хвороби, нещасні випадки на цих виробництвах і аварії (усе це так звані зовнішні витрати життєвого циклу для виробництва електроенергії), то виходить таке: зовнішні витрати ядерної енергетики становлять приблизно одну десяту частину зовнішніх витрат вугільної енергетики і дають надбавку до вартості 1 кВт на 0,4 цента, тоді як зовнішні витрати вугільної подвоюють вартість цього ж кіловата.

Фахівці МАГАТЕ оцінили ризики для здоров’я населення від електростанцій, які працюють на вугіллі, нафті, газі та ядерному паливі. Враховували безпосередню і віддалену смертність населення, обумовлену всім технологічним ланцюжком виробництва електроенергії: видобування, транспортування палива, екологічну шкоду від його спалювання, захоронення відходів тощо. У результаті вийшло, що в розрахунку на 1 ГВт потужності на рік смертність, зумовлена виробництвом електроенергії на ТЕС, які працюють на газі, у 2—30 разів, а на вугіллі і нафті — в 30—300 разів вища, ніж від ядерної енергетики. Крім того, спалювання органічного палива спричиняє парниковий ефект через потрапляння в атмосферу в середньому до 20 млрд. тонн вуглекислого газу на рік.

Цього місяця міжнародне енергетичне агентство при Організації економічного співробітництва і розвитку презентувало свою чергову доповідь «Світовий енергетичний огляд-2006». За оцінками МЕА, до 2030 року обсяг виробництва електроенергії на АЕС має збільшитися на 40% порівняно з нинішнім рівнем. Зазначається, що роль держави у залученні інвестицій у розвиток АЕС має посилитися, інакше ніякого прориву в цій сфері не станеться.

Росія, яка у жовтні ухвалила амбіційну програму з розвитку ядерної енергетики до 2015 року, вже розпочала пошук інвестицій. У пресі повідомлялося, що «Росатом» підписав меморандум із найбільшими виробниками алюмінію в Росії — РУСАЛом і СУАЛом про те, що останні інвестуватимуть кошти в будівництво Кольської АЕС-2 з умовою одержання електроенергії за фіксованою ціною протягом 20—25 років для другої черги Кандалакського алюмінієвого заводу.

Тобто РФ іде шляхом залучення приватних інвестицій у розвиток своєї ядерної енергетики. Також планується залучати інвестиції від російського «Газпрому» для розвитку ядерної енергетики з огляду на її стратегічне значення, навіть незважаючи на нижчу швидкість обігу вкладених коштів на відміну від нафтогазової галузі, у якій окупність утричі швидша.

Відбувається реструктуризація атомно-енергетичного комплексу РФ. Зараз у комітетах Держдуми розглядається законопроект «Про особливості управління і розпорядження майном і акціями організацій, діяльність яких пов’язана з використанням ядерної енергії». Тобто підготовка до реалізації програми розвитку ядерної енергетики там іде в усіх напрямах.

Однак у нас немає «Газпрому» і такої кількості алюмінієвих виробництв. Особисто я вважаю, що за нашої сьогоднішньої структури економіки та відсутності стратегії її розвитку до 2030 року нам, по-перше, не обійтися без запланованої кількості нових атомних енергоблоків, і, по-друге, Україна знайде фінансові ресурси для їх будівництва.

Що ж до безпеки сучасної ядерної енергетики, то чорнобильська катастрофа змусила атомників усього світу переглянути критерії безпеки ядерних реакторів і дала додатковий поштовх до розробки реакторних технологій із такими системами безпеки, які працювали б у разі відхилень від нормальних умов експлуатації без участі людини. Це так звані пасивні системи безпеки з використанням природної циркуляції води, водяної пари і повітря, дії сили тяжіння або енергії стиснутого повітря тощо. Безпека водо-водяних реакторів третього покоління зросла на два порядки порівняно з реакторами, розробленими у 70-ті роки. Нагадаю, що реактори чорнобильського типу іншої конструкції, і ніхто їх будувати в Україні не збирається.

Ядерна енергетика має одну серйозну проблему — поводження з відпрацьованим ядерним паливом і високоактивними радіоактивними відходами, які «зелені» усього світу використовують як аргумент у боротьбі проти розвитку мирного атома. Саме від вирішення цієї проблеми залежить майбутнє атомної енергетики і сприйняття її суспільством. Науково-дослідні роботи в цій сфері інтенсивно ведуться як на національному рівні, так і об’єднаними міжнародними зусиллями, у тому числі під егідою МАГАТЕ. Я вірю в науку, і сподіваюся, що буде знайдено шлях, котрий дозволить мінімізувати утворення високоактивних відходів. Це, зокрема, може бути трансмутація радіонуклідів-довгожителів у прискорювачах і, наприклад, Японія зафіксувала це у своїй національній стратегії. Японці проводять активні дослідження в цьому напрямі, відпрацьовується технологія, конструюються і будуються прискорювачі.

На жаль, Україні тут похвалитися нічим. І не лише в частині наукових розробок. Досі немає Державного фонду поводження з РАВ, фундаментального елемента інфраструктури поводження з РАВ, у якому мають акумулюватися фінансові ресурси для вирішення усіх, зокрема й науково-технічних, проблем. За 15 років незалежності України жоден уряд не знайшов часу системно розглянути це питання на одному зі своїх засідань. Немає ні стратегії поводження з РАВ, ні державної програми. Тому перед тим, як будувати нові атомні енергоблоки, треба розібратися з накопиченими на майданчиках АЕС радіоактивними відходами і почати дії для цивілізованої довгострокової їх ізоляції відповідно до міжнародних стандартів.

Не можна ставитися до нашої планети як до підприємства, котре ми збираємося свідомо довести до банкрутства (за Германом Дейлі, автором еколого-економічної теорії), не лише нещадно виснажуючи земні надра, а й нерозумно випробовуючи на міцність біосферу Землі, спалюючи нафту, газ і вугілля. Глобальне потепління нагадує про себе жителям планети кожного весняно-літнього сезону то повенями, то посухами і пожежами, то руйнівними ураганами. Генеральний директор Всесвітньої ядерної асоціації Джон Рітч заявив на конференції, яка проходила у жовтні цього року в Сіднеї, що світ потребує двадцятиразового збільшення сумарної встановленої потужності атомного парку, якщо хоче запобігти екологічному апокаліпсису, який може вбити мільярди людей у результаті глобального потепління.

У ядерної енергетики України буде майбутнє, якщо вже сьогодні вживатимуться заходи для виправлення ситуації у галузі поводження з радіоактивними відходами АЕС. В іншому разі українське суспільство заблокує розвиток ядерної енергетики, оскільки законодавчі засади для цього вже існують...

С.Ладохін:
«Якщо з’явиться новий міністр енергетики,
це вже вирок»

— Сергію Васильовичу, ви як представник фундаментальної науки...

— Ні, я займаюся прикладною наукою, фахівець із цирконію...

— Але ви працюєте в НДІ Національної академії наук України, тому хотілося б дістати відповідь на таке запитання: наскільки наша країна може покластися на досягнення власної науки у створенні атомної енергетики? Чи є в нас, у так би мовити, загашнику якісь розробки, що їх можна було б запропонувати світу?

— Не можу розписуватися за інші напрями, але те, над чим працює мій колектив, має цілком серйозний вигляд на світовому рівні. До того ж ці розробки досить оригінальні. А оскільки в нашій країні немає виробництва своїх ТВЕЛів, чому б нам не покластися (якщо ми збираємося створювати в країні ядерний паливний цикл фактично з нуля) на власні новітні технології, розроблені у нас в інституті для цирконію?

1996 року ми звернулися в Мінпаливенерго, дістали там підтримку і після цього за три роки довели, що трубну цирконієву заготовку в нас у країні можна отримати. Нам також удалося довести можливість прокатати цирконієву трубу на іншому заводі — у Дніпропетровську. Проте на цьому все і зупинилося... Чого чекаємо — незрозуміло...

Я пропонував нашому керівництву: якщо не хочете підтримувати цю розробку, дайте змогу продати її іноземцям. У нас є українські патенти на окремі операції, на устаткування — так що вона трохи захищена. Хоча для того, щоб запатентувати все це у Європі або США, у нас немає коштів. Я працюю у Фізико-технологічному інституті металів і сплавів НАНУ, де одержуємо гроші тільки на зарплату. Обладнання, на якому ми працюємо, ще з радянських часів. А нам нині для подальшої роботи потрібна нова гармата ВТР, джерело живлення і блок управління. Все це коштує 350 тисяч доларів, держава таких коштів не дасть.

— А ви упевнені, що це нововведення принесе прибуток?

— Наша технологія набагато економічніша, ніж ті, які застосовують нині. У світовій практиці цирконієві вироби виготовляють із губки, двічі переплавляючи, з витратою електрода. Підозрюю, що фірма «Вестінхауз» робить і третій переплав під час виготовлення своїх ТВЕЛів. А після кожного переплаву йде ще обробка, що призводить до потрапляння кисню в метал, а також до втрат металу. Наша технологія вже перевірена, вона набагато економічніша — кількість стадій у ній значно знижено.

Важливо і те, що в технології електронно-променевої плавки ми попереду всіх у світі. Тому й електронно-променеві установки в перспективі нам краще робити самим. Вона коштуватиме 5-6 мільйонів доларів. Звичайно, її зроблять і американці, але в нас вийде краще, бо вони ніколи не виготовляли литу заготовку і навіть не знають, як до цього підійти. Треба використовувати нашу перевагу.

Ще важливо зауважити, в електронно-променевій плавці працюють плавильники тільки двох розрядів — п’ятого і шостого. Четвертого немає — адже вимоги до кваліфікації дуже високі. Підготовка такого плавильника до роботи потребує багатьох років, як і інженера. На щастя, у Дніпродзержинську зберегли завод, зберегли кадри, але там працюють люди пенсійного віку. Щоб забезпечити спадкоємність, на нараді у квітні нинішнього року я запропонував послати в КПІ з Дніпродзержинська (з Києва сюди ніхто не приїде) п’ять-шість випускників шкіл. Причому не в якийсь інший вуз України, Москви або США, а саме на єдину у світі спеціальну кафедру в КПІ, яка готує таких спеціалістів. Поки що ніхто не приїхав. Рік втрачено. Прикро, бо без спеціалістів високого класу на цьому напрямі нічого не вийде, навіть якщо поставимо новітнє устаткування — на ньому не так просто працювати.

— Ви не намагалися зацікавити представників бізнесу розвитком цього виробництва? І на які масштаби у цій справі слід орієнтуватися?

— З погляду українського бізнесу, у нас надто тривалий термін окупності — тільки на шостому році завод почне давати прибуток. Україні для створення своїх тепловидільних елементів потрібно близько 300 тонн цирконію на рік. Виходить, треба орієнтуватися на створення бази як мінімум на тисячу тонн. У нас хороший цирконій, і ми самі не уявляємо, яким багатством володіємо. Покупець на зайвий цирконій завжди знайдеться. От тільки не знаю, чи дозволять Україні продавати його...

Повторюся, 1996 року було прийнято одне з небагатьох розумних урядових рішень — створити свій ядерно-паливний цикл. Тоді виходили з правильних стратегічних передумов — без цього ми не будемо енергетично незалежними.

— Ніхто не проти, але щось результату немає...

— А ви подивіться, скільки відтоді замінилося міністрів. І кожен із них починає відкидати те, що робилося раніше, і винаходити свій велосипед. У результаті все стоїть. Єдине, чого б я попросив у Бога, — нехай у нас буде який-небудь уряд (хороший чи поганий — не так уже й важливо), але щоб він протримався хоча б кілька років. Бо якщо з’явиться новий міністр енергетики, то це вже вирок...

В.БРОННИКОВ:
«Ми маємо три роки»...

— Володимире Костянтиновичу, в Україні задекларована грандіозна енергетична програма, але, схоже, навіть фахівці сприймають її як щось із сфери фантастики. Ви бачите реальні механізми для її виконання?

— Це запитання, на яке не відповіси просто «так» чи «ні». Тут потрібен досить глибокий аналіз. Тому давайте насамперед згадаємо, що й наша сусідка Росія заявила про дуже амбітні плани в галузі енергетики як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Але в РФ, хоч як це дивно, немає свого атомного машинобудування. Вона може сьогодні побудувати лише 1,5 корпусу на рік для ядерних електростанцій.

— Деякі джерела твердять про чотири корпуси.

— Це дещо застарілі дані. Певно, маються на увазі потужності під Іжорою, де планувалося виробляти максимум два корпуси на рік, і ще чотири — на «Атоммаші». Але цей чудовий завод розібрали, верстати продали — його вже просто немає. Іжора не модернізована. Тому в Росії фактично вже нема атомного енергомашинобудування. Це відкриває перспективу для нас — ми повинні створити атомну енергетику в Україні. І для цього у нас є можливості: інтелектуальні сили, потужності, кадри. Це потрібно зробити неодмінно, якщо наша держава всерйоз має намір вийти на західний рівень споживання.

— Ви що, плануєте створити весь цикл? Але як на це подивиться міжнародна спільнота?

— Весь цикл нам не по зубах і не будемо сушити собі голову над питанням, яке перед нами не постане в доступному для огляду майбутньому. Перед нами стоїть значно актуальніша проблема — нам необхідно з кимось кооперуватися, аби не розгубити те, що маємо. Розумію, ви запитаєте: із ким?

Це неважко вирахувати, адже серйозних гравців на цьому ринку раз-два і край. Якщо конкретно, то сьогодні у світі створюють дві суперкомпанії, орієнтовані на водо-водяні реактори. Одна — «Міцубісі—Арева», де об’єдналися японці з німцями та французами, і компанія «Вестінгауз», яка об’єднується з корейською та японською компаніями. Ще слід згадати одну компанію на базі «Дженерал електрик», яка орієнтована на киплячі реактори...

— Та все ж таки, де наше місце в цьому бізнесі гігантів?

— Гадаю, що з урахуванням традиційних зв’язків нам слід скооперуватися і створити суперкомпанію разом із Росією та Чехією для роботи на традиційних для нас ринках. Але при цьому ми повинні врахувати, що гарну ціну за реальні досягнення дають лише сильним у цьому не найбільш справедливому світі. Тому наш шлях — інвестувати серйозні кошти у власне енергетичне машинобудування.

— Отже, у перспективі — об’єднання наших зусиль із Росією. Але чи вистачить в українських державних мужів уміння провести переговори хоча б на такому ж рівні, на якому їх провела Фінляндія, коли будувала свій ядерний блок і зуміла домогтися від своєї сусідки виконання всіх пунктів контракту?

— Ми чомусь завжди починаємо з оглядки на наш комплекс меншовартості. Тож я стверджую: якщо ми приберемо з цієї переговорної зони всі особисті та політичні інтереси, а буде присутній лише професіоналізм, то нам вистачить розуму та досвіду провести такі переговори. До речі, для такої впевненості у нас є хороші прецеденти. Свого часу, коли споруджували на Запорізькій АЕС шостий блок, я був «ворогом номер один» російських атомників. Хоча я сам росіянин. Але це не завадило нам поставити всі крапки над «і» і без зайвого галасу, як це робилося на інших станціях, найняти тих же росіян — інженерів, наукове забезпечення — і швидко без проблем ввести в дію український блок.

Це було 1995 року, а стартували ми одночасно з тими блоками, які були запущені значно пізніше. Прецедент того, що ми ставимо в основу самостійні рішення, є. І, до речі, тією ж Росією сприймається цілком нормально. Усе мусить виконуватися професіонально, а от апріорні висновки, що ми повинні піти «у прийми» до Росії чи будь-якої іншої країни або системи держав, я не сприймаю.

У нас, щоб почуватися потужно й незалежно, є серйозні передумови і досягнення — узяти хоча б той же Новокраматорський машинобудівний завод, «Турбоатом» й «Електроважмаш» у Харкові, трансформаторний у Запоріжжі, насосний у Сумах, трубний завод у Нікополі. Це все велика сила. Але її потрібно зібрати в один кулак і під майбутні контракти розвивати роботу далі.

Потрібно мати на увазі, що ці гігантські плани мають ще й окупатися. А отже, необхідна нова економічна система управління. Усе потрібно робити через бізнес, а не вантажити на державу та бюджет. Також слід урахувати — це слід робити швидше, щоб нас не розчавили ті найпотужніші корпорації, які на наших очах ростуть у світі. Вони борються за наш ринок. Причому для них головне — навіть не стільки освоїти його, скільки не пустити на нього конкурентів. Тобто принцип такий — краще тримати частину ринку чистим майданчиком, аніж пустити на нього когось. Як бачите, правило «не з’їм, то понадкушую» широко працює у великому міжнародному бізнесі.

— Зрозуміло, що для цього насамперед потрібні гігантські фінансові ресурси, а де ви їх збираєтеся взяти?

— Почнімо з того, що енергетична програма — це поки лише наміри, які я часто називаю маніловськими. Але їхня цінність у тім, що вони показують перспективу — те, що ми повинні мати, аби домогтися досягнення нашої головної стратегічної мети — жити, як на Заході. Для цього необхідно сконцентруватися, оскільки нам доведеться щорічно вкладати 40 млрд. гривень інвестицій тільки в енергетику.

— ...?

— Так-так, на рік! А вся програма реформування енергетичної системи коштує 1 трлн. гривень. На неї піде 25 років — до 2030 року.

— Це вже точно маніловщина — де ж Україна дістане такі гроші?

— Знайоме заперечення... У мене в кабінеті нещодавно сиділи два заступники міністра Мінпаливенерго, і ми розмірковували на цю же тему. Говорили про те, як вибудувати бізнес-структуру і які частки в інвестиціях повинні належати державним і недержавним компаніям. Згадали, природно, про те, що весь світ реалізує найбільші проекти лише за рахунок кредитних ресурсів. Так, для розвитку європейської атомної енергетики колись було створено спеціальний державний банк «Євроатом», який забезпечує кредитними ресурсами різні країни Європи. До речі, всі держави, що одержували від нього кредити, розрахувалися з банком — повернули кошти платників податків, які було в нього вкладено.

Нам варто взяти з цього приклад, тобто давати державні гроші не напряму, як це ми робили під час будівництва Рівненської та Хмельницької АЕС, а через спеціальний банк, якому держава надасть кредитні ресурси. І банк контролюватиме проходження цих грошей. До речі, ми нічого нового не винаходимо — така схема працювала і за часів Радянського Союзу, коли Мінфін відраховував гроші Будбанку, а той контролював, як витрачаються ресурси. Тоді раз на квартал приїжджала на об’єкт комісія, і крий Боже, щоб гроші пішли не за призначенням.

Так слід вчинити і тепер — необхідні мільярди надати не відразу і не напряму енергетиці, а двом державним банкам — Ексімбанку й Ощадбанку. Це створить удесятеро більше кредитних ресурсів.

Коли схема фінансування для початку більш-менш вималювалася і на обрії замаячіли 8 млрд. гривень, керівники державних структур сполошилися: «Як же ми їх освоїмо? У нас немає проектів, у нас немає нічого на освоєння цих восьми мільярдів гривень!» — «Даруйте, — кажу я їм, — а на що ж ви розраховували, коли писали програму на освоєння 40 млрд. на рік?»...

Однак поки ця схема фінансистами країни не прорахована. З цього приводу ми розмовляли з командою першого віце-прем’єра Азарова і з самим Азаровим. Було поставлено запитання: доки Міністерство фінансів у нас буде «міністерством бюджету»? А воно ж повинно створити систему інвестиційно-інноваційного розвитку і для цього постаратися звідкись залучити фінансові ресурси. Воно мусить знати, куди їх вкладати, мусить уміти прогнозувати ефективність цих вкладень. Тим більше, що тільки-но ми почнемо самі фінансувати (причому знайдемо дешеві кредити), тоді можна буде залучити і зовнішні кредити...

Старт уже дано і, сподіваюся, 2007 року ми підемо цим шляхом. Гадаю, під ці гроші буде визначено не лише стратегію, а й конкретний план. А потім його буде розглянуто на Кабміні і затверджено ВР. Коли ж буде показано обсяг замовлень, тоді машинобудівники, уклавши відповідні ф’ючерси, розробляючи нове обладнання, самі кинуться шукати гроші під ці проекти й отримають їх у банків, бо ті знатимуть, що з ними одержувачі кредитів згодом розрахуються. Усе піде добре торованим шляхом. Так улаштований світ...

Звісно, це розмірковування дилетанта у фінансових питаннях. Але іншої ефективної схеми для пошуку того, де дістати ці 40 млрд. гривень на рік, немає. Ми повинні піти на кредитні запозичення — свої і світові — з урахуванням того, що лише через 10 років почнемо розраховуватися по них, коли почнуть ставати до ладу нові атомні станції, забезпечуючи людям нову якість електроенергії.

— У ваших розмірковуваннях не чутно побоювань із приводу того, що певні політичні сили, спираючись на постчорнобильський синдром, можуть просто завадити вашим планам, коли вони стануть реальністю. Як ви збираєтеся переконати народ у необхідності виконання цієї програми?

— Ми не повинні дати шанс партіям фантазувати на теми радіоактивної небезпеки. Ми повинні все обгрунтувати, узаконити й показати народу, щоб усе було зрозуміло й однозначно, щоб виключити можливі спекуляції.

— У атомників є проблема, про яку слід сказати окремо. І ця проблема називається радіоактивні відходи. Ми їх залишаємо нащадкам. Вони будуть із ними розбиратися, але ми зобов’язані до цього ставитися не як тимчасові правителі, а суперсерйозно, приймаючи таку програму. Ви послухайте, скільки вже наговорено навколо проблеми повернення відходів після переробки з Росії. Вас це не насторожує?

— Почнімо з Росії — у нас із цією країною підписано документ, у якому є рядок про осклування. Можу всіх заспокоїти — це геть неконкретний папір. Він нас ні до чого особливо не зобов’язує. Щодо нього можна ще п’ять чи десять років вести з Росією переговори. Перш ніж лякатися й лякати інших, давайте спочатку розберемося, а що записано в тому контракті. Крім того, у Росії немає заводів із переробки нашого палива з-під реакторів-мільйонників, немає в них такої технології. І ми ще не знаємо — потрібне нам це перероблене паливо чи ні, але раптом чомусь приймаємо рішення, що це опромінене паливо — сировина. Чому? На яких підставах?

А американці тим часом прийняли рішення, що таке відпрацьоване паливо — це відходи. Так, Росія вважає, що це сировина, але закону у них на цю тему немає. Є лише постанова Кабміну. У нас же взагалі немає такого визначення, із якого можна було б точно зрозуміти, що це таке й як до нього ставитися. Тож у нас і тут невизначеність.

— Але в Законі про радіоактивні відходи, у Законі про ядерну енергетику в тій поправці, яку ви допрацювали з Л.Деркачем про порядок прийняття рішень, є певні вказівки на цю тему...

— Так, ліцензію оператор може отримати лише на 30 років роботи, і може зробити сховище у себе на майданчику атомної станції. Цьому ніхто не перешкоджає.

Ми обпеклися на чорнобильських проектах, де все відразу починали будувати під ключ — сховище відпрацьованого ядерного палива й інше. Але в результаті нічого не отримали, хоча гроші витратили. Тепер знову хочемо піти тим же шляхом, мовляв, спроектуємо велике сховище, коли ще не відпрацьована технологія для нашого палива і немає ліцензії. Я кажу про це цілком відповідально, тому що знаю, як ліцензували сховище у нас на Запорізькій АЕС. Який шлях ми при цьому пройшли, перш ніж отримали нормальну ліцензію, відпрацювали технологію.

Тому я кажу: закон передбачає можливість будувати сховище за технологією Холтек чи за якоюсь іншою. Головне, не казати при цьому слово «центральне». Нам ще потрібно в законі виписати, що таке центральне сховище. Ось тоді ми будемо і з журналістами, і з народом розмовляти однією мовою.

— Росія створюватиме своє виробництво ядерних електростанцій чи об’єднається з кимось зі світових лідерів?

— Росія ні з ким не об’єднуватиметься. Її позиціонували як самостійного гравця на енергетичному ринку. Росія прагнутиме об’єднатися з нами...

— А чому не з Китаєм чи Індією? Або, наприклад, із Іраном?

— Причина дуже проста — там поки немає таких високих технологій. Хоча тут можливі несподівані варіанти. Коли я в Ірані знайомився з їхньою атомною станцією, то не утримався від запитання: а навіщо вам потрібна ще й атомна енергетика, коли у вас море нафти і газу? Вони пояснили, що прагнуть нової культури виробництва в державі. Перська історія багата, вони пам’ятають про свою колишню велич і вважають, що її необхідно відродити в нових умовах.

Певне, не можна виключати і того, що під обіцянку поставляти в Китай чи Індію енергоресурси, Росія домовиться продавати їм устаткування, оскільки у них грошей неміряно і їм неважко влити кошти в російську промисловість.

— До України не раз приїжджали індійські бізнесмени і пропонували укласти контракти на поставку устаткування для їхніх гідроелектростанцій у горах, на участь наших інженерів-гідробудівників у проектах, але поки переговори ні до чого не призвели. Що нам заважає гідно відреагувати на привабливі закордонні пропозиції в галузі енергобудування?

— Тут усе не так просто — можна підписати контракт, але потім його ж потрібно виконувати, а хто за це візьметься? Серед людей мого віку ще можна знайти фахівців високого класу, котрі можуть будувати і мають відповідний досвід. Але їх стає дедалі менше. І треба звикати до того, що за такої постановки справи, як у нас, Україна незабаром втратить можливість робити те, що вміло старше покоління. Гадаю, ті контракти, про які ви згадали, ми не уклали тому, що не впевнені в можливості скоординувати всі необхідні ресурси на управління, матеріальне забезпечення проекту та людські ресурси для виробництва.

Крім того — і це дуже важливо — немає впевненості, що такий бізнес буде підтриманий урядом. Наведу показовий приклад — китайці мали намір замовити Запорізькому трансформаторному заводу виготовлення величезної кількості апаратури для будівництва гідроелектростанцій у Великій долині. Український завод мав усі шанси виграти тендер. Це було багатомільярдне замовлення. Завод навіть знайшов у Франції потужну фінансову організацію, яка готова була підтримати проект. Але в уряді поставили умову — заплатіть 20 відсотків ПДВ за імпорт фінансів...

Це була дика умова і замовлення пішло до інших, а наша країна втратила колосальне замовлення, величезні гроші, імпульс для розвитку і безліч робочих місць через недомисел чиновників. На жаль, такі проблеми очікують наш бізнес на кожному кроці — те, що ми обговорюємо, упирається в непрофесіоналізм і корисливість держави.

На закінчення можу сказати з певним оптимізмом — сьогодні держава має три роки стабільності. Це вже дещо. У кожному разі, якщо професіоналам удасться спокійно попрацювати ці роки, якщо вони встигнуть провести реструктуризацію економіки, то в нашої країни надалі з’явиться шанс розпочати швидкий розвиток.